Останнім часом у фаховому середовищі знову загострилася тема адвокатів, які опинилися на окупованих територіях. Публікація «Правнича допомога під окупацією: дилема статусу українських адвокатів» у «ЗіБ» в основу якої лягло інтервʼю Марини Ставнійчук стала важливим, давно назрілим кроком для професійного діалогу. Вона не виправдовує, не звинувачує - а намагається осмислити правову та етичну реальність, у якій опинилися наші колеги.
Однак реакція певної частини спільноти, у тому числі адвокатської показує, наскільки маніпулятивною може бути ця тема. Зокрема, публічні заяви адвоката Костянтина Глоби, у яких ставиться під сумнів навіть сама можливість обговорення “неоднозначності ситуації”, є прикладом спрощеного і, на жаль, образливого ставлення до адвокатів Донеччини й Луганщини.
Дивує, що такий досвідчений правник як Глоба не знає, що жоден адвокат не складає присягу “режиму” - він складає її професії. Присяга адвоката України - це клятва служити праву, гідності людини, а не тимчасовим політичним чи адміністративним структурам. Коли колеги опиняються під окупацією, їхній вибір - не між Україною і “ДНР”, а між фізичним виживанням і збереженням хоч якихось форм правового захисту для людей, що залишились у цих регіонах.
Звинувачувати їх у “перескладанні присяги” - означає не розуміти природу окупації. У більшості випадків від адвокатів вимагали формального “підтвердження” статусу для продовження роботи - без чого вони просто не могли допомагати людям, українським громадянам, у судових, цивільних чи сімейних справах.
Що це - акт співпраці? Чи все ж таки спроба вижити і не залишити без захисту тих, хто залишився?
Варто зазначити що українське законодавство не має сьогодні окремого механізму врегулювання статусу адвокатів, що перебувають у зоні окупації. На відміну від нотаріату, де діє централізований державний реєстр, адвокатура — це самоврядний інститут, що діє на підставі Конституції та відповідного Закону. Тож коли Глоба у своїй публікації проводить таке порівняння він як мінімум вдається до відвертої маніпуляції і вводить менш досвідчених в юриспруденції людей в оману.
Відтак застосовувати до адвокатів підхід “виключити всіх” - юридично некоректно й небезпечно. Це означало б карати не за дію, а за географію. Тим більше, що жодна норма закону не визнає факт “перебування під окупацією” як підставу для дисциплінарного переслідування чи втрати статусу.
Ключовим принципом залишається індивідуальна відповідальність. Якщо є докази участі адвоката у діях, що реально шкодять Україні, то це предмет дисциплінарного провадження. Але таврувати тисячі колег без розбору - несправедливо й суперечить самому духу права.
І ще, не можна не помітити, що критика адвоката Глоби спрямована саме проти донецьких колег. І тут варто висвітлити ось яку деталь - наразі КДКА Донецької області розглядає дисциплінарну скаргу щодо діяльності самого пана Глоби. В такому світлі його публічна “принциповість” може виглядати не як позиція, а як спроба випередити власні проблеми, демонструючи показову нетерпимість до “інших”.
Це не применшує права кожного на власну думку. Але якщо ми говоримо про етику, то вона має починатися з чесності мотивів.
Зрозуміло, що війна випробовує кожного. І сьогоднішні оцінки легко давати тим, хто не бачив як ворожі війська заходять у твоє місто, як вивішуються чужі прапори над державними установами, як люди залишаються без захисту своєї держави.
Українська адвокатура — це не тільки Київ чи Львів. Це також Маріуполь, Горлівка, Луганськ, Мелітополь, Сімферополь і Севастополь. Там теж були адвокати України. І багато хто з них досі намагається зберегти етичну лінію поведінки, попри ризик для себе і своїх родин.
Наш професійний обов’язок — не ділити колег на “правильних” і “неправильних”, а створити рамки для правової, етичної й гуманітарної реінтеграції. Бо після деокупації ці адвокати будуть першими, хто допоможе людям повернутися в українське правове поле. Або будуть відповідати за свої вчинки під час окупації згідно з українським законодавством.
Немає жодного сумніву що, справжня сила української адвокатури не в тому, щоб карати слабких, а в тому, щоб тримати спільність навіть у найтемніші часи.
Ми не повинні втратити своїх колег лише тому, що вони опинилися по інший бік лінії фронту — тим більше, якщо в серці вони залишають Україну.
Сергій Осика,
Представник адвокатів Донецької області у складі Ради адвокатів України
