Це вже двадцять перший понеділок року.
Цього тижня виповнилося сім років від дня інавгурації Володимира Зеленського. Сім років від моменту, коли людина без політичного досвіду зайшла в Офіс президента з рейтингом, про який в українській політиці раніше можна було тільки мріяти. У другому турі за нього проголосували 73,22% виборців.
Тоді багатьом здавалося, що країна нарешті знайшла когось «не з системи». На стадіоні «Олімпійський» Зеленський кинув Порошенку фразу, яка миттю розлетілася по всій країні: «Я — ваш вирок». І тоді це звучало як обіцянка справедливості, оновлення, очищення держави від старої політики. Але через сім років усе це звучить уже зовсім інакше. Бо, на жаль, вироком це стало не для окремого політика, а для всієї країни.
Коли Зеленський приходив до влади, він говорив дуже зрозумілими для людей речами. «Просто перестати стріляти». «Просто треба не красти». Він обіцяв жорстку нетерпимість до корупції. І окремо говорив знамениту фразу про те, що якщо в його команді знайдеться «хоч один Свинарчук» — він піде у відставку.
А потім почалося «Велике будівництво». Формально президент взагалі не мав би особисто займатися дорогами, мостами й асфальтом. Але Зеленський сам зробив цей проєкт власним політичним брендом. Особисто презентував його, особисто контролював, особисто записував ролики про нові траси. І саме тому вся відповідальність за те, що сталося далі, теж лежить персонально на ньому.
Бо дуже швидко в народі «Велике будівництво» перетворилося на «Велике крадівництво». Українці прекрасно бачили, як ремонтуються дороги, які й без того були нормальні, поки в інших регіонах люди роками чекали елементарної інфраструктури. Бачили одні й ті самі компанії наближені до влади. Бачили тендери, від яких у будь-якій європейській країні давно б уже працювали прокурори й антикорупційні комісії.
А потім почалися історії вже значно серйозніші. Закупівлі під час COVID. Закупівлі для армії за завищеними цінами. «Яйця по 17 гривень». Скандали з Міноборони. Депутати від партії влади, які регулярно опинялися в центрі журналістських розслідувань. І все це — під час великої війни, коли країна живе на межі можливостей.
А потім стався «Міндичгейт».
І саме тоді остаточно стало зрозуміло, що Україною керує не просто команда друзів президента, а найсправжніше злочинне угруповання. Неможливо повірити, що президент нічого не знає про масштаби того, що відбувається. Неможливо повірити, що він не бачить, як у всіх цих історіях знову й знову з’являються люди з його найближчого оточення.
І неможливо не поставити просте питання: хто такий той самий «Вова», для якого, за даними розслідувань, у «Династії» будувався будинок за корупційні гроші? Бо відповіді на це питання країна так і не отримала.
Найгірше навіть не масштаби корупції. Найгірше — контраст між тим, що говорилося у 2019 році, і тим, що маємо зараз. Бо люди голосували не просто за нового президента. Люди голосували за повне моральне перезавантаження влади. За кінець «договорняків». За кінець недоторканних друзів президента. За кінець принципу «своїм — усе».
І ось минуло сім років.
У країні — повномасштабна війна.
Корупційні скандали не стихають.
Оточення президента регулярно стає героями журналістських розслідувань та отримувачами підозр від НАБУ та САП.
А частина людей усе одно продовжує писати, що це «найкращий президент України», хоча, слава Богу, кількість таких людей поступово зменшується. І майже всі розуміють, що країна йде кудись не туди.
Іноді справді важко зрозуміти, у який момент усе пішло не туди. Але в нашій історії момент видно абсолютно чітко. І прізвища теж відомі всім.
І от на цьому фоні особливо цікаво зараз виглядає історія навколо Єрмака. Бо коли система починає хитатися, вона завжди намагається врятувати головного керівника, жертвуючи людьми поруч.
Ще зовсім недавно Андрій Єрмак був «найефективнішим менеджером», людиною, без якої взагалі неможливо уявити державне управління. Саме Єрмак роками супроводжував президента на міжнародних переговорах. Саме він став фактичним керівником переговорних процесів щодо війни.
