Війна з кожним роком все більше тисне на загальну психологічну стійкість українців. При цьому фактори впливу на ментальне здоров’я залишаються недостатньо вивченими. Спеціалісти звертають увагу не лише на безпосередній досвід насильства під час війни, а й на соціальне життя та економічні умови.
Ці фактори враховують у програмах психологічної допомоги постраждалим, які інтегруються до життя після повернення із зони бойових дій або інших випадків пов’язаних з воєнним насильством. Важливу роль тут відіграють не лише спеціалізовані програми підтримки, а й поведінка соціуму, прояв емпатії та коректного ставлення до людей, які пройшли через біль та горе.
UA.News розповідає про ключові дослідження посттравматичних станів цивільних та військових, а також публікує поради психологині й травматерапевтки Тетяни Ніколаєвої про те, як варто поводитися у житті та соцмережах, щоб не завдати зайвих хвилювань і підтримати тих, хто пережив травми війни.
Проблема психічних травм під час війни
Ветерани війни
Світова статистика показує, що на нервово-психологічні розлади страждає кожен п’ятий учасник бойових дій, який немає фізичних ушкоджень, а серед тих, хто має поранення або каліцтво, потерпає кожен третій. Інші наслідки, зокрема різні психосоматичні захворювання, проявляються через кілька місяців після повернення до цивільного життя.
За даними Центру громадського здоров’я МОЗ України, психологічної допомоги потребують від 20% до 40% військовослужбовців.
Симптоми гострої травми спостерігаються у 60-80% військовослужбовців, які стали свідками загибелі побратимів, мирного населення або мали контакт із тілами загиблих. Найвищий ризик розвитку психічних розладів має молодь віком 18-24 роки, особливо ті, у кого вже виявляли симптоми депресії чи виникали проблеми з вживанням алкоголю.
Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) зустрічається у 12-20% військових, які зазнали бойових травм. При цьому багато з них уникають звернення за психологічною допомогою через страх бути сприйнятими як слабкі, боягузливі або через побоювання, що це може негативно вплинути на їхню військову кар'єру.
Основні типові симптоми розвитку посттравматичного стресового розладу:
Надмірний контроль, який проявляється в компульсивній перевірці дверей, вікон або транспортних засобів для підтвердження їх безпеки. Така поведінка часто асоціюється з підвищеним ризиком виникнення ПТСР.
Сильні переживання військовослужбовців за своїх близьких, таких як батьки, діти або подружжя, що можуть набувати домінуючого характеру.
До групи військовослужбовців, які є найбільш вразливими до розвитку ПТСР, належать ті, хто:
Мав попередній досвід психічних травм, особливо викликаних насильницькими діями.
Має подвоєний ризик розвитку розладу у разі, якщо перерва між попередньою травмою і бойовим досвідом не перевищує п’ять років.
Цивільне населення
Дослідження показують значне погіршення психічного здоров’я під час війни: приблизно 33,5% українців мають тривожність і 28,2% — депресію, що майже у шість разів перевищує довоєнні показники. Чимало українців у травні 2025 року повідомили про певну форму насильства, пов’язаного з війною. Найпоширенішими відповідями респондентів були:
58,2% — вказали на «незначні незручності», наприклад, тимчасові перебої у наданні послуг.
17,2% — заявили про пошкодження майна.
16,9% — зазнали внутрішнього переміщення після 24 лютого 2024 року.
14,5% — пережили поранення або смерті родичів чи друзів.
8,2% — мали загрозу життю через нестачу їжі чи ліків.
Як не завдавати людям додаткових переживань — поради професійного психолога
Поки триває війна, соціальні мережі перестають бути просто майданчиком для обміну думками. Вони стають продовженням нашої реальності — простором, де люди носять у собі втрати, фізичний біль, психологічні рани та щоденний страх. У такому контексті кожне слово, фотографія, відео чи навіть лайк набувають ваги, якої не мали в мирний час, наголошує клінічна психологиня, травматерапевтка Тетяна Ніколаєва.
«Ранити людину стає дуже легко. Саме тому в цей період вести соцмережі потрібно з особливою обережністю та етикою: уникати категоричних оцінок, тріумфальних інтонацій і надмірної демонстрації власного благополуччя там, де інші переживають горе. Корисно залишати простір для мовчання, писати з повагою до чужого досвіду, попереджати про потенційно тригерний контент і щоразу запитувати себе: «Для чого я це публікую: щоб підтримати, поділитися або просто зняти власну напругу?». Така внутрішня чесність допомагає говорити відповідально й не завдавати людям додаткового болю.
Справжня підтримка починається з чесного визнання того, що я не можу зрозуміти болю іншого, але можна визнати свою готовність бути поруч, слухати, скільки потрібно, залишатися в контакті, не оцінюючи і не засуджуючи», — рекомендує Тетяна Ніколаєва.
Травматерапевтка також зауважує, що особливо гостро біль відчувається в періоди свят:
«Зовнішній світ вимагає радості, вогників, тостів, а всередині в багатьох — порожнеча, гнів або туга. Цей контраст може бути нестерпним. У людей оживають спогади про тих, кого вже немає, виникає провина за те, що не вдається радіти, або, навпаки, за моменти полегшення або тепла. Тому так важливо пам’ятати: не всі хочуть і можуть святкувати. Багато хто сумує, і не зобов’язаний виправдовуватися за свої почуття.
Замість закликів до веселощів і демонстративної радості варто пропонувати м’яку присутність, увагу та можливість бути поруч без тиску».
