Учитель, воїн, іконописець: неймовірна історія 57-річного Олександра з Волині

«Якось у Запорізькій області поліція з сиреною перевозила тіла наших загиблих. Позбігалися собаки, завили — моторошно завили. Це було страшно», — розповідає Олександр. Для нього війна — це «Крик» Мунка, коли душа розривається від жаху і просить підтримки.

У 2022 році, маючи понад 57 років, він пішов на фронт — бо мусив захищати родину. В армії став солдатом мобільної вогневої групи, прикривав зенітні установки від російських дронів. Хоча не був на передовій, відчував тяжкість кожного пострілу і сумував за домом.

Під час служби знову відкрив у собі талант малювати — на шведських блокнотах, клаптях паперу, а згодом і на ящиках з-під боєприпасів. У шпиталі вперше захотів створити ікони — лики Христа і Богородиці, щоб на тлі війни, що несе смерть, народилося щось святе і милосердне.

«Мене витурили з армії через вік — 60 років. Я не планував повертатися додому, поки війна не закінчиться. Якби можна було служити далі — я б лишився», — каже Олександр.

Після звільнення він викладає у місцевому ліцеї фізкультуру і «Захист України», намагається донести молодим, що навіть незначна недбалість на війні може коштувати життя. Уроки веде з мінімумом обладнання — автомат і кулемет бере в реконструкторів, турнікети замовляє у волонтерів.

Військова підготовка у школах залишає бажати кращого, а зарплата вчителів, які беруться за цей предмет, мізерна. Олександр вагається, чи продовжить викладати.

Його ікони — це не просто малюнки, а символи надії і вічності на фоні війни. Він малює їх на розтрощених ящиках з-під снарядів, де кожна тріщина і подряпина додає глибини і сенсу. «Хочу, щоб дивлячись на них, люди відчували біль і надію одночасно», — каже він.

Олександр і досі мріє, щоб війна закінчилася, і щоб його діти, онуки, ніколи не зазнали того, що довелося пережити йому.