Про Олешки на Херсонщині останнім часом згадують все частіше, але легше від цього людям там не стає. Місто на лівому березі Дніпра, за буквально десяток кілометрів від Херсона, перебуває в російській окупації з першого ж дня повномасштабного вторгнення. А з кінця травня 2026 року воно фактично відрізане від будь-якого постачання. Останній завіз продуктів був 26 травня. Після цього — нічого.
Зараз надворі осінь. Попереду — важка зима, а в місті немає ні газу, ні світла, ні питної води. Про те, що там відбувається, ми знаємо з уривчастих повідомлень у месенджерах, з розповідей людей, яким пощастило вибратися з пекла, та зі свідчень журналістів, які ще підтримують зв'язок із місцевими. Картина, яка з них складається, виглядає як повна гуманітарна катастрофа, про яку на міжнародному рівні говорять переважно гучними заявами без реальних позитивних наслідків.
Що відбувається в окупованих Олешках станом на зараз і як можна їм допомогти? Видання UA.News розбиралося в питанні.
Голод, хвороби, міни: як виживають люди в Олешках
До війни в Олешках мешкали близько 24 тисяч осіб. Зараз, за різними даними, залишилося близько двох тисяч. Окупаційна адміністрація колаборанта Володимира Сальдо називає число в 1300 осіб, українська влада — близько двох тисяч, а Рада Церков і релігійних організацій говорить про, перш за все, 200 дітей. Точну цифру назвати неможливо: до міста не пускають ані гуманітарні місії, ані спостерігачів, ані журналістів. Обов'язкову евакуацію окупаційна влада не проводить.
Інформація про харчування — мабуть, найважча частина того, що розповідають про Олешки. За словами місцевих, запасів їжі практично не залишилося. Магазини не працюють з весни, ринку як такого теж немає — лише бартерний обмін між сусідами. Люди варять бур'яни: портулак, лободу, кропиву. Готують на вогнищах просто неба, бо газу немає, а з електрикою проблеми майже всю війну, тому що інфраструктура, яка робить місто містом, теж фактично знищена. А відкритий вогонь привертає увагу дронів з тепловізорами, тож навіть приготування їжі тут — це ризик.
Люди, які виїхали з міста одними з останніх, розповідали журналістам, що в Олешках стає дедалі гірше: вже фіксувалися випадки голодних смертей. Росія часто згадує блокадний Ленінград у своїх брехливих пропагандистських промовах, однак не пояснює, чим голодний Петербург 40-х років відрізняється від Олешок у 2026 році. Більшість часу люди сидять у хатах (у кого вони залишилися) або в підвалах: бояться навіть вийти на вулицю, а зв'язок ледь пробивається.
Медична ситуація нічим не краща за продовольчу. У місті попри все працює єдина лікарня. Втім, ліків немає, пального для генераторів немає, стерилізувати інструменти нічим. Морг переповнений: тіла загиблих місцями лежать у підвалах, бо поховати їх ніде й нікому. Аптек у місті не залишилося взагалі. Люди з хронічними хворобами — діабетом, гіпертонією, астмою, тощо — давно залишилися без препаратів. Воду беруть із колодязів, але прокип'ятити її часто нічим. За даними Моніторингової місії ООН з прав людини, протягом 2026 року в Олешках загинули щонайменше 29 цивільних, ще 54 дістали поранення. Ці цифри майже напевно сильно занижені: доступу до міста немає, зафіксувати всі випадки фізично неможливо.
Єдиний вихід для тих, хто залишився — спробувати вибратися самостійно вглиб окупованої території. Люди виходять без нормального транспорту, без безпечного маршруту, без жодної гарантії, що дістануться іншого міста. Гарантій, авжеж, ніяких немає.
При цьому шляхи виходу з Олешок до того ж заміновані. Люди, які наважуються йти, ризикують підірватися й стекти кров'ю на міні десь у полі. Ті, хто залишається, ризикують померти від голоду. Омбудсмен України Лубінець прямо назвав ситуацію «геноцидом» і порушенням четвертої Женевської конвенції, а російську сторону — такою, що свідомо не дає провести евакуацію. За його словами, всі необхідні кроки для «зеленого коридору» вже погоджені з Міжнародним комітетом Червоного Хреста та ООН, готові списки, локальне припинення вогню, тощо. Упирається все в одне: Росія цього не погоджує.
Дрони з їжею і коти, яких вивезли небом
Україна намагається хоч якось підтримувати людей в Олешках. З березня 2026 року продукти туди доставляють дронами з правого берега Дніпра. У ніч на 4 жовтня Сили оборони провели вже другу велику операцію такого типу: доставили близько 400 посилок загальною вагою майже чотири тонни — продукти, ліки, дитячі набори. Підрозділи ЗСУ роблять усе можливе, аби врятувати людей від голоду.
