Чим загрожує Україні втілення «12 кроків для більшої безпеки України та євроатлантичного регіону» і чому цей документ міг з’явитися без відома офіційного Києва.
Поява на Мюнхенській конференції з безпеки скандального плану «12 кроків», має багато передумов. З-поміж них, слід виокремити формально-дипломатично-політичну та неформальну точки зору.
Водночас неформальна точка зору, потребує більш детального аналізу.
Важко сказати, чому українська делегація взагалі допустила висвітлення подібної ініціативи на майданчику конференції з безпеки. Однією з причин називають банальну непрофесійність української делегації та відмову залучити МЗС до підготовки її участі в конференції. Така версія має право на життя. Однак в експертному середовищі є й альтернативна точка зору: цей «безпековий сценарій» було «вкинуто» умисно, аби перевірити, на що готова піти українська влада для швидкого завершення війни, які компроміси готова прийняти і взагалі, чи є у таких компромісів якась межа.
Поважна група міжнародних експертів, які запропонували «12 кроків», скоріш за все, глибоко переконані в одному – конфлікт на Донбасі не несе користі жодній його стороні, зокрема Європі, яка стала заручницею ситуації. А шляхи вирішення конфлікту, слід шукати виключно у дипломатичній площині, враховуючи наявні світові механізми і практики.
Запропонований план і справді є одним з можливих варіантів «українського компромісу», на який Київ готовий піти задля повернення тимчасово окупованих Росією територій. Проаналізуємо скандальний документ по-пунктах.
«План» з «12 кроків», дійсно не простий, але водночас мастить досить відверті і конкретні пропозиції. Наприклад, пункти 1, 3, 4, 5, 9, 10 взагалі мало у кого викликали додаткові запитання, адже ініціативи з розмінування, припинення вогню, пошуку безвісті зниклих та ще ціла низка комплексних соціальних ініціатив, є на сто відсотків корисними.
Натомість пункт 2, у якому йдеться про створення «координаційного центру військових» на рівні «норманської четвірки», був сприйнятий вже не так однозначно. Хоча будьмо відверті – сама Росія ніколи не піде на створення такого центру, адже основною її позиції на усіх міжнародних діалогових майданчиках, є принцип «нас там нет» і позиціонування себе, виключно як сторони-миротворця!
Пункт 6, простою мовою, містить варіанти відновлення Донбасу шляхом залучення зовнішніх інвесторів, зокрема Росії. Водночас, тут уже слід визначитись, ким є РФ для нинішньої української влади? Якщо це країна-агресор і окупант – тоді це шлях до Гааги і виплата Москвою репарацій після відповідного судового рішення. Однак якщо РФ – це країна, яка допомагає у відновленні миру на Донбасі, - тоді це добровільне інвестування в зруйнований Донбас на «загальних підставах», - тобто, задля отримання прибутку. В такому разі, про державу агресора і Гаазький трибунал уже ніхто не казатиме...
Пункти 7 і 11. Їхній зміст дуже простий. Керівництву псевдореспублік «Л/ДНР», задля їхнього матеріального заохочення до возз’єднання з Україною, пропонується надати широку економічну автономію шляхом впровадження спеціальних механізмів, зон вільної торгівлі, зокрема з Росією. Що це означає? Що керівництву «Л/ДНР» дозволяють самостійно визначатися із своїми зовнішньо-економічними партнерами й отримувати від цієї діяльності прибуток у свій бюджет, не узгоджуючи такі дії з офіційним Києвом.
Фактично, ситуація сьогодні виглядає саме так, а у випадку заморожування конфлікту, лишатиметься такою і надалі. Однак є один нюанс: продавати вугілля та інші товари, представникам ОРДЛО значно вигідніше «напряму», не переплачуючи посередникам. У такому разі, кінцева вартість будь-якої продукції є значно нижчою та більш конкурентною на ринку. І не має значення, перебуватиме кінцевий споживач в Україні, чи поза її межами – статус «легального» товару зробить економічну складову в ОРДЛО значно привабливішою і, можливо, навіть не збитковою.
Чи цікавий цей пункт представникам «Л/ДНР»? Звісно, що так. Чи прийнятний цей пункт для України? Лише в разі 100% контролю/моніторингу за кордоном та експортно-імпортними операціями. Адже якщо запровадити таку «зону вільної торгівлі», Україна «потоне» в потоці контрабанди, а казна не матиме від цього жодної копійки. Водночас, ще один недолік цього пункту полягає в тому, що виплачувати пенсії та соціальні виплати на Донбасі буде Україна, а наживатися на тіньових схемах і контрабанді – керівництво псевдо-республік.
Пункт 8 «плану», викликав серйозний резонанс у суспільстві. Він пропонує запровадити «дорожню карту» імовірного покрокового зняття санкцій з Росії. Це гарна пропозиція для країни-агресора, але який від неї зиск Україні? За усієї критики недостатньої ефективності секторальних і персональних санкцій, саме Росія намагається за допомогою механізмів «м’якого пливу» доносити до цілого світу, що в Україні «внутрішній конфлікт», «державний переворот», а РФ просто сторона «доброї волі», яка абсолютно не причетна до жодної агресії чи окупації територій. Водночас, не слід забувати, що саме накладені Європою та США санкції, наразі не дозволяють РФ остаточно «розправити крила» і стати повноцінним учасником/ініціатором нового «перерозподілу світу» на «персональні» зони впливу.
