Ранок 28 лютого 2026 року став переломним моментом в історії Близького Сходу. Коли над Тегераном зійшло сонце, ніхто не очікував, що саме цей день назавжди змінить конфігурацію сил у регіоні. Спільна операція США та Ізраїлю призвела не просто до військового удару – вона обезголовила весь політичний та військовий апарат Ісламської Республіки Іран.
Десятки бомб, скинутих на урядовий комплекс у центрі Тегерана, забрали життя верховного лідера (рахбара) Ірану аятоли Алі Хаменеї, а разом із ним — міністра оборони, головнокомандувача Корпусу вартових ісламської революції, голову Військової ради та низку інших ключових посадовців.
Це був найпотужніший удар по іранській військовій вертикалі за всю історію існування Ісламської республіки. Його наслідки лунатимуть на геополітичній шахівниці ще довгі роки.
Якими вони будуть? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Хронологія ударів
Вибір часу для атаки став вирішальним фактором її успіху. Замість традиційного нічного нальоту під покровом темряви, як це було під час 12-денної війни, американські та ізраїльські сили завдали удару серед білого дня, досягнувши тактичної несподіванки.
Американській розвідці протягом багатьох місяців вдавалося відстежувати пересування Хаменеї та вищого керівництва Ірану, вивчаючи схеми зв'язку та місця зустрічей. Це коштувало Ірану не лише лідера, але й майже всього військового кабінету, залишивши збройні сили без централізованого командування в розпал війни.
Перші дні американсько-ізраїльської операції, яка отримала назву «Епічна лють», були сфокусовані не лише на знищенні вищого керівництва, але й на системному демонтажі апарату внутрішньої безпеки Ірану. Удари були спрямовані на штаб-квартиру сухопутних військ КВІР у Тегерані, Сили правопорядку, Ісламський революційний суд та державну медіакорпорацію. Це була ретельно спланована кампанія з обезголовлення режиму, покликана не просто послабити військову міць Ірану, але й позбавити його здатності контролювати внутрішню ситуацію. Втім, якогось масового повстання проти режиму станом на зараз точно не фіксується.
Реакція інших гравців на Близькому Сході виявилася стриманою та прагматичною. Ліванські урядовці публічно закликали «Хезболлу» не вступати у конфлікт на підтримку Ірану, побоюючись чергової руйнівної війни на своїй території. Країни Перської затоки, на території яких розташовані американські бази, опинилися в надзвичайно вразливому становищі: вони не можуть публічно дистанціюватися від США, але й не бажають ставати мішенню для іранських ракет — при тому, що їхні території Іран бомбить вже декілька днів. Їхня позиція, втім, досі вичікувальна – вони спостерігають, чи зможе Вашингтон справді забезпечити їм захист в обмін на лояльність, і не відповідають на удари Ісламської республіки.
Мовчання Кремля: Росія зрадила союзника
Найбільш показовою виявилася позиція Росії. Тегеран, на хвилинку, ключовий військовий союзник РФ на Близькому Сході. Втім, Москва не надала Ірану жодної практичної підтримки після загибелі Хаменеї.
Путін висловив співчуття, назвавши смерть іранського лідера «вбивством, скоєним цинічним способом» (хто б казав), але навіть не згадав у своїй заяві США чи Ізраїль. МЗС Росії засудило «полювання» на керівництво Ірану та закликало до припинення бойових дій, проте жодних конкретних кроків для підтримки союзника не було зроблено. Це мовчазне визнання того, що Кремль не готовий ризикувати відносинами із США заради режиму, чиє виживання після такого удару виглядає досить сумнівним.
Для Москви ситуація виявилася палкою з двома кінцями. З одного боку, війна на Близькому Сході стрімко підняла ціни на нафту, що наповнює російський бюджет додатковими коштами для ведення війни в Україні. З іншого боку, Іран, який опинився під прямими ударами, змушений використовувати всі свої ресурси, включно з дронами-камікадзе та балістичними ракетами, для власної оборони, що означає суттєве скорочення, а то й повне припинення поставок озброєнь до Росії. Більше того: якщо режим аятол впаде або буде критично ослаблений, Росія втратить свого ключового партнера, який допомагав обходити санкції та надавав їй військові технології.
Загалом же це черговий приклад того, як РФ ставиться до своїх союзників. Якщо коротко, то союзників у неї немає. Нікому Росія не прийде на поміч. У світі, в якому ми живемо, безглуздо та наївно сподіватися на поміч Кремля: він нікуди не дотягнеться і нічого не вирішить.
Війна в Ірані: український контекст
Для України події на Близькому Сході створюють нові виклики, які безпосередньо впливають на ситуацію на фронті. Головна загроза полягає в розпорошенні американської допомоги: адміністрація Трампа продає зброю Європі для України, але пріоритетність постачання систем протиповітряної оборони, зокрема Patriot та запасних ракет до них, зараз зміщена в бік Ізраїлю.
Артилерійські снаряди 155-міліметрового калібру, які критично необхідні на Сході України, тепер потрібні й на Близькому Сході. Крім того, війна в Ірані домінує в західних медіа, що може призвести до втоми від українського питання в американському суспільстві. В МЗС України зазначили, що ліквідація Хаменеї демонструє неминучість падіння диктатора Путіна, проте в реальності Києву доведеться докладати ще більше зусиль, щоб утримати увагу міжнародних партнерів.
