Якщо абстрагуватися від загального бажання підвести якусь «міцну політичну базу» під оприлюднений сьогодні Указ Президента щодо обороноздатності, то матимемо наступне.
Що дає Україні зростання армії на 100 тис. осіб, формування 20 нових бригад, засноване на підвищенні матеріального забезпечення військовослужбовців?
Я думаю, тут треба дивитися від початку нинішньої війни. Її ціллю, і це вже очевидно, з боку Росії було повернення України в орбіту свого впливу, а не просте захоплення частин української території. І мова йшла саме про відродження вливу, а не окупацію. Для цього треба було гарантувати відсутність подальшого руху України у західному напрямку, а далі - посилювати проросійські настрої в Україні, які би потім вилилися у зміну державної політики.
Реалізувати обидві цілі можна було за рахунок обмеженої війни на Донбасі, обмеженої саме рамками «Мінських домовленостей».
Очевидно, план з точки зору «Кремлівських мудреців був ідеальним. Втягуємо Україну у нескінченну війну з постійними жертвами. Ну а це має стимулювати підтримку проросійських політиків, ну а далі - повернення до «Рідної гавані». Ідея була тим більш привабливою, що, наче, не вимагала особливих затрат ресурсів. Лише «утилізацію» на Донбасі російських військових пенсіонерів та маргінальних елементів, озброєних не найсучаснішою зброю.
Але будь-який «геніальний план» рано чи пізно починає входити у пряму суперечність із реальністю. Особливо тоді, коли ці плани охоплюють людей, яких ти сам, за великим рахунком, не розумієш.
Думаю, нинішня активізація російських прагнень «пропихнути» все-таки Мінські домовленості, це прямий результат розуміння факту, що час не так уже на них і працює. Так, вони змогли суттєво посилити власну армію, збудувати обхідні газові потоки, але Україна від цього особливо ближчою не стала. Різномантні ОПЗЖ та суміжними з ними партії продовжують маргіналізуватися, а ставлення до Росії лише погіршується.
Та й з «безвідходною війною» все не так просто. Так або інакше, але потужність української армії зростає. Ідея перекласти війну на Донбасі виключно на плечі місцевих квазідержавних утворень не виглядає перспективною. Скоро утримувати їх можна буде лише за рахунок відкритої російської збройної присутності. Звідси розмови у Думі про «надання невизнаних республікам озброєння».
Як не крути, а перемогти «легко», «красиво», «дипломатично» не виходить. Зараз ще можна продовжувати лякати усіх «вторгненням» до України та миттєвою окупацією усього, але очевидно, що якби у Росії так справді вважали, вони б не висували ультиматуми та не переписувалися б місяцями з Держдепом, а просто би перейшли кордон без попереджень та оголошень - як вони і робили завжди.
Кожен новосформований український корпус - це додаткове запитання для російських стратегів про доцільність подальших спроб вирішити «українське питання» у силовий спосіб, і про ціну такого вирішення.
Добре, що у світі теж поступово приходять до розуміння, що дипломатичне врегулювання з Росією - це коли Росії можна переконливо пояснити, чому саме для Росії військовий шлях - не найкращий варіант. Не всі країни Заходу уже це визнали, але і ті, що визнали це, уже інтенсивно працююють. Але Україна не може вимагати від когось щось, поки сама не задає у цьому тренди. Допомога Україні буде тим більшою, чим Україна буде демонструвати готовність допомагати собі. Формування тероборони, збільшення збройних сил, покращення забезпечення армії - це все елементи подібної самодопомоги.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
