Понеділок зазвичай не люблять. Його терплять, переживають, іноді ігнорують. Але якщо подивитися уважніше — це єдиний день, коли все починається з нуля. І, можливо, це непоганий момент, щоб подивитися на те, що відбувається навколо.
На Близькому Сході зараз напружено. Але якщо послухати, що останніми днями говорить Дональд Трамп, складається враження, що він одночасно веде кілька різних розмов із самим собою і сам між ними не може визначитися.
Спочатку він говорить про переговори: «Ми зараз ведемо переговори», «все йде дуже добре». Тобто звучить так, ніби сторони вже майже домовляються.
Паралельно — зовсім інший тон. «Якщо вони не підуть на угоду — ми для них найгірший кошмар», «ми будемо їх знищувати». Це вже погрози.
І ще одна його фраза: «Це був дуже великий подарунок… дуже приємний жест». Він сказав це, коментуючи ситуацію з проходом нафтових танкерів через Ормузьку протоку — тобто складну і напружену історію, яку він раптом описує як «подарунок».
Далі New York Post пише, що Трамп нібито планує перейменувати Ормузьку протоку на свою честь.
І ще одна його заява про спадкоємного принца Саудівської Аравії Мухаммеда бін Салмана:
«Він не думав, що буде цілувати мені дупу. Він думав, що я черговий невдаха-президент із країни, яка котиться на дно. Але тепер він має добре до мене ставитися — йому краще поводитися добре зі мною».
А ще його фраза під час зустрічі з прем’єр-міністеркою Японії Санае Такаїчі. Коли журналісти запитали, чому союзників не попередили про дії США, він відповідає: «Ми хотіли несподіванки. Хто краще за Японію знає, що таке несподіванка? Чому ви не сказали мені про Перл-Гарбор?»
Як це все сприймати — не дуже зрозуміло.
Я зараз не про те, що правильно чи неправильно робити на Близькому Сході. Там складна ситуація, і рішень простих немає.
Але коли одна й та сама людина за короткий час говорить настільки різні і, мʼяко кажучи, не дипломатичні речі, це виглядає як повна відсутність чіткої позиції і неадекватність.
І тут важливий момент, який я бачу. У свій попередній президентський термін Трамп, на мій погляд, так себе не поводив. Він був різким, іноді жорстким, але не виглядав настільки непередбачуваним і неадекватним.
І ось які думки у мене виникають з цього приводу. У більшості конституцій є обмеження мінімального віку для президента. А верхньої межі немає, хоча, на мій погляд, вона мала б бути.
Бо якою б розумною, енергійною, живою не була людина, з віком все одно втрачається певна гнучкість мислення. Щось забувається, щось випускається з уваги, десь реакція вже не така швидка. І це не про хвороби — це просто про вік.
Коли це відбувається в особистому житті — нічого страшного.
А коли це відбувається на рівні президента, який представляє та соромить велику країну — це вже зовсім інша історія.
І на цьому тлі — зовсім інша історія, але теж про межу.
26 березня в Іспанії провели евтаназію 25-річній дівчині — її звали Ноелія Кастільйо.
Її історія — не одна подія, а довгий ланцюг. Це дівчина з неблагонадійної родини, яка була вилучена з родини до спеціального закладу, де стала жертвою групового згвалтування.
У 2022 році, після сексуального насильства, вона намагалася покінчити з життям і вистрибнула з вікна. Дівчина вижила, але залишилася паралізованою і жила з постійним болем, а її тіло кожного дня нагадувало їй про те, що сталося. Це призвело до страшної депресії.
Після цього почалася інша історія — юридична. Вона подала заявку на евтаназію за іспанським законом, який діє з 2021 року.
Її випадок розглядали лікарі, юристи, комісія з біоетики — і дали дозвіл. Але її батько виступив проти і майже два роки намагався через суди це зупинити.
Справу розглядали на різних рівнях, аж до Європейського суду з прав людини — і в підсумку всі інстанції підтвердили її право прийняти це рішення.
Вона сама говорила про це відкрито: «Я просто хочу піти спокійно і перестати страждати», «Я більше не можу».
І от на цьому місці починається те, через що ця історія так зачепила багатьох.
Одні кажуть: це і є право людини — вирішувати, коли біль стає нестерпним.
Закон є, процедура пройдена, рішення її — значить, це її вибір.
Інші кажуть прямо протилежне: це не історія про «право померти», це історія про те, що людині не змогли допомогти. Що замість того, щоб витягнути її з цього стану, держава фактично погодилася з тим, що вихід — це смерть.
І у мене ті самі дві думки, які не зводяться в одну.
Я розумію, що право на евтаназію має існувати, якщо мова про стани, коли біль дійсно неможливо витримати.
Але тут дівчині було 25 років. Двадцять п’ять. Це вік, коли зазвичай тільки починається життя, коли будуються плани, коли попереду ще дуже багато часу. А в її випадку — попереду був тільки біль, з яким вона жила щодня.
І є питання, на які я не бачу відповіді.
Що сталося з тими, хто це зробив з цією дівчинкою? Чи були вони покарані? Чи отримали реальні строки?
Чи дійсно було зроблено все, щоб їй допомогти? Чи достатньо працювали з нею психіатри, чи підбирали лікування, чи шукали спосіб, як зменшити біль і повернути їй відчуття життя?
Я розумію, що депресія — це складне захворювання. І психіка людини — це не щось, що можна «просто полагодити». Але все одно залишається відчуття: невже взагалі не було жодного шансу зробити її життя хоча б трохи легшим?
Я б хотіла мати право на евтаназію — якщо мова йде про нестерпний біль. Але 25 років — це той вік, коли життя мало б тільки починатися. І саме це в цій історії не дає спокою.
Ще один кейс цього тижня — про Михайла Поплавського, колишнього ректора університету культури. Зʼявилась інформація про можливу його причетність до фінансових схем та махінацій у межах університету. Йдеться про рух коштів, внутрішні розрахунки і те, як саме це все було організовано. Поки що це рівень підозр і перевірок — чи є там реальний склад злочину і чи має «юний орел» сидіти у вʼязниці, має встановити слідство.
Очевидно, що за цією справою буде багато хто слідкувати. Подивимося, до чого дійде розслідування, що буде доведено і які рішення будуть прийняті.
Але моє сприйняття Поплавського — це міні-Епштейн у рамках університету культури. І я чекаю не тільки результатів цього розслідування. Я чекаю, коли відкриються файли Епштейна-Поплавського, і коли він понесе відповідальність по повній програмі.
Понеділок почався — і це вже добрий знак.
Галина Хейло