Іран без лідера
Найбільша невизначеність зараз — внутрішньополітичне майбутнє самого Ірану. В країні оголошено 40 днів жалоби, а над святилищем Імама Рези в Мешхеді піднято чорний жалобний прапор. Одночасно в Тегерані відбуваються як прорежимні маніфестації, так і стихійні святкування смерті аятоли з боку прихильників опозиції.
Історія не багата на приклади успішних повітряних кампаній, які легко зносили б режими. Зникнення лідера часто призводить до внутрішніх розколів та нової нестабільності. Жорсткі сили всередині КВІР намагатимуться заповнити вакуум і зберегти владу, проте їхні можливості обмежені втратою командного складу. Ризик розколу та нової хвилі насильства в Ірані та суміжних країнах залишається надзвичайно високим.
Трамп уже натякнув, що бачить кілька «хороших кандидатів» на посаду керівника Ірану, не уточнюючи, кого саме він має на увазі. Це може свідчити про те, що Вашингтон має певний план щодо політичного врегулювання в Тегерані, можливо роблячи ставку на помірковані кола в іранському істеблішменті чи на лідерів опозиції в екзилі.
Однак, як показує досвід Іраку та Лівії, зовнішнє втручання рідко призводить до швидкої та мирної демократизації. Іран — це 90 мільйонів населення, надскладне етнічне та релігійне розмаїття, глибоко вкорінені структури влади, які не зникнуть просто через зникнення лідера. Іранський режим так само персоналістський, як і інституціоналізований.
Останній шанс на мир, яким Іран не скористався
Передусім варто зазначити, що операція 28 лютого стала кульмінацією тривалого дипломатичного протистояння, яке так і не завершилося миром. США та Ізраїль планували завдати удару ще раніше, але відклали його з оперативних, давши Ірану останній шанс на переговорах.
Американські представники запропонували угоду: десятирічний мораторій на збагачення урану в обмін на безкоштовні поставки ядерного палива для цивільних потреб. Іран відхилив пропозицію, і Трамп запустив військовий сценарій. Це рішення остаточно поховало багаторічні зусилля щодо стримування іранської ядерної програми дипломатичними засобами.
У відповідь на події світові ринки відреагували миттєвою турбулентністю. Ціни на нафту злетіли, загрожуючи новим витком інфляції в глобальній економіці. Ормузька протока, через яку транспортується близько 20% світової нафти, стала de factо зоною бойових дій. Це створює ризики не лише для енергетичної безпеки, але й для світової торгівлі загалом. Країни-імпортери нафти, включаючи європейські держави та Китай, змушені переглядати свої енергетичні стратегії та шукати альтернативні джерела постачання.
Для Ізраїлю ж ця війна стала логічним завершенням років успішних операцій проти ворожих сил. За цей час Ізраїль ліквідував лідерів ХАМАС та «Хезболли», опосередковано сприяв падінню режиму Асада в Сирії. Тепер, зі знищенням верхівки Ірану, Тель-Авів досягнув стратегічної мети, яка видавалася недосяжною десятиліттями: усунення наймогутнішого ворога з політичної карти регіону. Проте радість перемоги може бути передчасною. Якщо іранський режим вистоїть, перед регіоном стоятимуть нові виклики.
Новий Близький Схід: хто виграє в цій війні
Геополітичний ландшафт Близького Сходу вже зараз змінився докорінно. Іран, який десятиліттями будував мережу впливу через проксі-сили, раптово втратив командний центр. Його союзники опинилися в ситуації стратегічної розгубленості, не отримуючи наказів із Тегерана. Це створює вакуум сили, який заповнюватимуть інші гравці: Саудівська Аравія, Туреччина, ОАЕ. Регіональний баланс сил, що тримався на ірансько-ізраїльському протистоянні, зміщується в бік нової конфігурації, де США та Ізраїль матимуть значно більше простору для маневру.
Водночас варто уникати надмірного оптимізму. Немає гарантії, що США та Ізраїль зможуть своєчасно адаптувати політику до нового балансу сил та реагувати відповідно до своїх інтересів. Жорсткі сили в Ірані можуть згуртуватися навколо постаті, яка запропонує радикальніший курс помсти, втягуючи регіон у затяжну партизанську війну. Ядерна інфраструктура Ірану, хоч і ослаблена ударами, залишається потенційною загрозою, якщо потрапить до рук ще більш безкомпромісних сил.
Київ сьогодні уважно стежить за подіями, усвідомлюючи, що результат цієї кризи безпосередньо вплине на війну з Росією. Якщо США вдасться швидко стабілізувати ситуацію та встановити в Ірані дружній Америці уряд, це звільнить ресурси для Києва. Якщо ж конфлікт затягнеться, перетворившись на ще одну гарячу точку світу, Україна ризикує опинитися на другому плані.
Резюмуючи, ліквідація Алі Хаменеї та вищого військового керівництва Ірану не просто завдала удару по конкретному режиму – вона зруйнувала архітектуру безпеки, яка визначала життя Близького Сходу протягом десятиліть. Попереду – період глибокої нестабільності, боротьби за владу в Тегерані, переформатування союзів та пошук нової рівноваги. США та Ізраїль отримали історичний шанс сформувати Близький Схід за власними лекалами, але цей шанс супроводжується колосальними ризиками. Чи зможуть вони скористатися ним, чи поринуть у хаос, який самі ж і спровокували – покажуть найближчі тижні.
