Щорічно 24 серпня серце кожного українця наповнюється гордістю. Майоріють жовто-блакитні прапори, лунає «Ще не вмерли…», у дівочих косах заплетені синьо-жовті стрічки, на головах – віночки, на грудях – різнобарвні вишиванки – справжні витвори мистецтва. Головна розвага цього дня – дійство у центрі столиці – військова хода, демонстрація техніки, озброєння, військової звитяги. Проте так було не завжди.
Перші роки Незалежності не було парадів, та й святкування як такого не було. Новонароджена країна була спустошена переходом до самостійності, економіка не оговталась від звільнення з-під радянського ярма, а люди, отримавши українське громадянство, були стурбовані більше всього невідомістю майбутнього та злиденністю й спустошеністю сьогодення. Так починалися 90-ті роки. День Незалежності був лише офіційним святом у державному календарі, але ще не у душах людей. Більше того, здобувши Незалежність Україна добровільно здобула ще й статус без’ядерної держави. З огляду на це, проводити паради не було необхідності, бо не було необхідності демонструвати свою військову силу. Вперше військовий парад за участі військового озброєння на честь Дня Незалежності був проведений у 1998 році.
Мабуть, першим масштабним святкуванням, яке сколихнуло усю країну від Криму і до Львова стала 20-та річниця. Адже тоді влада запропонувала економити кошти і заборонила проведення парадів. Натомість за чисельних народних та місцевих ініціатив було проведено безліч святкових акцій та заходів – від аватарок, прикрашених жовто-блакитним, у соцмережах до одночасних флешмобів зі співів гімну і створенням силуетів тризубу людьми. Саме тоді по всій Україні розповсюдилася традиція вбирання у вже звичні стрічки, вінки, вишиванки. Це був рік, коли День Незалежності з офіційного свята перетворився на народний.
Відтоді стало зрозуміло, що Незалежність це не пусте слово – це прагнення народу до свободи і самостійності від Росії, від Заходу, прагнення нескореної нації до волевиявлення та індивідуальності.
Цим прагненням ми вірні вже чотири роки. Сьогодні День Незалежності – це справжня національна гордість і свято зі слізьми на очах (отакий парадокс). Цього року ми побачили масштабний військовий парад із мужніми воїнами, військовою технікою, авіацією, Славою Україні та Славними Героями. Однак хіба війна на Донбасі – це не найбільший вияв нашої Незалежності? Хіба Українська незалежна церква – це не прояв Незалежності? Хіба Всесвітня Молитва за Україну – це не ознака нашої могутності? Хіба підтримка і привітання всього світу – не відзнака шанованої та сильної нації?
Хіба у порівняння із останніми 27 роками, і, особливо, з останніми страшними 4 роками, показове брязкання зброєю у центрі столиці вартістю у мільйони, накшалт нашого агресивного сусіда, до якого ми найменше хотіли б бути подібними, демонстрація переважно радянського збройного спадку, та простодушні заяви міністру оборони про невідомий бюджет параду при порожній держскарбниці – це таке вже необхідне для кожного з нас свідчення нашої Незалежності?
Михайлина Дворецька
Думка редакції може не збігатися з думкою авторів.