Щодо загальної мобілізації на росії та двох мільйонів на фронт просто завтра

Щодо загальної мобілізації на росії та двох мільйонів на фронт просто завтра. Це не реально. Це загон онкохворого через гормональну терапію. Два мільйони не зберуть, хоча є усі умови: багато руських баб принесуть до воєнкоматів свої алкоголіків, які на війні не пиздимуть їх, не пропиватимуть гроші та не витягатимуть з хати останнього чорно-білого телевізора. Вони, відразу після розміщення у будівлі ПТУ, перетворяться на ладу-калину, п'ять тисяч рублів, пак мороженого хека та вантажівку дров. У цьому перетворенні я відчуваю потужні мотиви з руських народних казок. Не вистачає десь поряд тільки Маші та ведмедя. Мабуть, вони з'являться, за Чеховим, у другому акті - в ростовському морзі. Це вони закидатимуть свіжі трупи на штабель вже не свіжих, під саму стелю.

Так, путін назбирав триста тисяч та якось розсував їх по будівлям ПТУ та окопам, вони ж одночасно - братські могили, бо й ви вже чули, як окопи після нашого удару просто загортають бульдозером з усім мотлохом, не перевіряючи навіть на наявність поранених серед трупів. Він, можливо, назбирає ще триста тисяч, але я сумніваюся. Але два мільйони, навіть один мільйон, без деконструкції того, шо вони вважають державою та центробіжного розльоту уламків, зібрати неможливо. Тому цього не буде. Навіть ті, кого вже назбирали, подекуди воюють у літній формі та з поламаними автоматами, та не тільки через брак постачання, а більш через те, що похуй на них.

А тут - два мільйони. Це пубертатний еротичний сон із семявиверженням, не більше. Але я хочу сказати про тих, хто вже на фронті.

Нам не варто недооцінювати, знецінювати чи нивілювати їхню небезпечність для нас. Натомість те, що справді треба - це ретельно, наполегливо та якісно зачищати їх. Закликаю віднестися з серйозністю, приділити їм усю увагу, час та сили, яких вони потребують. Бо шкідливо та небезпечно відноситися до них зверхньо, як до ні на що не здатного непотріба, який не становить загрози та якого можна шуганути, як щура, просто топнувши ногою.

Так, таких було багато відразу після потрапляння на фронт, але всі такі вже вбиті, та залишилися ті, хто придатний для виживання та бойових дій. Й тепер кожного дня, з кожною атакою та кожним обстрілом, вони вдосконалюватимуть навики виживання та бою. Вони адаптуються, навчаються, призвичаються, виробляють необхідні вміння. Й в результаті з них виходять небезпечні солдати.

Тому не слід недооцінювати їх. Це не натовп всратого лошья. Ось чому нам так важливо масово нищити їх у перші часи потрапляння на фронт, а краще - ще під час транспортування та навчання, ідеально - на їхній території. Ось чому нам так потрібно якмога більше повторень епізодів з будівлею ПТУ. Бо потім буде важче. Але найнебезпечніше - недооцінити. Лахаючи з мемчиків про чмобіків, можна пролахати власну поразку. Тому - максимум уваги.

Радує, що найбільший пройоб в окупантів з командирами середньої ланки. Їх тупо нема. Це саме на ці посади набиратимуть випускників військових кафедр,які нічого не можуть. Але - вони нічого не можуть тільки спочатку. Потім вони навчаться, у реальних умовах, та почнуть якось командувати своїми взводами зеків, пєтухів, гепатитних та відкріплених від психлікарень. Так, військова кафедра їм нічого не дала, так само, як і мені. Але воно й не потрібно - вони навчаться усьому в окопі, як навчався усьому в окопі я, випускник військової кафедри, старший лейтенант, за віком мав би бути капітаном, але хтось щось проїбав.

Та військова кафедра була до сраки. Я йшов туди, щоб не потрапити у армію, але все одно в результаті потрапив не те що в армію, а на війну. Офіцер з мене ніякий, тому я воюю рядовим. Мені б дали у командування взвода, якщо б усе було за законом. У військах вже пішов цей двіж - витягують до штабу добровольців, які некляті-немяті воювали собі рядовими десять місяців та грізно питають: «А ви чому не сказали що ви офіцер?» Та дають взвода. Й на цьому кайфове життя людини на війні скінчилося.

От узяти мене. Я не знав би, що з тим взводом робити. Ймовірно, я поклав би його цілком прямо у першому бою. Або, що бувало в інших, ще перед боєм. Коли я прийшов до війська, будь-який срочник знав та вмів у мільйон разів більше, ніж я. Виявилося, що навіть шнурки на берцях я зав'язую неправильно. Куди вже гірше? Тижня вистачило, щоб розібратися, що нема нічого, що б я робив правильно. Все було просто суцільна лажа.

І шо? І нічого. Бо то було на початку. Тепер, через майже рік, я не тільки можу впоратися сам на війні, не тільки подбати про себе та виконати бойові завдання, при цьому відчуваючи себе комфортно. Але з тим багажем знань та навиків, що я отримав, я і зараз не можу командувати ні взводом ні ротою. Інше питання, що я не хочу, бо я на своєму місці там, де я є. Але я про інше.

Всі ці мобілізовані менеджери з продажів та айтішники та усілякий офісний планктон - вони будуть безпорадні лише перші дні. Потім вони навчатимуться, вдосконалюватимуться та ставатимуть все більше повнофункційними. Та нарешті навіть під таким командуванням в ворога буде щось виходити. А воно там таке нафіг не треба.

Тому я закликаю нищити мобілізованих якмога раніше, поки вони в потєрє. Так буде легше усім - і нам, і їм, а як буде легше їхнім родинам, так то передати неможливо. Якщо знадобиться два мільйони - що ж, нехай буде два мільйони. Але я не вірю, що вони знайдуться. А нам це спростить задачу, бо після війни нам ще будувати десятиметрову потрійну стіну з йобнутим сусідом. Бо, навіть коли путін знищить в Україні все чоловіче населення росії, там залишаться жінки та діти, з якими ми не воюємо. Тому потрібна буде стіна.

Матеріал опубліковано мовою оригіналу. Джерело: Facebook.