Четвертий понеділок цього року. Як завжди, розбираю три теми минулого тижня, які мене найбільше зачепили.
Почати хочу з нової частини розмови Борислава Берези з Сергієм Ваганяном.
У свіжому фрагменті Ваганян уже прямо говорить про те, як найближчий друг Зеленського й колишній голова СБУ Іван Баканов та його заступник Наумов фактично здали частину України. І чим більше він розповідає, тим менше розумієш, де саме те «дно», про яке ми всі так любимо говорити. Здається, ось воно — але щоразу з’являються нові деталі.
При цьому Зеленський на всі ці звинувачення взагалі ніяк не реагує. А колись він публічно казав: якщо знайдете мого Свинарчука — я піду у відставку. Зараз маємо вже не одного «Свинарчука»: маємо таємний бек-офіс на чолі з Міндічем, маємо корупцію у Верховній Раді, маємо Баканова, який, за словами і наявними доказами Ваганяна, не просто брав хабарі, а ще й здавав Україну. Але ні відставки, ні навіть натяку на готовність відповідати за все це немає.
Нещодавно у знайомого в Facebook побачила просте запитання: якщо Зеленський піде на вибори ще раз, ви його підтримаєте? Під постом — тисячі коментарів, приблизно навпіл: половина пише «ніколи», половина — «так, це найкращий президент». І від цього, якщо чесно, стає ще тривожніше.
Друга тема, про яку мені хочеться поговорити цього тижня, — Всесвітній економічний форум у Давосі. Для мене він цього разу асоціюється з двома промовами.
Перша — виступ прем’єр-міністра Канади Марка Карні. Він досить чітко сказав те, про що багато хто з лідерів соромиться говорити вголос: старий «порядок, заснований на правилах» більше не працює, і «старий лад не повернеться, не варто за ним сумувати». Сильні роблять те, що хочуть, слабкі — те, що можуть витримати. Торгова політика, фінансова інфраструктура, ланцюжки постачання перетворилися на інструменти примусу, а не співпраці. Інтеграцію дедалі частіше використовують не для взаємної вигоди, а як спосіб підпорядкування слабших. Якщо нас немає за столом, значить, ми в меню.
Друга промова — Володимира Зеленського. Емоційно вона була сильною, але за змістом — дуже поганою. Він згадав «День бабака», сказав, що Європа живе в цьому режимі: рік тому він уже попереджав, що їй треба вчитися самозахисту, а «нічого не змінилося». Прозвучало, що Європа виглядає розгубленою, лишається набором малих і середніх держав замість того, щоб стати реальним гравцем, і що без США вона фактично безпорадна.
Претензії до повільності й нерішучості ЄС можна зрозуміти. Але в ситуації, коли допомога від Трампа щоразу під питанням, саме Європа лишається для України єдиним більш-менш передбачуваним союзником. І замість того, щоб дякувати — як він це робить у кожній промові для американської аудиторії, — у Давосі Європу прилюдно «відчитали». Це точно не той тон, який нам зараз допомагає.
Після цієї промови вже з’явилися нервові й роздратовані коментарі від європейських політиків і експертів — від «несправедливої оцінки» до прямих закидів у невдячності. І це особливо дивно виглядає на фоні того, як звучать заяви й виглядають фото у бік США та особисто Трампа — суцільні «дякуємо», подяки за все, що треба й не треба, рукостискання з легким поклончиком. Соцмережі вже облетіли кадри, де Буданов і Умеров тиснуть руку Трампу й буквально нахиляються вперед. А паралельно з цією ввічливістю у бік Вашингтона — публічна догана Європі.
Робити це саме зараз, у найнапруженішій фазі війни, коли енергосистема майже не працює, люди годинами сидять без світла й постійно чують вибухи, а наша залежність від європейської допомоги тільки зростає, для мене виглядає щонайменше нерозумно.
Третя тема цього тижня — гаджет, про який я раніше навіть не думала, а тепер от думаю замовляти чи ні.
Нещодавно дізналася про кулон із «GPT-чатом» на шиї. Маленька штука на ланцюжку, яку ти носиш цілий день, а вона слухає, аналізує все, що відбувається навколо: розмови, зустрічі, обіцянки. Потім акуратно це зводить докупи й нагадує, кого треба привітати, кому відповісти, куди ти збиралася зайти й кого згадала «потім напишу» — і, звісно, не написала.
Якщо говориш іноземною, кулон може одразу перекладати. Такий собі особистий секретар, який ще й не втомлюється.
Коли я почала розбиратися, виявилося, що коштує він, як на такі можливості, не так уже й космічно. І перша думка була: «треба брати». А друга — навпаки. Щоб усе це працювало, цей кулон повинен знати про мене дуже багато. Фактично — бути постійно присутнім у моєму житті: слухати, як я сварюся, домовляюся, жартую, мовчу, приймаю рішення.
І тут у мене включається легка параноя. Одне діло — коли я свідомо щось пишу в чат GPT і розумію, що саме віддаю. Зовсім інше — коли якийсь «розумний» кулон слухає мене майже без перерв і складає з цього мій особистий пазл. Чи хочу я, щоб штучний інтелект знав про мене стільки? От над цим я ще дуже добре подумаю, перш ніж тиснути кнопку «замовити».
На цьому з мене на сьогодні все. Продовження буде вже наступного тижня.
Понеділок почався — і це вже добрий знак!
Галина Хейло
