Що не так з російською літературою в українській навчальній програмі

Що не так з російською літературою в українській навчальній програмі

12 Серпня 2022 13:54

Оскільки срачі, щодо російських письменників в курсі зарубіжної літератури не вщухають, а МОН підлив масла в вогонь своєю заявою про неможливість виключити з програми Ільфа і Петрова та Булгакова, спробую включити раціо і сформулюю те, що в переписці з друзями накидав окремими повідомленнями декілька днів тому. Попереджаю, це не лонгрід, а лонгрідище.

Відштовхнемося від двох тез:


  1. У нас повномасштабна війна з РФ, а єдині росіяни, які не бажають щоб українців як народу не існувало - це ті, що вже годують хробаків.

  2. Російська культура, як і будь-яка інша культура, як би нам не хотілося, є частиною світової культури. Так-так, житєль Дальнєво Востока, що ліпить півнів із гімна - такий же повноцінний пласт світового самовираження, як Леонардо да Вінчі чи пігмей, що випилює фігурку фалоса із червоного дерева.


Тому розпочну із суперечливої тези - я допускаю, що колись російській літературі буде місце в наших навчальних програмах в рамках курсу зарубіжної літератури. Це реально, і може бути навіть корисно, якщо ми розглядатимемо цю літературу в контексті аналізу «як зробити із народу покірну худобу» або «як звести людські цінності до бажання обміняти сина на Ладу». Якщо ви досі не пішли крити матюччям мене в коментарях за зраду, зараз я поясню, чому в поточних реаліях це НЕ РОБЕ.



Я своїм скудним технічним розумом вбачаю, що література і мистецтво в цілому - це більше про історію, як її відображення. Я бачу викладання світової (чи зарубіжної, як вам подобається) літератури як тематичне вивчення певного історичного періоду певної національної культури або міжнародної течії. В нерозривному поєднанні із живописом, музикою і т.д. Тобто «дітки, сьогодні ми розбираємо середньовічну арабську культуру», і десь там затісуються вірші Омара Хайяма, разом із тим, що він зробив для математики і астрономії. А ці три заняття ми розучуємо американську культуру бітників, повоєнний підйом у штатах, послухаємо джаз, назавтра всім прочитати пару віршів Ферлінгетті і Гінзбурга, а через два заняття принести аналіз твору «В дорозі» Керуака. І ще в кінці розглянути, як це сформувало наступне покоління, наприклад групу the Doors. Такий підхід дає можливість в якийсь момент розглянути тему «Російська культура XX століття в еміграції», і там розказувати про Набокових, Солженіциних і прочіх Бродських, розказуючи, що ці письменники попри еміграцію залишилися лютими імперцями і українофобами, тому що російська ментальність never changes.

Але мої рожеві мрії розбиваються об очевидну реальність. Яка полягає в тому, що будь-які некардинальні зміни у нас в освіті поглинаються абсолютно інертною у всіх аспектах освітянською драбинкою кадрів. Ще в 2019 році я писав, що МОН часів Гриневич спускав вниз купу хороших ідей, але кінцева їх реалізація часто нагадувала оригінальну ідею приблизно так як переклад Гобліна оригінальну озвучку фільму. Міністерство дає загальний протокол, воно не дає інструкцію до використання. Міністерство каже «зробіть отак, а як ви це будете робити - вперед, ви ініціативні, руки у вас розв'язані». А керівництво школи і вчителі кліпають очима і кажуть «Що за новий папір, які ще нові підходи до уроків? Що таке ця актуалізація? Рефлексія? Я птічка, мені таке сложно!».

