На якій стадії знаходиться переговорний процес і чи стала Україна бодай трішки ближчою до миру? Чому жахливий обстріл Кривого Рогу не має стати перепоною для подальших спроб домовитися про припинення вогню? Чому майбутні вибори можна порівняти з інфарктом чи інсультом? Через що реакція України на введення Трампом імпортних мит була «імпотентною»? По яких історичних колах блукає наш народ? Як змінилося українське суспільство під час війни? Чому наш соціум можна порівняти з алкоголіком, який «знімає стрес», не розуміючи, що це шлях в нікуди?
Ці питання та багато інших ми задали відомому політологу, директору Українського інституту політики Руслану Бортніку. Читайте та дізнавайтеся більше у інтерв’ю з експертом на сайті UA.News.
Головна тема зараз – це мирний процес, переговори США та РФ і України. Як Ви оцінюєте переговорний процес та його проміжні результати? Чи стали ми хоч трохи ближче до миру, чи все-таки ні?
Руслан Бортнік: Ми стали ближче до миру. Незважаючи на те, що переговорний процес не досягнув якихось конкретних результатів, немає на сьогодні жодної підписаної і погодженої угоди, але все ж таки ми можемо констатувати, що останнім часом немає масованих ударів по портовій інфраструктурі України, немає масованих ударів по енергетичній інфраструктурі. Так, є окремі випадки, і про ці випадки кричать обидві сторони, але це більше схоже або на провокацію, або на маніпуляцію, або на якийсь «ефект виконавця», коли людину відправляли вкрасти, а вона вбила. Тобто це більше окремі випадки, які не є системою. Тому навіть не маючи сьогодні формальної угоди, ми можемо констатувати зниження інтенсивності ведення бойових дій і стосовно портової інфраструктури, і стосовно енергетичної інфраструктури України.
Сам же переговорний процес, мені здається, вийшов на політичне перехрестя. Як у тих старих казках: направо підеш – коня втратиш, наліво підеш – нічого не знайдеш, прямо прямуєш – життя загубиш. Так і сьогодні цей політичний процес, процес переговорів, в якому було багато раундів, досягнув певної кристалізації цілей сторін, формування дуже чітких вимог. Нагадаю, якщо ми говоримо про морську угоду, про морську торгівельну угоду – її саме так правильно називати – то це і зняття санкцій з частини російської банківської системи, з російського флоту, і зі страхування російської міжнародної торгівлі. Якщо ми говоримо про загальне перемир'я, то це припинення поставок західної військової допомоги Україні, припинення мобілізації, багато інших вимог. Це російський набір вимог.
Необхідно, щоб була політична воля лідерів: Трампа, Путіна, Зеленського. Для того, щоб переступити частину раніше визначених «червоних ліній», чи зробити якісь взаємні поступки для того, щоб переговорний процес рухався далі. Складається враження, що США сподівалися на силу слова, на авторитет Трампа, який мав би примусити і Україну, і Росію припинити бойові дії без жодних гарантій, без жодних поступок, без жодних компромісів з боку США. Очевидно, що сила слова не спрацювала. Вона не спрацювала ні з Україною, ні з Росією. І сьогодні м'яч на американському боці, і саме США будуть визначати подальшу траєкторію переговорного процесу і в роботі з Україною, і в якості досягнення угод з Російською Федерацією.
Крім того, переговорний трек розділяється на два треки прямо на наших очах. Це американо-російський трек, стосовно американо-російських відносин. І безпосередньо трек стосовно завершення російсько-української війни. І якщо в першому трекові буде формуватися більша перспектива, то висока вірогідність того, що США будуть приділяти меншу увагу безпосередньо українсько-російському питанню у врегулюванні. Підсумовуючи, зроблена величезна підготовча переговорна робота. Але зараз сторонам і лідерам треба прийняти принципові рішення, піти на принципові компроміси заради того, щоб переговорний процес рухався далі. Якщо принципових компромісів не буде, через певний час навіть ті невеликі досягнення щодо перемир'я, які зараз можемо констатувати, будуть зірвані новою інтенсифікацією бойових дій, новою ескалацією.
