Якщо коротко, то все як завжди. І це дуже погано.
Не зрозумійте неправильно, деколонізація якраз дуже на часі. Про це треба говорити, це треба ретельно вивчати, благо фахівців у різних галузях, готових жертвувати на це свій час і зусилля, не бракує. Це обговорення «знизу» триває вже вісім років, аж нарешті отримало доступ до народу, котрий до лютого цим питанням не дуже й цікавився. Здавалося б, саме час прибрати те, що очевидно не несе цінности і є пропагандою (Космодем'янська, Щорс, Ватутін, дружба народів) та почати ширшу дискусію щодо більш дискусійних моментів, котрі або не є пропагандою в задумі (хоч можуть бути пропагандою на практиці), або можуть мати мистецьку цінність та потребувати музеєфікації.
Деякі пам'ятки, як-от Леніну чи Зої Космодем'янській, створюють невирішувану проблему. Вони не здатні існувати в контексті, який не заперечує Україну і нас із вами. Тому їх слід ліквідувати. Проте пам'ятники невідомому солдату часто вимагають більш делікатних зусиль: від демонтажу радянської символіки зі збереженням меморіальної логіки (це можливо далеко не завжди) до демонтажу і заміни на ідеологічно нейтральний меморіал. Ще інші можуть вибиватись із загального правила (так, демонтажі пам'ятників Пушкіну доцільні) і вимагати окремого підходу (пам'ятник у місті В. фундований самими містянами, тому є якісно відмінним).
Суть у тому, що на більшість пам'ятників і топонімів, із якими все зрозуміло, припадатиме меншість, із якою не все зрозуміло. Але люди, котрі з питанням загалом незнайомі, а в тренди влучити хочуть, виконають лише формальну сторону питання. І в нас буде революція, в которой всьо наоборот. Прикладів, які потребують осібного підходу, насправді маса. Із менш очевидних — Чехов, вулиця котрому в Сумах є більш виправданою, ніж у будь-якому іншому місті. Із більш очевидних — неосвічене бажання когось у Київраді прибрати з топографії Тичину і Бажана.
Чи розумію я, чому Тичину і Бажана можна захотіти прибрати в рамках деколонізації? Звісно. Це бажання очікуване — обидва пристосувались до радянської влади, обидва займали високі посади в окупаційному уряді. І так, ця сторінка їхньої біографії звучить як легітимний контраргумент до ваги творчого доробку. Проблема в тому, що ми не відділимо їхній внесок від їхньої співпраці з СРСР. Павло Тичина завжди буде автором «Золотого гомону» І Павло Тичина завжди буде автором «Партія веде». Нема ради.
Проте тут навіть не про періоди. Після «Партія Веде» в Тичини буде ще монументальний «Похорон друга», рідкісний твір такої сили в української сорокових. Проте питання навіть не в цьому: якщо Тичина заслуговує забуття за співпрацю з радянською владою, то чи не так само він заслуговує пам'яти за те, що представляє неймовірної сили літературну спадщину УНР? Сама собою співпраця з радянською владою навряд чи означає необхідність забуття, але самого лише «Золотого гомону» достатньо для увіковічнення найсильнішого українського поета початку 20 століття.
Взагалі мені здається, що в рамках польської культури ця річ інтуїтивно більш зрозуміла, ніж у нас. Бо якщо в нас в основі романтичної героїки переважно Хмельницький і Мазепа, об'єднані патосом справедливого бунту, то в Польщі (і Литві) це Конрад Валленрод. Герой з роздвоєною ідентичністю стає магістром Тевтонського ордену, аби привести його до поразки і врятувати рідну Литву. Валленродизм допомагає більш нюансовано сприймати співпрацю з ворогом і може бути корисним в обговоренні того-таки Тичини.
Стус, переосмислюючи Тичину в «Феномені доби», стоїть радше на екзистенціалістських підходах. Це блискуче прочитання, але воно надто складне, щоби потрапити в мейнстрим. Єдине справді сильне валленродичне прочитання, яке я можу пригадати — це Забужко. Котра пропонує вважати автопародійне письмо Тичини після 1933 року як свідомий фарс, стильова десакралізація і деконструкція соцреалізму. Просто тому що Тичина розумів, що задає тренд в літературі, пишучи при цьому рафіновано примітивні тексти. Так, це лише одне прочитання, тоненький зріз. Проте це одне з багатьох прочитань, які ми мусимо допустити, аби дійсно всерйоз обговорювати Тичину. І це, зауважте, лише один автор.
Що ж до Бажана, то його головна провина, певно, в тому, що вчасно створив переклад «Витязя в тигровій шкурі», завдяки якому й зацілів у репресіях. Звісно, є Ліна Костенко, є Стус, ось вам ваша література двадцятого століття, література людей, котрі страждали достатньо, щоб ми їм повірили. Але ж дивина виходить. Хто вижив у репресіях — той гнида і запроданець. Хіба що це Остап Вишня, йому можна, бо він кумедний. Хто не вижив у репресіях... а хто, до речі, не вижив? Семенко, Йогансен, Стріха? Блакитний, котрий помер ще раніше? Хвильовий, котрий не став чекати? Ліваки, комуняки-інтернаціоналісти і буквально чекісти. Хіба Зерова шкода, бо ж «аполітичний».
Це не гіпербола, мені регулярно доводиться чути, що «Розстріляне Відродження» — то назва недоречна, бо це ж комуністи вбивали комуністів. Ну то я вас вітаю, панове. За вашою версією в українській літературі між Олександром Олесем, котрий припрошував Тичину до гілляки, і першими збірками Ліни Костенко, зяє мало не півстолітня пустка. Оце є наслідок бездумного корчування.
І я розумію мету. Більше того, я поділяю мету. Публічний простір України має бути вільний від російських домінант та інформаційних впливів. Культурний та інформаційний простір мають відповідати публічному. Але ж давайте не робити висновок, що ми живемо в світі, де радянська та імперська спадщини України пройшли нормальну рефлексію. В Україні ще два місяці тому існувала ОПЗЖ, тому я вам не вірю. Тому цей процес не вийде зробити за тиждень, два тижні чи місяць. Не вийде зробити «до 9 травня». Багато що вийде, але багато що й необхідно залишити для подальшого — і тривалого — обговорення.
Я поділяю мету, але люди, котрі прагнуть перейменувати все і зразу, не розуміють, що їхні зусилля працюють проти цієї мети. Вони виривають і замальовують величезні кавалки історії, замість пробувати їх зрозуміти.
Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.