І тут на арені з'являються два хтонічні передвісники апокаліпсису - Національна Академія Педагогічних наук і мережа установ післядипломної педагогічної освіти. Де заслужений працівник освіти з п'ятдесятерічним стажем Свирид Опанасович Перервибулгаков дістає методичку часів Андропова і каже «Ща я вам поясню, що таке актуалізація і рефлексія». І починає читати лекцію з витримками ̶р̶і̶ш̶е̶н̶н̶я̶ ̶Х̶Х̶ ̶з̶'̶ї̶з̶д̶у̶ ̶К̶П̶Р̶С̶ наказу МОН ні про що, але через кожне друге слово там актуалізація і рефлексія, бо партія сказала «надо». Як результат - все зводиться до того, як прозвітувати міністерству про виконану роботу, і при цьому зробити поменше. Міністерство 2015-2020 р. давало вказівки, сподіваючись на те, що люди будуть проявляти ініціативність, свободу мислення і експериментувати. Але система освіти зараз до цього абсолютно непристосована. І «переосмислити предмет зарубіжної літератури в контексті її як складової історичного періоду» на нижніх щаблях перетвориться на «дітки, міністерство крім прочитання цього твору тепер вимагає від вас вивчити цей абзац з історії, прийду - перевірю».

Саме тому радикальні кроки, які обов'язково ламають щось позитивне, але дають більше хорошого ефекту, ніж поганого, в українській системі освіти працюють краще, бо взагалі працюють. Така собі хіміотерапія системи освіти.

Хороший приклад - ЗНО. Я вступав в 2007 році і в моїй пам'яті свіжі ще спогади про те, як багато вчителів та працівників університету заламували руки і казали «як можна хрестиками-ноликами оцінити знання дитини краще, ніж це зробить приймальна комісія на усному чи письмовому іспиті, складеному самим університетом?». Праві вони? Звичайно праві, усний іспит дозволяє розкрити софт-скіли людини, не кажучи вже про те, що когось можна розговорити, коли на тесті він з переляку зробить щось не те. Але «жертвуючи» цією формою екзамену і впровадивши ЗНО, українська освіта зробила космічний стрибок у боротьбі з корупцією при вступі. Чи можна було би цього досягти іншими методами? Звичайно. Апеляційні комісії, комісія по нагляду за комісією, рада з питань антикорупційної діяльності, яку контролює комісія - більше паперових відділів без повноважень, які не дають ефекту в 90% випадків.

Здавалося б, поступовими кроками, можна було би прийти до підходу у викладанні, який я написав вище. Вода камінь точить, багато всього змінилося, у нас достатньо часу. Але є одне але. І це - сама природа предмету «зарубіжна література». Знаєте що спільного між університетськими курсами «релігієзнавство» і «політологія», які ще донедавна читалися ледь не всім спеціальностям, і у курсу зарубіжної літератури в школі? Всі ці три дисципліни робилися не з метою міфічного «загального розвитку ячєйки общєства». А з метою після розвалу СРСР працевлаштувати педагогів, які викладали такі «жирні» курси як «науковий атеїзм», «науковий комунізм» і «русскій язик і літєратура».

А тому в середовищі вчителів зарубіжної літератури, а також викладачів університетів, що готують педагогів, які будуть викладати зарубіжну літературу росте і пахне квіточка несвідомої любові до російської прози. Саме тому Стендаль і Бальзак будуть пролітатися такими людьми зі швидкістю світла, а Булгаков і Тютчев будуть ними облизані з ніг до голови. І це абсолютно природно - я в університеті набагато веселіше і задорніше викладаю веб-програмування, ніж асемблер, просто тому що веб-програмування - це мій хліб. Тому і вчителька зарубіжної, яка давно зненавиділа Леніна, Маркса, ненавидить Путіна і Соловйова, але з набагато більшим пієтетом і емоціями розкаже про «Доктора Живаго» ніж про «Грона гніву». Тим самим посадивши це зерно в голову молодшим поколінням.

Тому, виходячи із двох факторів - інертності системи освіти і прихованого осередку несвідомого русофільства серед вчителів та викладачів зарубіжної літератури, з яким треба щось робити вже зараз, виключити твори російських письменників із програми буде правильним рішенням. Я не буду розкидатися гучними заявами про те, що вся російська література непотріб. У неї є цінність, але на даний момент вона для нас небезпечна, тому цією крихтою втрати в масштабах вивчення світової літератури можна пожертвувати. Бо різка зміна в українській системі освіти приносить хоч якийсь результат, на відміну від поступових реформ, які зажовуються жорнами нерозуміння і безініціативності. Просто тому що «виключити з програми» набагато імперативніше і ясніше «сірій масі» педагогів, ніж «переосмислити контекст».

Dixi.

Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.