Питання, яке продовжує попереднє: що Україна, що Росія постійно звинувачують один одну, дзеркально, в порушеннях режиму часткового перемир'я. Про морське перемир'я взагалі не зрозуміло, а з енергетичним – сторони постійно звинувачують одна одну в порушеннях. Чи можуть навіть те, що є, зірвати такі провокації? Наприклад, згадати жахливий удар в п'ятницю, 4 квітня, по Кривому Рогу. Коли 9 дітей загинуло, загалом загинуло 20 людей, десятки поранених. Чи може та ж Україна сказати, що ні, досить, ми після цього виходимо з мирного процесу.
Руслан Бортнік: Чи може історія з Кривим Рогом, рідним містом президента України, зіграти «ефект Бучі» для мирного процесу? Цілком може, але я не думаю, що США дозволять це зробити.
Тобто, можливо, з цим пов'язано те, що майже не було якоїсь західної реакції на цей обстріл у п’ятницю?
Руслан Бортнік: Так. З цим пов'язана така от «травоядна» реакція США і союзників на цю трагедію і цей злочин. Дуже м’яка реакція. Чому США не дозволять це зробити? Справа в тому, що до українських трагедій вже звикли. І багато інших трагедій, які трапляються в світі, як би затіняють трагедію України. Те, що трапилося, наприклад, в Газі, де просто припинила існування сама територія життя людей, а з нею загинули десятки тисяч цивільних – вона виглядає для світу жахливішою за те, що відбувається в Україні. Виникає ефект звикання до трагедій. Хочемо ми чи не хочемо, але людська психіка адаптивна, і люди з часом звикають до всього. До життя в Бухенвальді навіть звикають. Це так працює. У США немає повної довіри до України в цій частині. Якщо ви згадаєте ту дискусію в Овальному кабінеті Білого дому, коли президент України запрошував віцепрезидента США Венса приїхати в Україну і подивитися, що Росія тут робить, то що він сказав? Що мені «не цікаві ваші пропагандистські тури».
Так, було таке.
Руслан Бортнік: Ось. І США, розуміючи навіть, що Росія вчиняє військові злочини, розуміючи трагедію конкретних людей, все одно намагатимуться уникнути будь-яких наслідків для загального переговорного процесу. Стосовно нашої оцінки цього – я глибоко, щиро співчуваю всім жертвам цієї трагедії. В мене є так само діти, вони так само живуть тут і зараз в Україні, і ми всі під Господом ходимо. Але кожен раз, коли я чую, що оці трагедії, оці жертви – ми маємо за них помститися, що це не дозволяє нам ні про що домовлятися, ні про що говорити, я завжди хочу поставити питання про майбутнє. А що далі? От що далі? А наступні жертви? А за ними жертви? А ще жертви? А жертви за ними ще? А жертви ще, і ще, і ще? Що далі-то? Тому тут треба тримати збалансований підхід. З одного боку, ми маємо ініціювати навіть міжнародне розслідування цього військового злочину. З іншого боку, мені здається, ця трагедія не може для нас стати безумовним бар'єром чи самобар'єром для пошуку моделі завершення війни. Заради майбутнього і заради життів ще тисяч, сотень тисяч людей, дітей, жінок в майбутньому.
Ми доєднуємося і щиро співчуваємо всім рідним та близьким загиблих. Пораненим бажаємо якнайскорішого одужання. А вам взагалі не здається, що подібні удари наносяться навмисно, наче як демонстративно?
Руслан Бортнік: Я в такі речі не вірю. Я не думаю, що це навмисно, хоча я не можу виключати, що «партія війни» всередині Росії теж намагається спровокувати українське керівництво на «недоговорібільність». Спровокувати таку реакцію України, щоб США могли сказати, що Україна не хоче миру. Розумієте? Вони, можливо, таким чином намагаються нас підставити. Але це вже конспірологія. Справа в тому, що йде війна. І кожен місяць, чи кожні два-три місяці у нас трапляється така трагедія. Переговорний процес йде вже два місяці. І треба розуміти, що під час переговорного процесу будуть траплятися такі трагедії. І треба одразу для себе визначити: якщо ці трагедії будуть траплятися, ми припиняємо переговори і ведемо війну до кінця? Чи ми все ж таки йдемо вперед до переговорного процесу? Дуже складний конфлікт.Я хочу нагадати, як у свій час тривало протистояння між Британією і північноірландськими сепаратистами, радикалами. Там було укладено біля 20 угод про перемир'я. Причому часто ці угоди зривалися просто банальними терактами. Коли підривали торгівельні центри, підривали людні місця. Навіть не бомба чи ракета падала, а просто їх підривали терористи. Врешті все ж таки уряд Британії уклав угоду. Уклав з тими людьми, які підривали торгівельні центри. З прямими терористами. Задля майбутнього.
