Реалії України обумовлюють неабиякі дискусії щодо парадигми економічного розвитку. Та перш ніж робити наголоси щодо здійснення стратегічних та тактичних кроків в сфері реалізації економічної політики держави, потрібно оцінити економічний потенціал країни та можливостей її розвитку. Оцінку варто робити через призму основних показників, зокрема рівня доданої вартості в структурі виробництва, можливості структурних перетворень, модернізації реального сектору економіки, підвищення конкурентоспроможності, оцінки ендогенних та екзогенних факторів впливу на економічне життя країни, схильність до нагромадження макроекономічних дисбалансів та умов забезпечення позитивної динаміки економічного зростання.
Навколо вирішення проблем, що викладено вище, багато шириться порад від політиків на теренах медійного простору: Україні потрібні інвестиції, необхідність вирішення проблеми з правами власності, подолання корупції, недоліки роботи судової системи тощо.
Характеризуючи потенціал розвитку, варто зазначити наступне, що українська економіка є відкритою та малою економікою, а валютний ринок є досить чутливим до внутрішніх та зовнішніх змін. Наразі валютні курси, хоча і розраховуються базуючись на різниці процентних ставок, все ж формуються в більшій мірі спекулятивними фінансовими потоками на валютному ринку, а не торгівельним балансом. В сучасних умовах процентні ставки вказують на розподіл грошей між позичальниками і кредиторами. І вочевидь, невідомим залишається те, який саме буде ефект зміни процентних ставок та її впливу в контексті споживання. Закореніла проблема України у тому, що парадигма економічної політики породжує періодичні глибокі девальваційні процеси. Так, після чергового падіння курсу гривні продукція вітчизняних виробників отримує конкурентні переваги цінового характеру в порівнянні з імпортною продукцією. Однак, в силу глибокої технологічної відсталості української економіки, скористатися цією перевагою українські підприємства не можуть, і в міру адаптації до нових цін, знову зростає попит на імпортну продукцію. Це, у свою чергу, формує підвищений попит на іноземну валюту. В результаті системно і масштабно наростає дефіцит зовнішньоторговельного балансу, яка не зовсім завжди і далеко не в повній мірі компенсується профіцитом за рахунком операцій з капіталом і фінансовими інструментами.
Необхідно зазначити, що ніколи в сучасній економічній історії не було прикладів, щоб країна з низьким рівнем диверсифікації народного господарства демонструвала стабільні економічні досягнення протягом тривалого часу. Історія демонструє приклади, коли довгострокові економічні успіхи обов'язково були пов'язані з реалізацією політики по організації виробництва високотехнологічної продукції, випуску товарів з високою доданою вартістю. Держави, економіка яких залежить від зовнішніх ринків, схильні до серйозних ризиків взагалі, та в періоди кризових явищ глобальної економіки особливо. Країна повинна експортувати товари, у виробництві яких найбільш ефективно використані її надлишкові фактори та імпортує товари з дефіцитними факторами виробництва. Якщо подивитися на структуру експорту та імпорту України, то ми побачимо, що відбувається експорт продукції низьких переділів, додана вартість у якій мала - сільгосптовари, продукція чорної металургії та хімічної промисловості. При цьому нашої країни взагалі немає в рейтингу ОЕСР за питомою вагою високотехнологічної галузі в ВВП. Як і немає нашої країни в рейтингу Всесвітнього банку за часткою високотехнологічної продукції в експорті. З іншого боку, ми маємо недолік в промисловому обладнанні (яке необхідно для модернізації економіки і яке ми імпортуємо), в споживчих товарах і побутовій техніці, які звідки ми тільки не ввозимо, але всередині країни налагодити скільки-небудь масове виробництво поки не виходить. А особливо проблемним те, що в машинобудівній галузі, яка є основною в економіках країн-лідерів у сфері високих технологій, у нас розвиток практично припинився. У структурі українського машинобудування переважають металомісткі підгалузі, а розвиток наукомістких підгалузей слабкий. Продукція характеризується високим рівнем матеріало- та енергоємності. Внаслідок чого - висока собівартість продукції. Мінімально присутня в структурі економічного виробництва низка високотехнологічних підгалузей, що визначають експортні позиції машинобудування в розвинених країнах, такі як IT-індустрія, виробництво складної медичної техніки тощо.
Інша проблема - це світові тренди. І щоб охопити частку ринку при сучасному економічному укладі, потрібно працювати на випередження. Варто у цьому контексті зазначити, що сприйнятливість бізнесу до інновацій технологічного характеру в нашій країні залишається низькою. Частка високотехнологічної продукції в загальному обсязі випуску в 2016 та 2017 роках становила 1,4 і 1,5% відповідно. Це значно нижче навіть показників країн Східної Європи. Наукоємність ВВП України коливається в межах 0,3-0,5%. У 2017 році на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) в Україні витратили 0,3% ВВП. Це на порядок менше, ніж в країнах-лідерах - в Ізраїлі компанії витрачають на НДДКР 4,4% ВВП, в Фінляндії - 3,9% ВВП, в США - 3% ВВП. У країнах, що розвиваються в середньому витрати на НДДКР становлять 1,5-2% ВВП. Для розв’язання цієї проблеми потрібні стимули, в тому числі податкові. Також, важливим є перехід до якісно нового стану компаній - реінжиніринг бізнес-процесів. Новий підхід до організації бізнесу - вже інновація сама по собі. Варто розвивати водночас сучасні підходи менеджменту, маркетингу тощо.
І на завершення, найбільш перспективний шлях - виробництво товарів і послуг, які створюють нові ринки, в результаті чого колишні лідери втрачають своє ринкове домінування. Зробити це можливо виключно через «підривні» інновації. Складно прогнозувати напрямки, на яких варто зосередити зусилля, але це напрямок нано-, біо-, інфо- і когнітивні технології. З урахуванням сильної школи в фізиці і високого рівня розвитку IT-сфери, у нашої країни є перспективи в цих галузях, розвиток яких обумовлює перехід світової економіки до шостого технологічного укладу. Отже, стратегічним аспектом економічного піднесення можна назвати напрямок стимулювання закладів освіти, діяльність яких спрямована на удосконалення освітніх процесів та розвитку наукових досліджень, покладених на розвиток так званої НБІК-конвергенції, що обумовить народження «підривних», конкурентних інновацій.
