Як відомо, на сьогодні склалася доволі усталена практика Великої Палати Верховного Суду у «санкційних справах», в якій йдеться про обмежену можливість судового перегляду рішень державних органів про застосування санкцій через наявність дискреційних повноважень у РНБОУ та Президента України вирішувати питання національної безпеки.
Така практика давно викликала зауваження з боку правників, оскільки свідчила про фактичну відмову українських судів у перевірці фактичних підстав для застосування санкцій, тобто відмову здійснити належне правосуддя.
16 жовтня 2025 року ЄСПЛ опублікував рішення у справі «M.S.L., TOV v. UKRAINE» (18049/18), яке є першим вирішеним по суті рішенням в практиці ЄСПЛ проти України щодо застосування санкцій відповідно до Закону України «Про санкції».
Рішення «M.S.L., TOV v. UKRAINE» важливо тим, що в ньому підіймаються питання щодо меж судового перегляду українськими судами рішень про застосування санкцій та можливості надання судами оцінки істотності ризиків, які стають підставою для застосування санкцій до осіб відповідно до Закону України «Про санкції».
Справа «M.S.L., TOV v. UKRAINE» стосувалась оскарження компанією «M.S.L.» санкцій, застосованих до неї рішенням РНБОУ та введеного у дію у 2015 році Указом Президента України (із подальшим продовженням строку дії санкцій Указами у 2016 та 2017).
Компанія-заявник скаржилася, що запровадження санкцій, зокрема, блокування активів, становило втручання в її права, гарантовані статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції, оскільки їй було заборонено використовувати свої активи та розпоряджатися ними. Також компанія-заявник порушила питання за статтею 13 Конвенції у звʼязку із відсутністю в неї ефективного засобу правового захисту від порушення її майнових прав.
На національному рівні у задоволенні позову компанії-заявника щодо першого Указу Президента України українські суди відмовили, а позови щодо другого та третього Указів компанія відкликала.
Національні суди, відхиляючи позов компанії, відмовилися надати оцінку фактичним підставам застосування санкцій, посилаючись на дискреційні повноваження органів, які винесли оскаржувані рішення. Велика Палата Верховного Суду вказала, що обсяг та результати оцінки Президентом значущості ризиків, які послужили підставою для накладення санкцій на компанію-заявника, виходять за межі судового перегляду, оскільки адміністративний суд не має компетенції приймати рішення з питань національної безпеки та оборони.
Звертаючись до ЄСПЛ, компанія, зокрема, стверджувала, що національні суди ухилилися від здійснення правосуддя, оскільки не перевірили, чи мали державні органи достатні підстави для введення санкцій та чи були такі підстави підкріплені будь-якими доказами. Більше того, обмеження сфери судового розгляду не ґрунтувалося на жодному положенні національного законодавства. На думку компанії, дискреційні повноваження Президента з питань національної безпеки не повинні обмежувати судовий перегляд, здійснений національними судами, а також звільняти суди від обов'язку перевіряти наявність підстав для застосування санкцій відповідно до Закону про санкції.
ЄСПЛ, визнаючи порушення за статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції, вказав, що в рішеннях національних судів відсутня змістовна судова оцінка рішення про застосування санкцій до компанії-заявника. Верховний суд обмежив свій аналіз єдиним питанням відповідності рішення РНБОУ та першого Указу Президента формальним вимогам Закону про санкції та не стосувався суті звинувачень СБУ проти компанії-заявника.
ЄСПЛ зауважив, що Конституція України чи інші національні закони не містили положень, які б не дозволяли українським судам розглядати підстави звинувачень проти компанії-заявника або оцінювати достовірність інформації, наданої СБУ на підтримку таких тверджень. Більше того, Верховний Суд не пояснив, як такий обмежений судовий перегляд слід розуміти у світлі статті 124 Конституції, яка передбачає, що юрисдикція національних судів поширюється на будь-які юридичні спори без обмежень.
Через те, що судами не було здійснено перевірки, чи мав перший Указ Президента міцне фактичне підгрунтя, ЄСПЛ дійшов до висновку, що такий судовий перегляд не міг розглядатися як достатня процесуальна гарантія від свавілля. Відповідно, ЄСПЛ визнав втручання у право компанії-заявника на мирне володіння майном незаконним.
Щодо скарги компанії-заявника за статтею 13 Конвенції щодо відсутності ефективного засобу правового захисту від порушення її майнових прав, ЄСПЛ, посилаючись на свій висновок про відсутність належних процесуальних гарантій проти свавілля під час судового перегляду рішення про застосування санкцій, а також неефективність скарг компанії до СБУ, прийшов до висновку про відсутність у компанії-заявника ефективних засобів правового захисту для своїх скарг.
Враховуючи закріплений статус практики ЄСПЛ як джерела права, очікуємо належної реакції на ухвалене ЄСПЛ рішення «M.S.L., TOV v. UKRAINE» з боку Касаційного адміністративного суду та Великої Палати Верховного Суду, як судів першої та апеляційної інстанцій, визначених для перегляду рішень про застосування санкцій.
Ельвіра Лазаренко,
Партнер АО Barristers