А як ви оцінюєте імпортні мити, які ввів Дональд Трамп? Чи це рішення вплине якось на Україну в економічному чи ще якомусь плані? Чи це, на ваш погляд, суто американська історія?
Руслан Бортнік: Я взагалі не бачу реакції України на цей кейс. І мене це надзвичайно турбує. Якусь імпотенцію демонструє наша дипломатія в цьому питанні. Адже я розумію, коли США ввели тарифи стосовно країн, які мають профіцит торгівлі з Америкою. Наприклад, Китай має профіцит торгівлі понад $200 мільярдів. Тобто КНР на ринку США продає на 200 мільярдів більше, ніж США продають на ринку Китаю. Чи Європа, яка має шалений профіцит торгівлі. Якщо ж подивитися на україно-американську торгівлю, яка складає біля $4 мільярдів, то ми на $1 мільярд продаємо, а на $3 мільярди купуємо. Тобто ми маємо дефіцит нашої торгівлі. Немає жодної підстави, навіть з точки зору логіки Трампа, вводити такі тарифи стосовно України. Тому це питання або політичне, або справа у відсутності відстоювання національних українських інтересів в Білому домі. Або це знак такої недовіри, що США бояться, що Україна може бути використана як зона транзиту товарів підтарифних країн.
Але ж можна було б домовитися, сказати, що якщо український експорт почне стрімко зростати, то такі тарифи можуть бути введені в майбутньому. Зараз же підстав для цього немає. Чи це елемент політичного тиску на Україну? Тому що навіть цей мільярд доларів, нещасний мільярд… Ну щоб ви розуміли: загальний обсяг американської торгівлі – $7 трильйонів! З них приблизно 4 трильйони – це імпорт. Це ті товари, які потрапляють в США. А ще 3 трильйони – це експорт. Уявіть собі в цьому океані грошей один український мільярд. Це навіть не відсотки, це десяті і соті відсотка. Але цей мільярд важливий для України, він буде критичним для частини наших виробників.
Я вважаю, що це виглядає демонстративно. На фоні того, що тарифи стосовно Росії не введені. Хоча Росія торгує з США, незважаючи на санкції, і в минулому році загальний обсяг торгівлі між цими країнами склав понад $5 мільярдів. Більше, ніж в України, яка не під санкціями. І Білому домі це пояснили тим, що ми ведемо переговори з Росією. А переговори з Україною не ведуться чи як?
Гарне питання. Дійсно виглядає дивно.
Руслан Бортнік: Це демонстративний підхід. І ще я хочу сказати те, про що я кажу останнє десятиліття. Я сподіваюся, що нас якщо не чують політики, то може почує суспільство. Ця угода, яка зараз формується між Україною і США стосовно корисних копалин, і ці тарифи, які введені для України, є прямою підставою для порушення переговорів стосовно дописування в цю угоду положень про зону вільної торгівлі між Україною і США. Ми є дефіцитною країною з точки зору цієї торгівлі. США зацікавлені в цій зоні. А нам це створило би можливість доступу до найбільшого у світі, найпривабливішого у світі американського ринку. Для нас це було б таким драйвером економіки, порівняно з яким десятки, навіть сотні мільярдів інвестицій, грантів чи кредитів стали би просто неефективним використанням грошей. Ми сьогодні маємо піднімати питання про зону вільної торгівлі між Україною і США. Хоча б таку, яку ми маємо з Європейським Союзом.
Останнім часом в черговий раз почалися розмови про майбутні вибори. Ці розмови тривають з 2023 року як мінімум. На вашу думку, як політолога і політтехнолога, чи справді система вже готується до виборів? Чи варто їх очікувати в цьому році? Чи це, як завжди, просто чутки?
Руслан Бортнік: Дивлячись яку систему ви розглядаєте. Є серйозний запит з точки зору опозиційно налаштованих кіл в суспільстві на проведення виборів. Є завершення строків повноважень президента і парламенту. Це не означає, що в них є криза легітимності – її немає відповідно до українського законодавства. Але є завершення строків. Україна відрізнялася від усіх пострадянських республік тим, що в нас виборів було багато, іноді навіть забагато. Але вибори завжди відбувалися в строк. Україна завжди відрізнялася змінністю влади. Всю свою сучасну історію. І те, що цієї змінності влади немає, створює серйозну внутрішню напругу. Для багатьох українців це незвична ситуація.
