Уявімо судове засідання.
З одного боку – прокурор, заброньований державою. На суддівському кріслі – суддя, який також має бронь. А навпроти – адвокат, якого після виходу із зали суду може зустріти представник територіального центру комплектування та соціальної підтримки, викликаний «за дзвінком» слідчого, для якого цей захисник став занадто «незручним».
У таких реаліях опинилася система правосуддя на кінець четвертого року великої війни. Йдеться не про поодинокі інциденти, а про тенденцію, яка створює системний дисбаланс між стороною обвинувачення та захисту.
Військова служба як інструмент тиску
Те, що за своєю природою є конституційним обов’язком захисту держави, у низці ситуацій перетворюється на інструмент впливу на адвокатів. Мета цього тексту – не додати негативу щодо територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Навпаки, важливо привернути увагу, у тому числі Збройних Сил України, до ризику, коли їх фактично використовують «втемну» як важіль тиску на захисників.
Держава гарантує бронювання суддям, прокурорам, працівникам правоохоронних органів – і логіка тут зрозуміла: правосуддя має безперебійно функціонувати. Однак із цього ланцюга повністю «випав» один ключовий елемент – сторона захисту.
Процесуальні кодекси декларують змагальність сторін і рівність процесуальних можливостей. Але про яку змагальність може йтися, коли прокурор захищений від мобілізації, а адвокат не може бути впевненим, що після чергового засідання повернеться до клієнта, а не вирушить до пункту подальшого проходження служби?
Практика останнього року свідчить про небезпечний тренд. Щойно адвокат починає активно ставити незручні запитання, руйнувати слабку позицію обвинувачення або фіксувати порушення з боку слідства, у гру нерідко вступає «силовий ресурс». Погрози мобілізацією лунають від прокурорів безпосередньо в залах суду. Представники ТЦК з’являються на слідчих діях саме тоді, коли захисник вступає у принципову, конфліктну справу. Самі будівлі ТЦК фактично перетворюються на «закриті зони», куди адвоката можуть не допустити, залишаючи людину без доступу до правничої допомоги.
Наслідки для права на захист
Чинне законодавство виходить із того, що проходження військової служби несумісне з адвокатською діяльністю. Мобілізований адвокат зобов’язаний зупинити свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю протягом трьох днів. На практиці це означає миттєве «вибування» захисника зі справи: вибудувана стратегія руйнується, а клієнт залишається сам на сам з органом досудового розслідування та стороною обвинувачення, які в таких умовах набувають рис репресивного механізму.
Це питання не лише етики та професійних стандартів, а й прямої відповідальності держави. Відсутність адвоката або його примусове усунення через мобілізацію означає порушення права на захист і стандартів справедливого суду, закріплених у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Основні положення ООН про роль адвокатів (1990 рік) прямо забороняють перешкоджання діяльності адвокатів, залякування, тиск і неправомірне втручання. Кожен випадок використання мобілізації як засобу усунення захисника сьогодні майже гарантовано перетвориться на справу проти України в Європейському суді з прав людини завтра. Через кілька років держава виплачуватиме компенсації з бюджету саме через те, що сьогодні хтось вирішив «прибрати» адвоката руками ТЦК.
Це не абстрактні ризики. Якщо Україна зберігає своє прагнення бути правовою демократичною державою, то по кожній такій історії доведеться давати відповіді – як на національному рівні, так і в міжнародних інституціях.
Бронювання адвоката – це не привілей
Часто можна почути аргумент, що йдеться лише про небажання окремих адвокатів «йти на фронт». Такий підхід ігнорує базову річ: адвокатська діяльність – це форма реалізації конституційного права громадян на правничу допомогу (стаття 59 Конституції України). Бронювання адвоката – це передусім гарантія безпеки і процесуальних прав його клієнта.
Без адвокатської допомоги залишаються не тільки підозрювані у кримінальних провадженнях. У зоні ризику опиняються:
• військовослужбовці та ветерани, які відстоюють право на належні виплати та статус учасника бойових дій;
• внутрішньо переміщені особи, які втратили житло і потребують правової підтримки в судових та адміністративних процедурах;
• малозабезпечені громадяни, що отримують безоплатну правничу допомогу.
Кожне необґрунтоване «вибування» адвоката з процесу через мобілізацію означає, що держава позбавляє захисту найбільш уразливі групи населення, фактично підриваючи власну соціальну функцію.
Зафіксовані порушення
2 грудня 2025 року Комітет НААУ із захисту прав адвокатів та гарантій адвокатської діяльності оприлюднив детальний звіт щодо порушень гарантій адвокатської діяльності з боку ТЦК та СП. У документі зібрані конкретні приклади, коли мобілізаційний механізм використовувався або як форма тиску на захисника, або як спосіб його усунення з конкретного провадження. Це, по суті, доказова база того, що йдеться не про поодинокі конфлікти, а про системну проблему.
Водночас адвокатура не вимагає особливих привілеїв чи звільнення від конституційного обов’язку захисту держави. Значна кількість наших колег добровільно та з честю проходить службу у Силах оборони України. Але ті адвокати, які залишаються здійснювати правничу діяльність у тилу, фактично захищають Конституцію та права громадян не меншою мірою, ніж військові – територіальну цілісність держави. І вони не повинні паралельно вести «війну» з ТЦК, які використовуються правоохоронними органами як інструмент впливу.
Необхідне системне рішення
Єдиний логічний і системний вихід – запровадження бронювання адвокатів за зрозумілими, прозорими правилами на рівні з суддями та прокурорами. Мобілізація не може і не повинна виконувати функцію неформального дисциплінарного чи репресивного інструменту щодо захисників.
Йдеться не про створення «касти недоторканних», а про забезпечення базових гарантій справедливого суду, реальної змагальності сторін і довіри до правосуддя в умовах війни. Якщо цього не зробити, ризики для держави виходитимуть далеко за межі окремих кримінальних проваджень – від масових порушень права на захист до потенційних санкційних та іміджевих наслідків на міжнародному рівні.
Питання, по суті, зводиться до вибору: чи буде держава сприймати адвоката як невід’ємний елемент механізму захисту прав людини, чи як зручний об’єкт для «ручного» впливу через мобілізаційні процедури. Від відповіді на це запитання залежить не лише професійна безпека адвокатів, а й якість правосуддя для кожного громадянина.
Віталій Федірко
