Анастасія Савова — донька морського піхотинця та захисника Маріуполя Олександра Савова, який майже три роки був у російському полоні, пройшов через СІЗО в Оленівці, колонії Курська й Таганрога. У російських застінках його постійно катували. Він повернувся з неволі у березні 2025-го настільки скаліченим, що зміг прожити лише кілька місяців і помер у листопаді того ж року. Після смерті батька Анастасія написала: «Полон вбиває і після звільнення».
З 2022 року Савова захищає права полонених та зниклих безвісти. Нині вона — СЕО проєкту «Хочу поведать» (раніше — «Покаяние»), започаткованого Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими та Офісом генпрокурора. Команда проєкту збирає свідчення російських правоохоронців про злочини проти полонених на території РФ.
Також Анастасія очолює проєкт «Прапор Надії», який у 2024 році ініціював захисник «Азовсталі» Сергій (Волина) Волинський. Її батько — Олександр Савов — був амбасадором цього проєкту.
Чорно-білий «Прапор Надії» — символ полонених, зниклих безвісти, депортованих та незаконно утримуваних українців. Біла смуга втілює надію на звільнення, свободу та повернення. Чорна смуга символізує страждання, смерть і біль, пережиті у полоні.
Ідея проєкту полягає в тому, що чорно-білий прапор встановлюють під державним прапором на всіх офіційних установах України. За розмірами він має бути меншим за державний. «Прапор Надії» має залишатися на своєму місці доти, доки останній український полонений не буде звільнений.
Це довготривала ініціатива та системна інформаційна кампанія про полонених як усередині країни, так і на міжнародному рівні. Команда проєкту мобілізує зусилля для звільнення наших героїв та нагадування світові, що Україна бореться за кожного свого громадянина.
В інтерв’ю UA.News Анастасія Савова розповіла, чому ідентифікацію російських катів треба зробити неминучою; навіщо треба глибше вивчати ментальність росіян; як проходить реабілітація колишніх полонених; та чому родини мають психологічно готуватися, щоб підтримати тих, хто повернувся з російської неволі.
Роки у полоні: росіяни не надавали жодної інформації
Батько потрапив у полон 16 травня 2022 року, коли наказали евакуюватися з «Азовсталі». Під час оборони Маріуполя він перевозив поранених, постійно ними опікувався, з багатьма дружив і не хотів їх втрачати. Із «Азовсталі» теж виходив разом з ними.
Відстежувати його переміщення було неможливо, але я робила певні висновки. Спочатку всі полонені опинилися в Оленівці — про це всі знали. Потім хоч якусь інформацію можна було одержати лише від звільнених, яких утримували в неволі разом з батьком. Лише через рік я дізналася, що він був у Курську. Приблизно наприкінці 2024 року, під час Курської операції, полонених вивезли з місцевої колонії та перевели до чотирьох інших закладів. З часом я зрозуміла, куди саме.
Батько був у полоні 2 роки, 10 місяців і 3 дні. Я знала про тяжкі умови його утримання ще з 2024 року. На одному з етапів його бачив хлопець, якого потім обміняли. Мені розповідали, що він хворіє на туберкульоз, має трофічні виразки на ногах та деякі інші моменти з допитів. Частково я знала, що там коїться. Але частково.
Про стан здоров'я та умови утримання українців у полоні можна дізнатися лише від звільнених. Російська сторона не надає жодної інформації. Усі стикаються з тим, що Росія абсолютно не дотримується самої процедури взяття в полон. Нам не дають зв'язку, жодної інформації про те, де і в яких умовах утримують наших рідних. Тому ця проблема настільки загострилася у суспільстві. Ми якось обговорювали це з родинами полонених: якби наші хлопці сиділи у таких умовах, як росіяни в українському полоні, ми б не виходили на акції.
Повернення
Я не знала про повернення батька заздалегідь. Дізналася, коли Дмитро «Апостол» опублікував у Telegram-каналі список людей, яких того дня мали повернути в рамках обміну. Так склалося, що я часто зустрічаю хлопців з обмінів біля шпиталю та опікуюся багатьма родинами. Це потрібно з різних причин. Наприклад, щоб оперативно передати контактний номер, коли хтось із рідних змінив його, бо був в окупації. Після повернення хлопці дуже хвилюються, якщо одразу не можуть зв’язатися з близькими.