Крім того, є зовнішні фактори. Зовнішні політичні еліти також часто не задоволені Зеленським, його командою, їхньою поведінкою. Все це створює певні очікування виборів. Є чітке розуміння, що вибори рано чи пізно відбудуться. Разом з тим, підготовки державного апарату до проведення виборів я сьогодні не фіксую. Я також не фіксую розгортання якоїсь виборчої кампанії, навіть з боку опозиції. Тим паче, що це заборонено законодавством під час війни. Заборонено вести класичну політичну діяльність, збирати мітинги, демонстрації... Є елементи підготовки «про всяк випадок» різних політичних сил, які починають писати програми, починають переглядати свій партійний актив, проводити таку тиху кадрову мобілізацію. Загострилася боротьба за засоби масової інформації, виросли ціни на ці ЗМІ. Тобто є дуже серйозне очікування, я би сказав «нависання»: нависає певне очікування проведення виборів.
Разом з тим системної підготовки немає. Саме тому я думаю, що вибори в Україні будуть раптовими, як інфаркт чи інсульт, я про це вже кілька разів казав. Вони відбудуться як результат політичної кризи. Ця політична криза може трапитися двома шляхами. Перший шлях – це зовнішні гравці. Передусім Трамп і адміністрація США, які в певний момент можуть сказати: ну ви знаєте, ми від вас втомилися дуже, ви ведете себе як завгодно, ми більше не хочемо працювати з нинішньою українською командою влади. Ми вважаємо, що їм потрібно йти на вибори за новим мандатом, ми з ними не готові нічого підписувати, тому що не впевнені в легітимності їхніх підписів.
А Трамп вже ж таке казав, «диктатор про виборів»...
Руслан Бортнік: Так. Що-небудь таке. Друге – це внутрішньополітична криза, яка може трапитися передусім в парламенті. Парламент є надзвичайно сегментованим. Депутатський корпус і партія влади абсолютно не є ідеологічними. Парламент нагадує велике політичне болото, яке може дуже швидко перегруповуватися під нові центри впливу. І якщо в парламенті трапиться ситуація формування нової більшості, зі складу частини «слуг народу» та інших політичних партій, то це цілком можливо.
Якщо нова більшість сформує, і, відповідно, обере нове керівництво Верховної Ради і нового прем’єра, це відкриє дорогу до виборів в стилі подій 2006-2007 років, коли Ющенко мав опозиційний парламент і опозиційний уряд. Частиною цих сигналів до кризи може бути військова ситуація. Все ж таки, ми сьогодні в ситуації, коли нових пакетів американської військової допомоги немає. Українська влада запекло бореться за збереження раніше виділеного фінансування і підтримки. Але рано чи пізно в цьому році ці пакети підтримки завершаться. Уявити собі нове голосування за нові пакети підтримки для України сьогодні надзвичайно складно, на фоні того, що відбувається в США. І тому я думаю, що військова ситуація, якщо не буде якоїсь критичної зміни позиції США, з часом для України може погіршуватися.
А військові кризи будуть провокувати політичні кризи, провокувати запит на «сильну руку», будуть підривати довіру до влади. Це теж може привести до політичної кризи і, відповідно, до виборів або до зміни влади в інший спосіб – наприклад, парламентський. Тому що парламент може призначити прем'єрміністром України будь-яку особу. А ми парламентсько-президентська країна, я нагадую. І це може дуже серйозно переформатувати систему влади в Україні, тому що в ситуації, коли президент не контролює парламент і уряд, то самим слабким місцем в системі влади є якраз президент. В нього найменше повноважень.
Цього року, скоріше за все, виборів не буде, але колись вони точно відбудуться. Поки що ніхто не може спрогнозувати дату проведення виборів. Ми розуміємо строки їх проведення. Це 120 днів для президентських виборів і 90 днів для парламентських після завершення військового стану. Це найкоротші строки. Але дату проведення цих виборів не можна спрогнозувати, тому що вибори будуть наслідком або політичних, або військових процесів. Вони не будуть самі по собі формувати якийсь тренд.
