Давайте ще раз, більш просто.
Під час довгої війни – а у нас довга війна – однією з ключових криз є криза соціального напруження, яке може вимірюватись примітивною формулою «втома*недовіра=напруга».
Недовіра, як і втома, поняття відносне, і не вимірюється недовіроміром. Але ключовим поняттям у розумінні недовіри є поняття справедливості, яке у кожного різне, але загальний принцип у більшості людей простий: у одній лодці всі мають і працювати, і (найголовніше) страждати однаково. Звідси всі її прояви у вигляді скарг на тих, у кого є світло від тих у кого нема, звідси срачі про те, хто більше українець, між тими хто виїхав і хто залишився, звідси ж і реакція на Колю Тищенка у Таїланді. Ми можемо відноситись до цього як завгодно, але це є. Ми втомлені і злі.
Напруга буде зростати і буде спадати. Але вже зараз я бачу навіть по собі, що кількість речей, які мене бісять, різко зросла, і дії довбойобів на кшталт Тищенка не допомагають мені заспокоїтись. Так я ще спокійна людина, і в мене є хоч якісь інструменти впливу на ситуацію. І я не думаю, що помилюсь, якщо скажу, що напруга у суспільстві є.
І так само, як під надмірною вагою першими ламаються найбільш слабкі кістки у організмі, так і у країні під тиском напруга рве там, де слабко. А слабко у парламенті, слабко у судах, слабко у чиновницькому апараті, слабко серед радянських генералів і серед радянської системи інституцій, які періодично видають себе за сучасні і модернові. І звідти приходить біль, і там ламається скелет.
Ми можемо і мусимо посилювати організм країни вже зараз. Укріплювати слабке, формувати нове, покращувати і будувати. Не можна відкладати все на «після перемоги».
Ми заслужили на нову Україну. Дійсно заслужили.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