Так от, коли зранку я дізналася, що батька можуть обміняти, то вже була готова його зустріти. Мені казали, що він хворіє на туберкульоз і його можуть привезти швидкою. Але ні — його привезли автобусом. Це одразу насторожило. Потім я помітила, що він не може розігнути ноги. А потім — інші покалічення, які проявлялися візуально.
Я спитала у батька, що найбільше йому болить, щоб оперативно почати лікування. Обстеження показало, що у нього відкрита форма туберкульозу, вибиті та зламані зуби, травмовані всі суглоби — від гомілкових до стегнових. До останнього дня він узагалі не міг розігнути ноги.
У батька були зламані ребра, трофічна виразка через те, що в останньому місці утримання в Мордовії тюремники змушували полонених стояти нерухомо по 18–20 годин. Якщо людину у такому стані б'ють, то навіть найменший удар починає капсулюватися. У знерухомленому організмі кров не циркулює: на ногах з'являються виразки, які потім розриваються. Такі рани були у мого батька.
Ще на його тілі були сліди від шокерів та побоїв, короста, шрами від укусів собак, ноги гнили. У такому стані батько навіть боявся обійняти мене після обміну. Я простягнула йому прапор, кажу: «Через прапор обіймай — все окей, не хвилюйся».
Внутрішні органи батька теж сильно постраждали. Від ударів у нього утворилася гематома в голові. Пізніше йому діагностували дегенеративні процеси в скроневих і лобних долях — через побиття в нього почали відмирати частки мозку.
Щоб ви розуміли, коли він виходив разом із побратимами у полон із «Азовсталі», то мав лише одну подряпинку на лобі. Батько був здоровим, без поранень. Раніше завжди займався спортом, правильно харчувався, мав активний спосіб життя. Тому було дуже боляче бачити його таким скаліченим. Хоча я неймовірно зраділа, що взагалі його побачила живим. Але водночас зустріч після обміну була моїм найбільшим страхом. Я не знала, у якому стані він повернеться.
Після обміну батько одразу мені: «Що думаєш, надо воювати йти обратно, да? Там же пацани ще залишилися». Я кажу: «Так, прямо зараз, звісно! Всі йдуть лікуватися, а ти одразу на фронт. Давай, може, спочатку вилікуємося?». Він до кінця не усвідомлював, у якому фізичному стані повернувся. Йому було незвично жити в такому скаліченому тілі, особливо на свободі. Здавалося, що все окей. Довелося ще дуже довго звикати до того, що він не може зігнути ногу, відтиснутися чи постояти на руках.
Психологічно це погіршувало його реабілітацію. Він ніби не був готовий до того, що ці травми залишаться з ним навіть після повернення з неволі.
Реабілітація після полону: найважче відновити психіку
Найтяжчим стало те, що медична система виявилася надмірно перевантаженою та недостатньо підготовленою до такої великої кількості поранених військовополонених, а також до специфіки роботи з ними.
Я працювала над цим і помітила, що медики хочуть навчитися правильно надавати допомогу таким пацієнтам. Для них було дуже цінно, якщо хтось зі звільнених просто приходив і розповідав, як це виглядає з його погляду. Це був один з етапів лікування.
Під час реабілітації, мабуть, найважче було відновити психічне здоров'я. У батька почалися галюцинації. У полоні російські тюремники постійно змушували його та побратимів виконувати їхні накази. Він розповідав, що якось сидів у кав'ярні й раптом почув наказ: «Голову опусти!». Батько обернувся до людини поруч і спитав, чи звертається той до нього. Йому відповіли, і він зрозумів, що це інший голос: ця людина не могла такого сказати. Таке періодично з ним траплялося. Були дуже гострі епізоди. Він не міг з ними впоратися, але завжди йшов на співпрацю з психіатром, психологом. Батько розумів, що це єдиний шлях, щоб повернутися до більш-менш нормального життя. Хоча всі ці наслідки залишалися надовго.
Можливо, на його стан негативно впливали постійні інтерв'ю, спілкування з журналістами та правоохоронними органами. Він хотів детально задокументувати усі злочини проти полонених. Коли стало зрозуміло, що батька готують на обмін, його співкамерники попросили: «Коли вийдеш на волю, обов'язково розкажи про все, що тут відбувається. Бо ми можемо не вийти, а люди так і не дізнаються, що тут твориться». Батько сприйняв це як свою місію. Від самого першого дня він почав називати прізвища росіян, кого пам’ятав, щоб їх можна було викрити. Він взявся за це дуже серйозно і виконував цю місію до останнього дня свого життя.