Власне, питання, яке пов'язане з тим, про що ви частково вже сказали. На ваш погляд, у кого на майбутніх виборах будуть найкращі шанси? Тобто це буде хтось, умовно, зі старих обличь чи чинної влади – чи, скоріше за все, ім'я майбутнього президента ми ще взагалі не знаємо, бо воно не на слуху?
Руслан Бортнік: Питання не має відповіді. Немає відповіді не тому, що я не знаю, а тому, що це питання сьогодні не на часі. Адже вибори будуть спровоковані якимись політичними чи військовими процесами. Ці політичні процеси чи військові процеси сформують рамку, сформують нову реальність в суспільстві. Нова реальність в суспільстві сформує соціальний запит до політиків. Що суспільство буде хотіти? Воно буде хотіти миру, відновлення, справедливості, помсти? Воно може різних речей бажати. В залежності від того, чого бажає суспільство, будуть різні «набори карт», «королів» і «тузів» в політичній системі. І різні політики матимуть можливість бути обраними або не матимуть такої можливості.
Зараз суспільство знаходиться в розбалансованому стані. Половина його хоче помсти, половина хоче просто закінчення війни… Зараз ми можемо казати про те, що дійсно конкурують, умовно кажучи, Залужний, Зеленський, Буданов, ну і політики іншої категорії. Що буде після мирної угоди у разі її формування? Що буде у разі втрати довіри американської адміністрації до української влади? Чи в разі погіршення ситуації на фронті? Поки складно сказати, але я вам гарантую, що тоді набір фігур буде дуже різним. Що більшість або взагалі всі фігури, які я тільки що назвав, будуть неконкурентними при зміні цієї рамки. Їх просто не буде в списках. Або вони не будуть популярними, будуть інші фігури. Тому рамка формується переговорними процесами, рамка формується війною, і рамка визначить набір фігур, які в ній будуть конкурувати. Я сьогодні не радив би робити ставку ні на жодну з тих фігур, які представлені в опитуваннях. Вони можуть стати абсолютно нерелевантними до моменту проведення виборів.
Останнє питання з приводу виборів. Коли ми говоримо про вибори, ми перш за все кажемо про президентські перегони, вони самі собою спливають і з'являються в голові. Чи не вважаєте ви, що українці з одного боку волелюбний народ, але при цьому схильний до якогось «вождизму»? Ми одразу думаємо про президента, про сильного лідера... Можливо, кращою для нас в майбутньому буде суто парламентська форма правління, з прем’єрміністром та широким «колом компромісу» довкола нього?
Руслан Бортнік: Я взагалі вважаю, що парламентська модель управління для України більш вигідна, тому що вона більш репрезентативна. Президент завжди представляє в кращому разі половину українців. Навіть скоріше десь третину. Навіть коли ми говоримо про Володимира Олександровича Зеленського, не варто забувати, що за нього в першому турі у 2019 році проголосували 30% громадян. Це ті люди, кому подобався Володимир Зеленський. 73% – це вже голоси проти Петра Порошенка. А, умовно кажучи, навіть якщо ви берете 30% при явці у 50% – це 15%. І навіть якщо ви візьмете 70%, навіть якщо 80% при явці в 50% – це буде 40% суспільства.
Президент завжди низькорепрезентативний, на жаль. Концентрація повноважень при стартово високій недовірі одразу створює вибухову небезпечну суміш для політичної стабільності України. Тому що Україна історично постійно балансує між анархією і гетьманатом. З одного боку, українці схильні до анархії, коли вони сильні, або коли вони можуть нав'язати свою волю оточуючим. Коли їх починають ображати, коли хаос починає створювати загрози, українці прагнуть «сильної руки». І ось це балансування між анархією і «сильною рукою», між Чорною Радою і гетьманатом, історично описує буквально всі політичні події в Україні.
Ви, окрім політології, займаєтеся і соціологією: проводите, відстежуєте та аналізуєте соціологічні опитування. На ваш погляд, саме з точки зору соціології – як наше суспільство змінилося під час війни? Давайте візьмемо широкими мазками: 2022 рік і зараз. Чи можна сказати, що це вже по суті два різних суспільства, чи все-таки ні?
