Це 23-й понеділок 2026 року і новий випуск моєї авторської рубрики на UA.news.
Цього тижня Володимир Зеленський написав відкритого листа володимиру путіну та запропонував особисту зустріч. Попри все моє складне і, мʼяко кажучи, не дуже добре ставлення до Зеленського, тут я змушена віддати належне. Хороший шоумен залишається хорошим шоуменом і сценаристи та режисери в нього працюють дуже професійні.
Тому що цей лист був адресований кому завгодно, тільки не путіну.
Точніше, путіну теж. Зайвий раз публічно принизити російського диктатора, особливо після історії з парадом, — справа, можна сказати, майже свята. Але головними адресатами були зовсім інші люди.
Це був лист Дональду Трампу та його оточенню. Коли з Вашингтона періодично лунають заяви про те, що Україна не хоче домовлятися, з’являється публічна пропозиція зустрічі та переговорів. Після цього розповідати про небажання Києва говорити стає значно складніше.
Це був лист європейцям, які вкотре побачили, що Україна демонструє готовність до переговорів.
Це був лист росіянам, які втомилися від війни. Їм вкотре показали, що не Україна відмовляється від переговорів і не Україна затягує війну. Пропозиція говорити надійшла з Києва. кремль же вкотре продемонстрував, що саме він не готовий до реальних переговорів і саме він зацікавлений у продовженні війни.
Це був лист російським елітам, якщо їх узагалі можна називати елітами. Лист, який мав показати слабкість путіна. Сильні лідери не бояться переговорів. Сильні лідери не уникають зустрічей. Сильним лідерам не потрібно вигадувати причини, чому вони не можуть сісти за стіл навпроти свого опонента.
Одним словом, хід був дуже грамотний.
Втім, відповідь путіна виявилася окремим видом мистецтва. Він зробив вигляд, що цей лист для нього нічого не значить і зосередився на розповідях про те, як все добре у них зараз.
Я досі не можу зрозуміти, як можна настільки відверто розповідати громадянам речі, які не просто суперечать одна одній, а й суперечать тому, що ці ж громадяни бачать навколо себе щодня. Як в тому анекдоті: «Ти кому будеш вірити? Мені або своїм брехливим очам?» і схоже росіяни перестають вірити своїм брехливим очам
«Дорогим росіянам» розповідають про сильну економіку, стабільність та успіхи. Потім, правда, визнають певне охолодження економіки. Але після цього знову пояснюють, що все чудово.
Проблема лише в тому, що «дорогі росіяни» бачать дещо інше. Вони бачать дефіцит пального в окремих регіонах. Вони бачать талони на бензин. Вони бачать зростання цін. Вони чують розмови про можливе заморожування вкладів. Вони бачать дедалі більше проблем в економіці. І все це відбувається одночасно з розповідями про те, що справи йдуть прекрасно.
Окремо сподобалася розповідь про інвестиційну привабливість росії. Щоправда, не дуже зрозуміло, хто саме має стояти в черзі з інвестиціями. Якщо серйозні гроші сьогодні і готові заходити до росії, то насамперед ідеться про Китай. Але китайці ніколи нічого не роблять просто так. У Пекіна завжди є власний інтерес, власний розрахунок і власне бачення майбутнього.
Найбільше мене дивує навіть не це.
Найбільше мене дивує те, що після всього побаченого, почутого та пережитого величезна кількість росіян продовжує мало не благословляти путіна на подальше правління.
І тут мимоволі згадується знаменита фраза Федора Тютчева: «Умом Россию не понять». Згадується і ще один відомий вислів про дві російські біди — дурнів і дороги.
Щоправда, складається враження, що з дорогами там останнім часом справи навіть трохи кращі, ніж із дурнями.
Тому що коли суспільство роками не помічає очевидного, виправдовує брехню, підтримує агресію та продовжує вірити телевізору більше, ніж власним очам, виникає закономірне питання: чи можна взагалі назвати таке суспільство адекватним?
І відповідь на це питання для всіх уже давно очевидна.
Цього тижня мене по-справжньому вразила ще одна новина.
Група народних депутатів на чолі з Юлією Гришиною зареєструвала законопроєкт, який пропонує на період воєнного стану змінити формат НМТ та прибрати математику з переліку обов’язкових предметів, залишивши її предметом на вибір.
Зізнаюся чесно: я давно не маю особливих ілюзій щодо рівня компетентності значної частини українського парламенту. Але навіть від них я не очікувала настільки дивної ініціативи.
Математику недарма називають царицею наук. Цей вислів належить Карлу Гауссу, одному з найвидатніших математиків в історії людства. І справа зовсім не в інтегралах, похідних чи логарифмах.
Більшість людей після школи ніколи не обчислюватиме похідну функції і не розв’язуватиме складні рівняння. Але математика ніколи не була лише про цифри.
Математика вчить мислити послідовно. Вчить аналізувати. Вчить знаходити причинно-наслідкові зв’язки. Вчить перевіряти власні висновки. Вчить логіці.