Підтримка рідних під час реабілітації
Головне під час реабілітації — впевненість. Я намагалася бути впевненою за будь-яких обставин. Навіть коли сама не знала, як діяти, повторювала: «Все окей, зараз я розберуся, не хвилюйся». Ми якось розбиралися. І в батька теж з'являлася внутрішня впевненість, що все під контролем, проблем немає. Це зайвий раз не викликало у нього тривожності.
Багато залежить від готовності рідних прийняти людину з усіма її проблемами після полону. Буває, у родині вважають, що їм винні за довгу відсутність. Я чула, як дружини докоряли чоловікам: «Тебе не було — мені було важко, тепер ти мені винен». А людині після полону треба розібратися зі своїм внутрішнім станом.
Раджу таким родинам почитати книги із психології або твори людей, які пройшли полон, і спробувати трохи усвідомити, що певний час треба буде витратити на відновлення іншої людини. Можливо, іноді варто промовчати, щось не зробити або, навпаки, діяти чи просто дати людині можливість побути наодинці зі своїм досвідом, щоб його осмислити.
Дуже цінно, коли родина готова прийняти будь-який розвиток подій і підтримати колишнього бранця. Тоді ця підтримка стане йому опорою в житті. Він обов’язково її оцінить. Якщо ж одразу після повернення «накидають» обов'язки, пам'ятаючи, яким він був три роки тому, то зазвичай це завершується сварками та розлученнями. Адже людина сама вперше пережила полон і не розуміє, як адаптуватися, як жити, що робити.
Мені було трохи легше: батько здебільшого сам виховував мене — ми були досить близькі. Роль батьків у моєму житті більше виконували бабуся з дідусем. Вони були доволі суворими у вихованні. А з батьком складалися більш дружні стосунки. Він міг поділитися зі мною будь-чим, знаючи, що я не засуджуватиму. Це справді мало важливе значення.
Бо якщо після повернення з полону людина не хоче розмовляти, то що вдієш? Вона може уникати спілкування або зустрічей з дітьми. Бо вони викликають дуже інтенсивні емоції, до яких її психіка ще не готова. Тому ті, хто чекає, мають готуватися і піклуватися про свій психологічний стан, намагатися зрозуміти, що людина відчуватиме після полону. Адже для неї ви станете справжньою опорою. Важливими будуть ваші дії, слова, поведінка. Куди ви будете направляти — туди людина буде йти. Треба усвідомлювати, що ви — опора для майбутньої реабілітації та відновлення вашого рідного.
Родинам теж потрібні поради психологів
У відсотках оцінити важко, але я зіштовхнулася з тим, що кожен сам визначає, що для нього є відновлення. Хтось каже: «Заберу його додому і сама допоможу йому відновитися». Немає якоїсь єдиної системи чи бази, яку людина могла б пройти і переконатися, що більш-менш об'єктивно готова підтримувати того, хто пережив полон.
Кожен готується по-своєму. Але саме на таких людей, як я, або на організації, подібні до нашої, покладена роль закривати ці прогалини. Це стосується моментів, коли сім'я чи людина, яка чекала, усвідомлює, що насправді не впорається із новим етапом у житті.
Ми допомагаємо родині відновити зв'язки між собою, поговорити одне з одним, зрозуміти стан, у якому вони перебувають. Дуже важливо пам'ятати, що родичі також пройшли складний шлях. Варто нагадувати про це звільненим з полону не як докір, а як частину процесу адаптації, до якого вони мають звикнути.
Іноді люди не розуміють, у який бік рухатися — просто не мають такого досвіду. Більшість сімей адекватно сприймає і критику, і поради, і рекомендації. Якраз після звільнення вони починають частіше ходити на групові сесії з психологом. Там їм пояснюють, як поводитися і що робити у такій ситуації. Але це відбувається вже після того, як вони пересвідчилися, що не впораються і їм потрібна допомога фахівця.
На мою думку, це пов'язано із загальним виснаженням. Повернувшись, люди розуміють, що не мають внутрішніх сил і потребують, щоб їх хтось направив. Такий підхід краще впливає на стосунки в сім’ях. У перші роки після повернення з полону було набагато більше розлучень. У родинах припиняли спілкування. Зараз, чекаючи близьких з полону, сім'ї багато вивчають, читають і сприймають це як допомогу.