Саме він постійно був поруч на всіх ключових зустрічах. Саме він регулярно їздив до Вашингтона нібито відстоювати позицію України, зустрічався з представниками американської влади, брав участь у міжнародних переговорах і фактично був другою людиною в системі влади.
А тепер нам раптом намагаються пояснити, що він майже завгосп. Людина, яка нібито просто виконувала технічні функції й особливо ні на що не впливала. Принаймні саме так почали звучати коментарі з боку Офісу президента та Подоляка.
І тут виникає дуже дивне відчуття.
Бо я, наприклад, керувала банком. І щось не пам’ятаю жодного випадку, щоб завгосп їздив зі мною хоч на якісь переговори. Щоб він був присутній на нарадах, які не стосуються господарської діяльності. Щоб він щось визначав. Я взагалі не знаю жодної організації, де завгосп виконує другу роль у структурі.
І тому це пояснення від влади, озвучене Подоляком, не працює. Це виглядає лише як спроба терміново дистанціювати президента від людини, яка надто багато знає і надто довго була поруч.
Окрема історія — застава. Як повідомляли журналісти, гроші на неї зібрали кілька «небайдужих» фізичних осіб і компаній. І тут теж виникло багато питань. Бо частина компаній, за даними журналістських розслідувань, має зв’язки з людьми з орбіти Офісу президента. Також щодо частини цих структур виникають питання і про походження коштів, і про їхні реальні фінансові можливості.
Не менш цікаво виглядала й сама картинка після виходу Єрмака із СІЗО. Його зустрічали люди, яких журналісти пов’язували з охороною президента. І після цього всього нам пропонують повірити, що Єрмак - це просто технічний виконавець, який ні на що особливо не впливав.
Ні. Так не буває.
Бо якщо людина роками перебуває в центрі всіх ключових процесів держави, має доступ до президента 24/7, бере участь у міжнародних переговорах, впливає на кадрові рішення й представляє країну у Вашингтоні — це не «технічна функція». Це один із центрів реальної влади в Україні.
І саме тому зараз Банкова виглядає настільки розгублено. Бо проблема не лише в самому Єрмаку. Проблема в тому, що надто багато років країні показували одну конструкцію влади, а тепер намагаються переконати всіх, що її ніколи не існувало.
А тим часом у світі починають відбуватися речі, які можуть серйозно вдарити — і, сподіваюся, вдарять — по російській економіці.
Видання Axios опублікувало деталі можливих домовленостей між США та Іраном. Йдеться про потенційну угоду, в рамках якої Іран погоджується обмежити свою ядерну програму, забезпечити безпечне проходження суден через Ормузьку протоку та фактично знизити рівень ескалації на Близькому Сході. Натомість США готові послабити частину санкцій та дозволити Ірану повернутися на нафтовий ринок.
І ось тут починається найцікавіше.
Бо поки російська пропаганда роками мріяла про великий хаос на Близькому Сході, який підніме ціни на нафту й заллє кремль грошима, у реальності все може спрацювати рівно навпаки.
Якщо іранська нафта справді масово повернеться на світовий ринок, дефіцит сировини різко скоротиться. А разом із ним почнуть падати й ціни. Для росії, бюджет якої критично залежить від продажу нафти, це вже не просто погані новини. Це удар у саме серце всієї економічної системи.
Особливо якщо врахувати, що росія сьогодні продає нафту переважно Індії та Китаю, причому зі значними знижками. І якщо в цих країн з’являється альтернатива у вигляді Ірану, вони почнуть ще жорсткіше диктувати свої умови москві.
Бо одна справа — офіційна ціна на нафту. І зовсім інша — реальні доходи після всіх витрат на «тіньовий флот», обхід санкцій, сіре страхування, посередників та логістику.
І тут виникає дуже іронічна картина.
Кремль роками розповідав, що санкції «не працюють», що росія «витримала тиск», що економіка «адаптувалася». Але вся ця «красива картинка» дуже погано переживає одну річ — дешеву нафту.
І якщо ця угода між США та Іраном справді відбудеться, у москві раптом може виявитися значно більше приводів для паніки, ніж зараз намагається показувати російська пропаганда.
То ж понеділок почався, і це вже добрий знак.
Галина Хейло