Саме тому мене особливо дивує, що відмовитися пропонують від предмета, який фактично формує навички мислення.
Пам’ятаєте одну з перших речей, яку ми вивчаємо після таблиці множення? Порядок дій.
Спочатку дужки, потім множення та ділення, потім додавання та віднімання.
Здавалося б, дрібниця. Але насправді саме так формується звичка до структурного мислення. Ми звикаємо розуміти, що будь-яка задача має послідовність дій. Будь-яка проблема має алгоритм вирішення. Будь-яке складне питання потрібно розкладати на частини.
І раптом хтось вирішує, що все це більше не потрібно.
У мене виникає питання: яке майбутнє ми хочемо отримати через десять-двадцять років?
Покоління людей, які вміють аналізувати, створювати нові технології, розвивати економіку та будувати сучасну державу? Чи просто сіру масу, яка не звикла думати самостійно, яка замінює критичне мислення телевізором і готовими відповідями? Приблизно таку масу, яку ми сьогодні спостерігаємо в росії.
Знаєте, у мене є навіть особиста історія про те, як математика несподівано знадобилася в житті.
Багато років тому я опинилася на зустрічі, де був один дуже високопоставлений чиновник з Баку. Я йому сподобалася, він постійно намагався привернути мою увагу, але водночас був абсолютно переконаний, що місце жінки десь між кухнею, дітьми та домашніми справами.
У якийсь момент мені це набридло. Я почала перераховувати свої дипломи, сертифікати, освіту, досвід керівництва банком. І раптом він запитав: «А скільки буде похідна від x²?»
Я відповіла: «2x».
Чесно кажучи, здається, саме це справило на нього найбільше враження.
Наступного дня він знайшов мій номер телефону через спільних знайомих. Ми зустрілися, поговорили, а потім багато років підтримували дружні стосунки. Ба більше, ми дружимо й досі і досі згадуємо, що наша дружба виникла з мого знання похідних.
Звісно, це кумедна історія. Навряд чи саме для таких випадків потрібна математика.
Але якщо говорити серйозно, то країна, яка починає вважати математику другорядною дисципліною, дуже швидко ризикує отримати суспільство, яке перестає мислити логічно.
А історія людства вже неодноразово показувала, чим це закінчується.
Ще одна новина тижня, яка викликала в мене дуже неоднозначні емоції, — демонтаж пам’ятника Михайлу Булгакову в Києві.
І тут мені одразу згадується стара приказка про те, що змусь дурня Богу молитися — він і лоба розіб’є.
Одразу скажу: я чудово розумію необхідність позбавлятися від російських імперських наративів, символів та маркерів. Після всього, що зробила росія, цей процес є абсолютно закономірним.
Але іноді складається враження, що в боротьбі з російською культурою ми починаємо воювати вже не з імперією, а зі здоровим глуздом.
Скажіть чесно: хтось справді вважає, що якби Булгаков жив сьогодні, він був би прихильником путіна, війни та всього того, що зараз відбувається в росії?
Той самий Булгаков, книги якого свого часу не подобалися радянській владі. Той самий Булгаков, твори якого проходили через цензуру, заборони та переслідування.
Той самий Булгаков, який створив професора Преображенського, що сказав знамениту фразу: «Не читайте до обіду радянських газет».
Фразу, яка не подобалася радянській владі тоді і яка, підозрюю, не дуже сподобалася б багатьом російським чиновникам сьогодні.
Мені здається, що людина, яка так точно бачила абсурд радянської системи, навряд чи була б у захваті від того, що сьогодні відбувається в сучасній росії.
І є ще один момент.
Булгаков народився в Києві.
Саме тому історія зі знесенням пам’ятника викликає в мене більше запитань, ніж відповідей.
Можливо, я ставлюся до цього ще й трохи особисто.
У ті часи, коли моя мама працювала в обчислювальному центрі, «Майстер і Маргарита» була фактично забороненою книгою, тому дістати її було непросто.
Одного разу хтось приніс текст, який тоді поширювали напівпідпільно. Не книжку з магазину і не офіційне видання, а саме текст, який передавали з рук у руки.
Мама роздрукувала його на перфорованому папері в обчислювальному центрі, а тато потім власноруч переплів сторінки в книгу.
Саме так я вперше познайомилася з «Майстром і Маргаритою».
Зізнаюся чесно, з першого разу я зрозуміла далеко не все. Але з роками ця книга стала однією з моїх найулюбленіших.
І тому зараз мені дуже складно зрозуміти логіку подібних рішень.
Тому що одна справа — боротися з імперською пропагандою. Одна справа — прибирати символи держави-агресора. І зовсім інша — починати механічно викреслювати людей, книги та культурні явища без спроби зрозуміти контекст.
Чомусь у нас дуже часто будь-яка правильна ініціатива в якийсь момент перетворюється на крайність.
А крайнощі, як відомо, рідко бувають добрими порадниками.
Але понеділок почався — і це вже добрий знак.
Галина Хейло