Про записи у щоденнику
Батькові це допомагало. Спілкуючись по телефону, ми завжди записували на диктофон все, що стосувалося полону. Батько боявся забути — у нього були серйозні проблеми з пам'яттю. Коли я не могла з ним розмовляти, то радила просто записувати тези. Він так і робив — це полегшувало його стан. Зараз, дивлячись на цей щоденник, усвідомлюю, що ніхто, крім мене, не зможе його зрозуміти. Кожне слово у ньому — ціла історія.
Із записами батькові було набагато простіше орієнтуватися. Щоденник допомагав під час інтерв'ю не забувати важливих аспектів. Іноді була якась історія, про яку він забув, але вона була доречною в певному контексті спілкування. І я нагадувала про неї, щоб батько міг розповісти.
Смерть батька
Це було несподівано. У нього просто зупинилося серце. Пізніше судмедексперт сказав, що це неможливо було попередити чи передбачити.
Батько тоді лікувався у Києві. Ми переїхали сюди з Миколаєва. Було відчуття, що психологічно він почувається недобре. Я хвилювалася і подзвонила йому приблизно о п’ятій годині ранку (батько завжди рано прокидався). Але він не відповів. Я збагнула: треба терміново їхати до нього. У мене були ключі від його кімнати. Зайшовши туди, я одразу зрозуміла: він помер. Батько лежав у тій самій позі, що й увечері, коли лягав спати.
Мабуть, хвилини дві я просто стояла. Мені не хотілося це усвідомлювати. Я дивилась на нього і думала: може, він дихає, а я не бачу? Хоча я помітила, що його пальці вже посиніли. Я намагалася зробити серцево-легеневу реанімацію. Здається, викликала швидку.
Подзвонила товаришу, який нещодавно втратив батька. Кажу: «У мене батько помер. Зараз приїде швидка. Розкажи коротко, як правильно все оформити, щоб нічого не забути». Товариш був шокований, але швидко все пояснив. Доки я чекала швидку, поговорила з батьком: сказала йому все, що хотіла, але не встигла. Поплакала. І все.
Пізніше, коли я повідомила про батькову смерть, мені допомагали багато людей. Я одразу розуміла, що поховання буде в Миколаєві — там його батько похований, там його рідна земля. Почала шукати, хто зможе перевезти тіло. Долучилися військові — я навіть не знала, що це передбачено. Вони самі забирають тіло, організовують поховання. Далі я просто намагалася вимкнути емоції і діяти максимально раціонально. Я мала зробити все правильно: нічого не забути, передати тіло, організувати гідне поховання.
Я постійно прокручувала в голові думки: де я могла не догледіти, що могла пропустити, чому так сталося? Пізніше судмедексперт пояснив, що смерть була раптовою — їй неможливо було запобігти. Кажу: «А якби я його забрала в лікарню?». А він: «Ну, помер би батько в лікарні, що б це змінило?».
Загалом я намагалася триматися спокійно і допомагати іншим. Батько завжди був оптимістом і жартував. Не думаю, що він хотів би, щоб ми тут сумували.
Не витримало серце
У батька було загальне виснаження організму — всі системи та органи працювали вже «на ізнос». Серце ми перевіряли. Здавалося, воно було окей. Та це не означало, що на нього не впливають інші пошкодження організму.
До речі, це дуже серйозна проблема. Після пережитого полону люди нерідко передчасно помирають. І помирають якраз через раптову зупинку серця. Здається, це неможливо передбачити, але я багато міркувала над цим. Свого часу я навчалася в університеті на психолога і працювала з військовими, які пройшли війну в Афганістані. У них теж була схожа тенденція: у досить молодому віці ветерани йшли з життя через інфаркти та інсульти.
Мій товариш, який теж пережив полон, розповідав, що періодично їм давали якісь ліки. Казали, що це таблетки від туберкульозу. Але ми навіть не знаємо, що їм там насправді давали.
Ми не можемо передбачити усіх наслідків полону. Справа не в підходах до лікування або в тому, що чогось не додають під час реабілітації. Питання полягає в тому, скільки здатен витримати організм, наскільки витривалим є тіло.
Коли батько повернувся, я занурилася у питання реабілітації — стала дотичною до них зсередини. А після його смерті намагалася максимально з’ясувати, як система охорони здоров’я працює з такими людьми, щоб допомогти іншим. Спілкуючись з міністром охорони здоров’я та лікарями, я дійшла висновку, що вони дійсно роблять все можливе.
