Це вже двадцятий понеділок цього року і моя чергова колонка для UA.news.
Суд над колишнім керівником Офісу президента Андрієм Єрмаком раптом перетворився не лише на чергову гучну корупційну справу, а й на цікаві відкриття та дуже дивне пояснення того, як у країні роками ухвалювалися кадрові рішення на найвищому рівні.
Колишній керівник Офісу президента Андрій Єрмак був відправлений до СІЗО після рішення ВАКС у справі про відмивання коштів та будівництво ЖК «Династія». Суд призначив заставу у 140 мільйонів гривень. Далі країна декілька днів поспіль дивилася суд і слухала як прокурори розповідають про «Вероніку Феншуй» та кадрову політику держави.
Під час засідання прокурори САП озвучили фрагменти листування, з яких стало відомо, що Єрмак радився щодо призначень на державні посади з Веронікою Анікієвич, яка в його контактах була записана як «Вероніка Феншуй Офіс». Йшлося, зокрема, про кандидатури Олега Татарова, Ірини Венедіктової, керівника ДУС Ігоря Лисого та навіть прем’єр-міністра. Прокурорка Валентина Гребенюк прямо заявила у суді, що він надсилав дати народження кандидатів і просив поради щодо призначень.
Вірити в гороскопи, радитися з астрологами чи розставляти меблі по феншую — особиста справа кожного. Жахає тут зовсім інше. Країна живе у великій війні, люди збирають останні гроші на армію, волонтери роками витягують те, що не робить держава, українська влада щодня просить міжнародної підтримки, а в цей самий час на верхівці влади обговорюють оздоблення будинків в «Династії», а на ключові посади в державі призначаються люди не за рівнем кваліфікації, а за знаком Зодіаку. Причому все це відбувається тоді, коли російські мародери й убивці ходять по Бучі та вбивають мирних людей. Такий контраст реально жахає.
Історія із заставою вийшла теж дуже промовистою. Гроші намагалися зібрати швидко, але на вихідні Єрмак так і залишився в СІЗО, і вийшов тільки сьогодні зранку, бо для внесення такої суми потрібно показати джерела походження коштів. І раптом виявилося, що це дуже проблематично як для самого пана Єрмака, так і для людей із його оточення. Виглядає це максимально красномовно.
Мені його не шкода абсолютно. Хотілося б, щоб за все, що відбувалося всі ці роки, він відповів за законом. Хоча ілюзій тут немає: гроші на заставу знайшлися, із СІЗО він вийшов, а справа ризикує перетворитися на багаторічний нескінченний процес із затягуванням, переносами….
І вся ця історія дуже логічно переходить у другу новину цього тижня. Бо інтерв’ю Юлії Мендель у черговий раз показало, яких саме людей роками підбирали на Банковій. Не за професійністю, досвідом чи сильним характером. Головною перевагою була особиста лояльність, зручність і готовність у будь-який момент говорити саме те, що потрібно владі.
Коли я керувала банком, для мене було принципово важливо збирати сильну команду. Хороших фахівців завжди намагалися переманити, пропонували їм кращі умови, бо від професійних людей керівник не слабшає — навпаки, стає сильнішим. Людина, яка не боїться відповідальності, не боїться розумних і компетентних підлеглих. На Банковій, схоже, роками працювала зовсім інша система.
Результат ми зараз бачимо у вигляді інтерв’ю колишньої прессекретарки президента Юлії Мендель Такеру Карлсону — великому любителю Путіна та одному з головних американських майданчиків для російських наративів. Людина, яка колись писала книгу із захопленням Зеленським, тепер виходить до американської аудиторії та розповідає про «диктатора», «нарциса», «проблеми з наркотиками» й нібито готовність віддати Донбас.
Мендель, зокрема, заявила в інтерв’ю Карлсону, що Зеленський нібито говорив: «Мені потрібна геббельсівська пропаганда». Також вона розповідала про нібито готовність віддати Донбас під час переговорів у Стамбулі та озвучувала історії про можливе вживання наркотиків, хоча сама ж визнала, що особисто цього не бачила.
Виглядає це все максимально брудно. Внутрішня критика влади — нормальна річ, особливо під час війни, коли ціна помилок величезна.
Але виходити з такими заявами саме до Такера Карлсона, прекрасно розуміючи, як це потім розноситимуть російські медіа та всі противники допомоги Україні, — це вже не про образу чи політичний конфлікт. Це підлість по відношенню до власної країни.
Коли я приїжджаю до Брюсселя та спілкуюся з єврокомісарами, депутатами Європарламенту чи представниками фінансових інституцій, мені теж є що сказати про проблеми всередині країни і любовʼю до нашої влади я не страждаю. Але існує межа, за якою внутрішні конфлікти починають шкодити вже не конкретним людям при владі, а самій Україні, міжнародній підтримці та довірі до держави.
І ось тут дуже важливий урок. Система, побудована виключно на особистій лояльності, завжди працює рівно до того моменту, поки сама система залишається лояльною до своїх людей. Щойно хтось випадає з кола наближених, щойно закінчується захист і доступ до влади, починаються образи, помста, інтерв’ю, зливи й дуже гучні одкровення. І тоді вся ця конструкція починає сипатися буквально на очах.
Третя новина цього тижня — Євробачення. Болгарія перемогла вперше в історії конкурсу з піснею «Bangaranga», Ізраїль посів друге місце, а українська співачка Leleka стала дев’ятою.
Чесно кажучи, пісня переможниці мені здалася дуже простою. Без якихось неймовірних вокальних партій, без складних мелізмів, без демонстрації діапазону на три октави. Але проблема в тому, що Євробачення — це давно не конкурс вокальної майстерності. Це шоу. Причому навіть у самій назві є слово «бачення». Європа не стільки слухає, скільки дивиться.
Саме тому часто перемагають не найскладніші композиції, а ті, які легко запам’ятовуються. Такі, де приспів потім сам крутиться в голові, і ти ходиш собі пів дня й наспівуєш ці кілька рядків. Болгарська пісня якраз із цієї категорії. Вона проста, дуже легка, але чіпляється.
Наша Leleka, навпаки, зробила ставку на складний вокал і навіть поставила рекорд Євробачення за найдовшою нотою. Але проблема в тому, що сам конкурс давно працює за іншими законами. Тут мало бути дуже сильним вокалістом. Тут потрібно ще потрапити в атмосферу самого шоу.
Верка Сердючка теж навряд чи мала б шалений успіх в опері. Зате на сцені Євробачення це була абсолютна магія, яку Європа запам’ятала на десятиліття. І цього року Відень був в захваті від Сердючки. Ось у цьому і є різниця. Не кожен сильний артист підходить саме для цього конкурсу.
Думаю, Україні давно варто зробити з цього висновки. На Євробачення потрібно відправляти не найскладнішу пісню і не найтехнічнішого виконавця. Туди потрібно відправляти хіт. Легкий, яскравий, зрозумілий, трохи божевільний, такий, який людина почує один раз і потім ще два дні ходитиме й наспівуватиме.
Але понеділок почався — і це вже добрий знак.
Галина Хейло