Руслан Бортнік: Це одне і те ж саме суспільство, яке просто переживає різні емоційні стадії. Перш за все, нам треба не забувати про демографію. Найбільше Україну змінила саме демографія, тому що чисельність населення в Україні сьогодні майже в два рази вже нижча, ніж в 1991 році, коли нас було 52 мільйони. Зміна цієї демографії – це не просто зменшення чисельності, але й інший баланс між соціальними групами. Стало менше молоді, стало менше дітей, менше урбанізованого населення. Населення, яке працювало, орієнтувалося на міста, фабрики, на урбанізовані виробничі кластери.
Разом і тим стало більше населення, яке навіть проживаючи в містах, зберігає патріархальну, провінційну культуру. В хорошому сенсі – я сам виходець із провінції. У нас відбулася дуже суттєва зміна самого соціально-економічного укладу України. З індустріально-аграрного ми прийшли майже повністю в аграрний цикл, зі зменшенням чисельності населення, з перебалансуванням соціальних груп, зі зміною типу соціальних стосунків в суспільстві. Це якщо казати за роки незалежності. Якщо з початку війни і донині, теж треба розуміти, що соціологічні опитування сьогодні «кульгають на обидві ноги».
Перша причина – важко зробити точну вибірку в зв'язку з тим, що не проводився перепис населення. Не проводився з 2001 року. 24 роки в нас немає перепису населення. Саме тому для соціологів дуже важко стратифікувати населення по групам для того, щоб правильно потім їх «зважити», коли вони проводять опитування. Надто велика статистична похибка. По-друге, величезна кількість біженців, тимчасово переміщених осіб як всередині країни, так і за кордоном, щонайменше 7 мільйонів. І щонайменше 6-7 мільйонів людей, які проживають на окупованих територіях, але це теж громадяни України.
Тому ми сьогодні розірване суспільство. Просто розірване на великі клаптики. Біженці, мешканці окупованих територій і населення, яке проживає на фізично підконтрольних українському уряду територіях. Це населення майже все знаходиться в глибокому посттравматичному синдромі. Не тільки військовослужбовці, але й цивільне населення. Чи то є постійні бомбардування, чи загибель людей, чи дуже жорстоке інформаційне поле. Суспільство переживає тяжкий посттравматичний синдром. Це 90% суспільства. Воно схильне до дуже різких, емоційних, іноді істеричних реакцій, до швидкого перемикання уваги. Воно є дуже керованим з точки зору інформаційного потоку і політехнологічних інструментів.
Але навіть це суспільство, якщо ми кажемо про період війни, теж пройшло кілька стадій. Передусім, перша стадія, це було «об'єднання навколо прапора». Це величезні рейтинги довіри до Збройних сил України, органів державної влади, президента України. Це стадія десь 2022 року. Стадія 2023-2024, особливо на фоні невдачі з контрнаступом, це вже стадія поступового розчарування. Спочатку це відобразилося в падінні рейтингів парламенту і уряду, які сьогодні мають антирейтинг більше, ніж рейтинг, а також в накопиченні антирейтингів президента, які сягнули 30-60% в залежності від соціологічного опитування. Почалося формування нових лідерів. Феномен Залужного, так само як феномен Зеленського проти Порошенка, це феномен нової фігури проти старого лідера, який, можливо, і не поганий, але вже далеко не всіх влаштовує.
І з кінця 2024 року, з другої його половини і дотепер формується запит на новий політичний курс. Це відзначають всі соціологи, від Gallup до «Соцісу». Це запит, передусім, на завершення війни. Це величезний запит на нових лідерів. От сьогодні ми це бачимо. Паралельно, оскільки це суспільство травмоване, воно емоційне, воно може бути реактивне, воно може бути агресивне, воно постійно переживає трагедії і тяжкі стреси, в ньому є серйозна ненависть, у пасіонерних колах є серйозний запит на помсту. Суспільство залишається дуже кластеризованим на групи по відношенню до війни, до влади, до всього іншого.
Під завершення нашої розмови давайте трохи поговоримо про прогнози. Ми всі розуміємо, що прогнозування – досить сумнівний жанр політичної науки, але чи можемо ми будувати бодай якісь прогнози на майбутнє? От на ваш погляд, принаймні в цьому році яким є наше майбутнє у військово-політичному плані? Це інерція? Чи варто очікувати якихось «чорних лебедів» та криз?