Питання в тому, наскільки це допоможе конкретній людині чи витримає її організм. Це, мабуть, найважче. Здається, що робиш все можливе, що все буде добре. Але раз — і все. І думаєш: як же так? Відчуваєш якусь внутрішню провину.
Свідчення про злочини росіян
Батько насамперед спілкувався з представниками Офісу Генерального прокурора та Служби безпеки України. Вони ведуть загальну справу щодо усіх військовополонених, яка йде до Міжнародного кримінального суду. У цій справі кожне свідчення — це доказ.
Батько запам'ятав з Курська майже всіх росіян, які над ними знущалися. Коли йому дали телефон у день обміну, він мені подзвонив і найперше сказав: «Давай, одразу запишемо їхні прізвища, боюся забути». Батько співпрацював із Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими. Він завжди давав інтерв'ю медіа, особливо закордонним журналістам.
Коли батько повернувся з полону, надійшло багато запитів на його інтерв’ю. Ми записували усі свідчення, щоб нічого не забулося. Ці злочини важливо документувати, щонайменше для того, щоб вони залишилися в історії. Бо з часом пам'ять розмиває погане. Хороше запам'ятовується набагато краще. І вже ніби не так сильно били, ніби не так жахливо годували.
Це необхідно, щоб у майбутньому ці люди могли отримувати репарації. Наскільки я знаю, їх намагаються частково виплачувати із заморожених активів росіян у Європі. Дехто з потерпілих від сексуального насильства під час війни вже отримав перші проміжні репарації.
Тому дуже важливо все детально задокументувати. Бо є різні програми. Хлопці думають: а мене ж не згвалтували. А коли починаєш їм пояснювати, що вважається сексуальним насиллям, пов'язаним з воєнним конфліктом, то виявляється, що такі факти були. Тоді ми вже можемо зібрати певний кейс людей, які пережили знущання такого характеру, і зафіксувати це як окремий доказ.
Я була волонтеркою, а нині працюю як СЕО у проєкті «Хочу поведать» (раніше — «Покаяние») при Координаційному штабі з питань поводження з полоненими. Наша команда намагається задокументувати якомога більше інформації про російських катів: їхні імена, прізвища, посади. Ці дані потрібні, щоб скласти санкційні списки по кожному окремо. Та найголовніше — це допомагає деанонімізувати кожного з них і показати, хто саме катує полонених. А також спробувати зупинити ці злочини.
Ми маємо досвід привертання уваги до певних колоній та конкретних осіб. Наприклад, журналісти «Радіо Свобода» провели розслідування щодо тюремників у Мордовії та ідентифікували лікаря, який бив полонених шокером. Мого батька теж утримували в тій колонії, і він брав участь у розслідуванні. Потім цьому лікарю дещо обмежили доступ до полонених. Це чітко показало, чому важливо документувати свідчення.
Коли демонструєш, що кожна людина може нести індивідуальну відповідальність, — це справді впливає. У спілкуванні з колишніми полоненими можна почути історії про те, як реагує персонал колонії, якщо у статті згадали чиєсь прізвище. Вони обговорюють це між собою: «Ой, це ж і про мене можуть так написати». Тоді починаються роздуми: «Нет, я не буду их трогать, оно мне не надо. Я на машине сюда езжу на работу, а вдруг мне в машину что-то «прилетит».
Про комунікацію з росіянами
При кожній установі працює якийсь медичний центр: лікарня або медичний персонал. Зазвичай там є люди, які не дуже хочуть бути причетними до того, що відбувається з військовополоненими.
Звісно, серед персоналу є «відбиті наглухо», для яких катування — це взагалі «круто». А є ті, хто допомагає нашим людям, може передати якусь інформацію про полоненого та його стан. Іноді це може прискорити обмін, особливо якщо полонений у тяжкому стані.
Серед них є і манкурти — люди з українським корінням, які багато що розуміють. Але через свої психологічні та характерологічні особливості стають в'язнями системи і не можуть нічого вдіяти. Хтось боїться переслідувань, у когось є старенькі батьки чи близькі, за якими треба доглядати. Але вони хочуть допомагати.
Ми намагаємося якось взаємодіяти з персоналом колонії. Іноді серед них трапляються люди, які йдуть на комунікацію. Наприклад, «виходять» на звільнених із полону, які давали інтерв'ю. Кажуть: «Я хочу допомогти, можу передати ось таку інформацію».