А 5 жовтня сталася історія, яка розійшлася по соцмережах. Бійці Національної гвардії дронами вивезли з окупованого міста шістьох котів — кішку та п'ятьох кошенят, які народилися вже під окупацією. Тварин розмістили у спеціально зробленій клітці, а потім пронесли через Дніпро під бортом одного з важких бомберів. У повітрі вони подолали понад десять кілометрів і приземлилися цілими. Операція отримала назву «Тигри».
Незабаром усі коти знайдуть нові домівки. Хоча ця історія, звісно, не про котів: дуже дивно переживати за котів тоді, коли від голоду й відсутності медикаментів гинуть люди. Ця історія — про різницю між тими, хто вивозить із блокади навіть тварин, і тими, хто не випускає звідти людей.
Заяви є, але результатів немає
Ситуацію в Олешках вже винесли на рівень ООН. Є безліч заяв з боку європейських структур, правозахисних організацій, різного роду міжнародних гуманітарних місій, тощо.
Заяв багато, однак результатів поки немає. Проблема Олешок не в тому, що про них не знають — про них знають і в ООН, і в ЄС, і в Червоному Хресті. Проблема в тому, що міжнародні механізми, які мали б працювати в таких ситуаціях, тут не працюють від слова «зовсім». Окупанти не пускають гуманітарні місії, не погоджують коридори для виходу цивільних, не пропускають спостерігачів. А без цього всі заклики залишаються лише закликами.
Тим часом наближається важка зима. Без світла, тепла й регулярного харчування місто може її просто не пережити. Українська влада продовжує шукати шляхи — дронові доставки, дипломатичний тиск, залучення міжнародних організацій, тощо. Але масштаб проблеми значно більший за можливості цих інструментів. Людям потрібен безпечний коридор для виходу і регулярний доступ до тих, хто чомусь вирішить залишитися. Поки що, втім, ні того, ні іншого немає.
Думка експерта
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік зазначив: тут можливо застосувати модель, яка застосовується навколо Запорізької АЕС.
«Потрібні перші тимчасові перемир'я, які дозволять ввезти в Олешки продукти харчування, пройти гуманітарним конвоєм, а паралельно ми можемо піднімати питання про демілітаризацію цього регіону, цієї території, як територіх гуманітарної катастрофи. Тобто можна застосовувати теж самі моделі, які стосуються і Запорізької АЕС.
Проблема в тому, що Росія вважає, що за цим стоїть спроба зменшити їхній тиск на Херсон, тому що Олешки є однією з ключових точок, з яких Росія атакує Херсон і правобережну частину Херсонської області. Крім того, в обмін на гуманітарні конвої і перемир'я в районі Олешок, можна було б домовлятися про перемир'я в районі самого Херсона, тому що Херсон так само потерпає і знаходиться в ситуації гуманітарної кризи, хоч і не такої гострої, як в Олешках», — вважає експерт.
Резюмуючи, історія Олешок — це, мабуть, найточніша метафора всієї цієї війни. Не фронт, не танкові прориви, не гучні заяви з трибун — а забуте всіма сторонами місто, де люди варять лободу на вогнищі й бояться, що дим від їхньої юшки побачить дрон. Війна тут постає не як щось героїчне чи масштабне, а як щоденна, нудна, виснажлива кривава безглуздість. Безглуздість, у якій постійно гинуть люди, які нічого не вирішували, не хотіли й не обирали. Вони просто жили в місті, яке комусь раптом стало потрібне як територія — не як місце для життя, а як виключно позначка на карті.
У цьому жахливий парадокс ситуації: всі ці бої, блокади, обстріли, утримання заручників, заміновані поля — все це не має жодного сенсу. Ніхто не отримає від цього вигоди: ні ті, хто залишився в Олешках без їжі, ні ті, хто виїхав із одним рюкзаком, ані навіть ті, хто віддавав накази про блокаду — вони теж не стануть від цього щасливішими, заможнішими чи безпечнішими. Війна тут не має мети, окрім самої себе. Вона годує себе смертями, руйнуванням і байдужістю тих, хто здатен зупинити її, але воліє цього не робити.
І поки десь у високих брюссельских (або кремлівських) кабінетах обговорюються формулювання чергової резолюції, в Олешках хтось доїдає чергову порцію лободи — бо більше нічого немає. І в цьому — буденна, типова, і від цього максимально ще більш трагічна картина цієї війни.
