Рано чи пізно кожен солдат питає себе, за що він, власне, стоїть, заради чого потерпає від значно більш чисельного та краще озброєного ворога? І мова не лише про безпеку рідного краю та життя близьких і коханих.
У воєнний час більшість кордонів між ворогами зникають, бо темп і якісь їхнього життя можуть вирівнюватися. Тоді головною відмінністю стають мотиви та цінності, певний вищий сенс, у битві за котрий на стіл покладено життя.
Тобто, їх влаштує добре укріплена позиція, можливості для мародерства й усвідомлення того, що кохана Росія врешті може комусь наваляти — не клятим американцям, так хоч українцям. У цьому сенсі їм все одно, з ким битися.
Кремлівська пропаганда визначає, що Росія ні з ким не воює, просто проводить спецоперацію силами професійного військового контингенту, тож кидати улюблений телевізор нікому не потрібно, достатньо вболівати за своїх і не патякати зайвого.
Відомо лише те, що російські війська «спеціально військово оперують» проти України — чи то проти всього народу, чи то проти купки наркоманів, фашистів і педерастів. Кому як ближче.
З іншого боку, Росія буцімто воює з усім світом — з Америкою, з Європою, з НАТО, а Україна — лише поле бою, куди підступний Захід надсилає зброю та найманців.
Тобто, в головах ворогів намішано строкатий ідеологічний вінігрет, який, тим не менше, не дає впевнених відповідей на питання «чому» і «навіщо». Після контактів із ЗСУ росіяни розуміють, що все не так однозначно, а в полоні геть фруструють, бо усвідомлюють, що займалися військовими злочинами проти народу, який їм ніяк не погрожував.
Утім, відомі випадки «амнезії», коли все прозріння ворожих солдатів зводиться на нівець, варто їм вернутись додому після полону. Вони різко «усвідомлюють» успіхи Росії, яка вже не воює так тупо й незграбно, як колись у Київській області. І радо можуть повернутися на фронт, адже позиції укріплені, іпотеку сплачувати треба, та ще й Росія — священна держава. Як на роботу з підвищеним ризиком. Правда, ризик подекуди надто великий, і «робітників» матінка-Росія не жаліє.
Геть інші мотиви в українців. Наші військові чудово усвідомлюють, що означає російський полон, фільтраційні табори, «прокурори народних республік» або просто опинитися на окупованій території. Це довга та болісна смерть. Наші люди розуміють, що таке «звільнення» та інші евфемізми, якими Росія позначає геноцид і тактику випаленої землі.
Можна було б сказати, що вони нас ненавидять, але це буде надто круто. Росіяни бояться нас, а отже, готові на будь-яку жорстокість, якщо вона хоч якось захистить.
Загальноприйнятими цілями України є відновлення кордонів, компенсація втрат і гарантії неповторення військової агресії з боку сусідів. Однак було б абсурдно пережити все це й не дістати чогось більшого.
Саме тому українці демонструють нахабство: дипломати вимагають допомогу та сварять надто обережних європейських лідерів у спосіб, який за умови мирного часу міг би викликати щонайменше скандали.
Біженці у країнах Заходу наводнюють площі на мітингах за українську перемогу та інколи боляче б'ють підгодованих кремлем провокаторів і стада російських емігрантів, що готові підтримати будь-яку дикість своєї батьківщини, але при цьому проживати в умовах європейського комфорту.
Ми стаємо для Заходу безстрашними та рішучими бійцями на рубежах свободи, за якими починається морок і гноблення. Ми своєю кров'ю виплачуємо кредит волі та справедливо вимагаємо компенсації.
Ми надихаємо втомлену та зневірену громадськість Заходу та своїм прикладом доводимо значення незалежності. Ми вже на устах усього світу, і важливо не пропустити ці хвилини слави.
Важливо здобути з цього користь, що полягає не лише в зброї та припасах, а й у власній громадянській трансформації. Ми прокинулися. Та чи прокинуться всі інші?
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