Отже, є особи, які йдуть на контакт, але мотиви у них можуть бути дуже різними. Хтось хоче просто помститися: «Поругался с кем-то из сотрудников и сейчас его заложу». І це теж працює. Складно виділити якусь одну категорію чи якось їх позначити. Це не залежить від того, людяні вони чи ні.
Скоріше когось гнітить те, що там коїться. Але виїхати звідти вони теж не можуть, бо не мають знань, грошей чи ще чогось. Інші, навпаки, шукають вигоду і хочуть грошей. Все дуже індивідуально. Кожен інформатор сам каже, як із ним співпрацювати і чого він хоче.
Хтось пропонує свідчити в Міжнародному кримінальному суді в обмін на європейський паспорт. Але питання: наскільки ці свідчення будуть важливими? Хто буде свідчити: бухгалтер із тюрми чи високопоставлений полковник? Кожна ситуація розглядається окремо. Саме так ми опрацьовуємо інформацію, яка надходить на проєкт «Хочу поведать».
У кожному випадку ми також працюємо індивідуально. Я можу сама написати запит на російську колонію. Іноді тюремники, дійсно, відповідали. У них там є свої локальні ком’юніті, де можна знайти начальника колонії чи інших посадовців. У мене був такий досвід, коли розшукували засуджених. На якомусь онлайн-форумі я настільки «дістала» одного начальника колонії, що той відреагував: «Давай, пиши письмо официально — я отвечу. Только оставь меня в покое». Він не писав якогось негативу, на кшталт того, що ми — нацисти. Він просто хотів, щоб його не чіпали.
Мені здається, що нам потрібно дуже багато працювати над тим, щоб краще зрозуміти їхню ментальність. Адже загалом люди в Росії дуже різні. Через те, що це величезна країна з багатьма національностями, особливостями та різними групами населення, підхід до кожного з них має бути індивідуальним.
Тиск на систему РФ через людей та міжнародні інституції
Я вважаю, що єдиний спосіб зупинити війну та недопустити її повторення — це тиск як ззовні, так і зсередини Російської Федерації. В ідеалі, звісно, її розвал на окремі республіки. А вони вже всі хочуть незалежності. Проте це в перспективі.
Якщо всередині системи бодай одна людина може надати нам інформацію та розуміє, що відбувається щось неправильне, то нам вже є з ким працювати. Навіть якщо цей інформатор переслідує якісь власні інтереси, гроші чи ще щось, він йде проти існуючої системи. Він усвідомлює ненормальність того, що там коїться.
Міжнародний тиск ззовні просто допомагає тримати росіян у тонусі. Коли проблему виносять на загал, це підтверджує факт її існування. А якщо така проблема існує, то виникає питання: чи може подібне траплятися у такій великій «класній» країні? Тоді у колоніях починають змінювати керівництво, вирішувати якісь кадрові питання. Тому я переконана, що це допомагає нам затиснути Росію з обох боків.
Чи можна після полону полюбити життя
Щось хороше так важко згадати. Але щоразу, коли під час обмінів спостерігаєш за людьми, яких щойно повернули, розумієш, що недарма докладаєш зусиль. Кожна дія — твоя, держави чи будь-кого іншого — призводить до реального результату. Це ще раз показує, чого ми можемо досягнути, об'єднавшись. Звісно, не применшуючи важливість і цінність перемовників.
Дивишся на людей, які щойно вийшли з полону, і помічаєш, що вони просто як діти. Спілкуєшся і отримуєш від них таку щирість, що потім відчуваєш ейфорію та натхнення. Кожен згадує, що його чекають батьки, діти та дружина. Дорослі чоловіки, такі «рекси», радяться, що приємне подарувати жінці: якусь каблучку чи букет?
Це повторюється щоразу. І щоразу я дивуюся, скільки у них світла та добра. Навіть пройшовши через страшне, вони здатні радіти простим речам: сонечку, метелику на квітах. Наприклад, поведеш їх у ботанічний сад — і вони там у захваті від квітів. Це завжди так трепетно.
Сприйняття шокуючих фактів
Я багато бачила й чула, документуючи історії про тортури та знущання від людей, які пережили це напряму чи розповідали про інших. Через постійний контакт із цими свідченнями моє сприйняття певною мірою притупилося. Мабуть, саме тому я продовжую цим займатися. Розумію, що непідготовленим людям дуже важко зануритися в такі історії. Вони інколи настільки шокуючі, що стоять перед очима.
