О! Поговоримо про Бога!
Тут нещодавно один пастор-адвентист бовкнув про те, що-де за шаною ЗСУ забувають віддавати шану Богові, і натикали йому. Бо справді неправий - шана не є продуктом, що швидко закінчується і може не вистачити.
Агов. Принаймні, якби я був Богом, що обіцяв не втручатися у свободу волі людей, я б теж не запобігав. Бо ми самі прийшли до цього випробування - і самі мусимо його пройти.
Ця війна - це наше лікування. Болісне, жорстоке, повне страждань - але природнє та необхідне. У цих наслідків є причини.
Ця війна - вогонь, що нас перековує та пробуджує. Без неї Шуфричі та Чаплиги досі ходили б по центральних каналах, розповідаючи Діанам Панченко та Світланам Крюковим про хорошу Росію та поганий Захід. Без неї в нас були б сотні пам'ятників Леніну на вулицях та Брежневу в головах. Без неї не очищувалася б українська церква, український спорт, українська культурна спільнота. Без неї не було б стрімкого сплеску українського креативу. Без неї не було б шаленої популярності України в світі.
Без неї ми залишалися б УРСР чи пост-УРСР.
Так, хотілося б, щоб ми перекували державу без війни. Але ж ми цього не зробили! Ми брали коментарі в Звягільських та Симоненків, ми дозволили Януковичу перемогти на виборах, ми пробачали Тимошенці гигикання поряд із Путіним. Ми дозволяли розкручувати у нас побєдобєсіє та берегли радянську топомінику, щоб тільки не поранити почуття стареньких, які аж зовсім не були старенькими станом на 1991 рік. Наші ветеранські організації очолювали радянські політруки, а в наших школах викладали радянські тітки.
Ця війна - прорив нариву. Але без нього почався б сепсис.
І якщо допустити у схему спітосприйняття Бога, то саме зараз він нас рятує, затуляючи очі нашим ворогам. Ми б'ємося та перемогаємо там, де не мали б, бо наш супротивник звар'ятував, бо в нього відібрало розум та сумління. І ми стаємо героями в цій війні - такими героями, яких ще не бачила українська історія.
Це наш хрест - і наше воскресіння.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