А така загроза існує і вона досить реальна. Адже практично одночасно з Мюнхенською конференцією з безпеки, у Криму відзначили річницю Ялтинської конференції. Під час цієї зустрічі, група міжнародних експертів обговорювала нові «правила гри» та перехід від «однополярного» до «багатополярного світу» в умовах недієзатних ООН, ОБСЄ і НАТО. Натомість українські ЗМІ чомусь делікатно проігнорували цю подію. І залишається відкритим питання, яким чином на незаконно анексований півострів потрапили іноземці в обхід України, що є грубим порушенням норм міжнародного права.
На цьому тлі, скликання за ініціативи РФ засідання Ради Безпеки ООН для обговорення невиконання Україною Мінських угод, свідчить про бажання Кремля максимально дистанціюватися від конфлікту на Донбасі, а також остаточно перекласти на Київ відповідальність за практичну реалізацію цих документів і начебто небажання вирішувати свій «внутрішній конфлікт». Після цього засідання, Росія розраховує на просування своєрідної «дорожньої карти» зняття санкцій, що передбачене пунктом 8 плану «12 кроків».
З цього можна зробити наступний попередній висновок: світ ніколи не був і сьогодні не є україноцентричним! Усі країни вирішують виключно свої проблеми і мають власні інтереси, зокрема у сфері безпеки. Не випадково головними темами цьогорічної Мюнхенської конференції були коронавірус і «Північний потік-2», як елемент енергетичної безпеки Європи. Це свідчить про неспроможність об’єднаної Європи вирішувати питання безпеки, а також небажання окремих держав індивідуально за це «платити».
Європейський союз, на превеликий жаль, втратив позиції одного зі світових центрів впливу і на це є багато причин. Brexit, «жовті жилети», біженці, транзит влади у Німеччині – це лише проявлені «верхівки айсберга» об який «вдарилася» об’єднана Європа. «Корабель» ще на плаву, але він уже не здатен швидко плисти і брати участь у бойових діях.
Таким чином, сьогодні геополітика втрачає «правила сталої гри» і світ дійсно стоїть на межі нового «розподілу зон впливу». Якщо раніше діяв принцип «Міжнародні правила одні для всіх і є аксіомою», то сьогодні пропонується модель невтручання одних головних «геополітичних гравців» в інтереси інших, й усі «гравці» зобов’язані домовлятися про межі спільних інтересів. На динаміку цих процесів, безпосередньо впливає фактор виборів у США, коронавірус у Китаї, модель вирішення воєнного конфлікту на Близькому Сході, а також новітні амбіції РФ - 75-та річниця Перемоги та зміна Конституції. Водночас, у багатьох вітчизняних і закордонних експертів не викликає жодних сумнівів, що Росія хоче повторити Ялтинську конференцію чи організувати її аналог у новітній історії.
Тож Україні зараз дуже важливо визначитися зі своєю геополітичною стратегією: або вона є форпостом об’єднаної Європи, або транзитною позаблоковою державою, або «стратегічним партнером» США і НАТО, куди її поки що не запрошують. Також можливі й інші варіанти позиціонування: Україна, як економічний і політичний партнер країн колишнього СРСР, зокрема РФ, або ж країна-самостійний гравець. В разі останнього варіанту, Київ має чітко усвідомлювати свій курс, декларувати та реалізовувати його з використанням стратегічного планування.
Якщо не мати сталої стратегії розвитку держави, то ухвалення тактичних, а іноді навіть просто ситуативних геополітичних рішень, неминуче призведе до суттєвих позиційних політичних і економічних втрат. Цим, без сумніву, скористаються зацікавлені «геополітичні гравці», зокрема Росія. Слід пам’ятати, що концепція «м’якої сили», яку Кремль застосовує у світі, рано чи пізно, дасть свої результати і РФ отримає усе, чого прагне – покрокову «дорожню карту» зняття секторальних і персональних санкцій.
12-й пункт скандального «плану примирення» з Мюнхена, передбачає запуск національного діалогу з питань національної ідентичності. Його пропонується запустити за принципами так-званої «фінляндізації», - тобто визначення своєї ідентичності з урахуванням позиції сусіда, який є більш потужним та впливовим. Нагадаю, що саме такий спосіб трактування і просування «русского мира» був запропонований російськими науковцями не вчора, а вже досить давно. Свого часу Кремль досить вдало використовував його щодо Фінляндії, а сьогодні пропонує використовувати для нівелювання впливу й остаточної дискредитації НАТО на прикладі країни Балтії.
В питанні корегування або пошуку нової національної ідентичності, завданням України є усвідомлення справжніх ризиків, а також загроз втратити суверенітет й унітарність. Тому що український суверенітет, багато в чому спирається саме на чинну всеукраїнську єдину ідентичність без розподілів ані за мовними, ані за будь-якими іншим ознаками.
Отже, поставлені у документах щодо миру на Донбасі питання, набагато важливіші навіть за запропоновані «12 кроків». Адже розпочинати напрацьовувати будь-які кроки для досягнення миру, можна лише після дачі собі остаточної відповіді на цілу низку важливих питань. Одне з них: «Де ця межа компромісу, на яку готова піти українська влада і суспільство задля досягнення миру?». Саме від цих відповідей і залежатиме формат завершення війни. У цій статті, я навмисно відійшов від оціночних суджень, аби кожен зміг сам для себе відповісти на ці запитання.
До речі, не здивуюся, якщо за деякий час хтось із представників чинної влади заявить, що офіційний Київ був поінформований про наміри оприлюднити ініціативи «12 кроків» під час Мюнхенської конференції, але ніхто не вжив заходів, і дозволив цьому скандалу відбутися. Для чого, запитаєте Ви? Для початку дискусії, яку ми зараз із Вами ведемо…
Нагадаю, що раніше і так-звану «Формулу Штайнмаєра» ніхто не сприймав всерйоз, а пізніше вона стала базовою засадою Норманського комюніке.