Я не хочу, щоб хтось травмувався, не маючи відповідної стійкості та підтримки, тому продовжую працювати. Я вмію захищати себе емоційно: знаю, як відволіктися, як контролювати занурення у важкі теми, коли це потрібно. Мені боляче думати про те, що люди, чиї близькі перебувають у полоні прямо зараз, мусять переживати це самотужки. Особливо жінки можуть дуже сильно взяти на себе ці емоції та серйозно травмувати психіку.
Мабуть, найжахливіше з того, що мене вразило і продовжує шокувати, — процвітання в російських колоніях і тюрмах сексуального насильства над чоловіками, саме чоловіка над чоловіком. Це не просто принизливі дії чи «нетрадиційні способи» приниження предметами — це реальне, системне насильство. Росія демонструє крайню гомофобію, але саме там найбільше людей, які здатні на сексуальне насильство. І для них це норма: «Я зробив це, бо можу».
Мене шокує, наскільки тотальна безкарність у Росії. Знаєте, у Європі загальноприйняті ліберальні цінності, коли ти можеш бути будь-яким. Головне — не чіпай інших. А в Росії навпаки — ти шкодиш іншим, і тобі за це нічого не буде.
Страх покарання за злочини
Мені здається, їх більше лякає особиста відповідальність, а не якісь там рішення на рівні керівництва. Їх лякає лише думка про те, що колись можуть прийти і застрелити. Це для них страшно. Тому я завжди пояснюю, чому так важливо з’ясувати та фіксувати усі прізвища персоналу, причетного до тортур. Навіть якщо це був цивільний працівник колонії, бухгалтер чи лікар, який брав участь у катуваннях або знущаннях, — він має знати, що понесе відповідальність, його фото опублікують і будуть про нього розповідати. І це діє.
Певні речі, які ми виносили у публічну площину, дійсно, приносили користь. Часто говорять: «Головне, аби не нашкодило». Та колишні полонені, з якими я спілкувалася, кажуть: «Один раз нас поб'ють, але далі буде легше». Хоч і поступово, але це дає певний результат. Десь приймають листа, десь передають якусь посилку, яку наша країна зібрала та відправила.
Поради родинам, які чекають близьких з полону
Насамперед треба діяти за алгоритмами, які пропонує держава. Їх розробили правозахисники та фахівці, які мають досвід адвокації. Часто стикаюся з випадками, коли людина запевняє, що робить усе можливе для повернення полоненого. Коли ж я запитую, чи створено особистий кабінет в інформаційній системі Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, мені відповідають: «Ні, а що це?». А це треба робити, щоб надати повну інформацію про полонену чи зниклу особу органам, які дотичні до обмінів та повернення з російської неволі.
Можна спробувати щось дізнатися, спілкуючись зі звільненими, але не так: «Давай, подивися на фото і скажи, чи бачив його у полоні». А через розуміння, що не всі люди хочуть йти на контакт або говорити про пережите.
Якщо ж ви намагаєтеся вийти на прямий зв'язок із росіянами, то це треба робити винятково під наглядом спецслужб. Адже вас можуть завербувати. Варто завжди пам’ятати: будь-який контакт з ворогом — небезпечний. Для ворога це вже сигнал, що з вами можна працювати. А як саме він буде це робити — невідомо.
Я вважаю, що саме дотримання процедури, передбаченої державою, допомагає пришвидшити обміни та посилити тиск на Росію щодо питань військовополонених.
Системні публічні акції — теж дієвий інструмент. В Україні вони стали певною традицією. За кордоном кожна така акція — прецедент. Особливо, коли роблять перформанси, демонструють фото звільнених з полону, показують в якому стані вони повертаються, розповідають особисті історії.
Моя думка: людей можна залучати лише через особисту комунікацію. Якщо хтось переймається, то зробить усе, аби допомогти. Якщо байдуже — жодні зусилля не допоможуть. Тому важливо шукати партнерів серед тих, хто вас слухає і готовий підтримати.
Багато людей за кордоном і в Україні запитують: «Я хочу якось допомогти. Що мені робити?» Ми можемо спрямувати їхні зусилля та пояснити: як правильно організувати акції та інші тематичні заходи, лекції у військових структурах, університетах; як долучати українців чи міжнародну спільноту до проблематики полонених. Це створює суспільний запит і ставить питання звільнення українських військовополонених на порядок денний в інших країнах.