Руслан Бортнік: Прогнози робити надзвичайно складно. Тому що відсутні дані. Прогнози вимагають моделювання, а воно вимагає дуже широкої бази даних. Даних військових, соціально-економічних, політичних. У нас сьогодні величезна проблема навіть в тому, що більша частина цих даних засекречена, навіть щодо державної статистики. Ми не маємо доступу до цих даних. Якщо ми кажемо про мрії, чи ми кажемо про вгадування, чи ми кажемо про віщування, то тут кожен обирає собі ту модель, яку хоче, і малює те майбутнє, до якого прагне. В цьому немає нічого поганого. Але прогноз, який ми можемо робити в нашому аналітичному центрі сьогодні – це період до трьох місяців. На цей період ми можемо щось змоделювати.
Думаю, що в наступні три місяці у нас продовжиться переговорний процес і будуть здійснені спроби укладення всеосяжного перемир'я. Думаю, що ці спроби будуть зриватися і вважаю, що соціально-економічна і військова ситуація в Україні поступово будуть погіршуватися. Разом з тим, не очікую, що наступить якийсь колапс чи катастрофа, якась абсолютно кризова ситуація в Україні. Звичайно, ми будемо знаходитися в інерції тих процесів, які були запущені десь з другої половини ще минулого року. Далі все буде залежати від рамки, яку нам встановлюють геополітичні гравці. Від рамки угоди про мир чи перемир'я. Вона сформує соціальний запит, вона сформує лідерів партій, вона сформує фінансові потоки в країні, вона просто поставить Україну на те місце на геополітичній мапі, куди її хочуть поставити.
Про «чорних лебедів», про яких часто люблять говорити, я не хочу зараз фантазувати. Я взагалі дуже не люблю те, що називається wishful thinking, тому що це видавання бажаного за дійсне. З одного боку, в якісь моменти, можливо, це справді хороша терапія, яка дозволяє зняти напругу і стрес. Але це як з алкоголем. Ти можеш двічі, тричі зняти стрес. Але потім в певний ранок ти прокидаєшся і тобі вже не стрес зняти треба, а похмільний синдром, тому що ти вже алкоголік, твої органи відмирають і тебе ненавидять всі, тому що ти перетворився в антисоціальну істоту. Так само і не можна постійно обманювати суспільство, даючи йому якісь позитивні сигнали там, де їх давати не можна. Тому що суспільство перетворюється в алкоголіка, в якого відмирають внутрішні органи. І замість того, щоб лікуватися, кодуватися, зайнятися спортом чи просто припинити вживати цю отруту – суспільство продовжує сидіти на місці під телевізором і наближатися до фінального кінця.
Тому нам сьогодні потрібна жорстка терапія: терапія раціональністю, терапія прагматичним підходом до державної політики і до майбутнього України, для того, щоб не виявилося в певний момент, як писав Тарас Григорович: «присплять нечисті – і в огні вдову окрадену розбудять». Щоб не виявити себе в ситуації, коли ми не готові до різкої і драматичної зміни навколишнього світу.
І останнє питання на сьогодні. Можна сказати, що політолог – це якщо не лікар суспільства та політичної системи, то як мінімум діагност…
Руслан Бортнік: Це якщо це справжній політолог. Тому що у нас 80-90% тих людей, кого називають політологами, не мають ніякого відношення до політолології. Вони блогери, вони подкастери, вони політичні коментатори. Але це люди без політичної освіти, без політологічного типу мислення. Вони не використовують інструменти хоча б логічного аналізу. Я вже мовчу про політологічний аналіз. Це просто-напросто коментатори. І, на жаль, ЗМІ зробили дуже багато для повної дискредитації цієї професії.
Так, тут складно не погодитися. Але все-таки, якщо розглядати політичну науку як ту, яка може, аналізуючи суспільство, ставити йому якийсь діагноз. От який би ви діагноз поставили Україні, нашому народу зараз, які поради б ви дали по лікуванню? Ви вже частково про це сказали – давайте узагальнимо.
Руслан Бортнік: Люди в нашій країні є різні. І вони живуть в різних станах свідомості. Але загалом сьогодні, як мені здається, суспільство все ще переживає стокгольмський синдром і комплекс жертви. Нам потрібно відмовитися від цього комплексу жертви і стокгольмського синдрому для того, щоб йти далі. Для того, щоб свіжими, новими очима подивитися на світ так, як на цей світ дивляться зараз в Вашингтоні, чи в Пекіні, чи навіть в Брюсселі.
