Це 24-й понеділок 2026 року і знов моя колонка для UA.news.
Нещодавно я вже ділилася своїми думками з приводу рішення присвоїти 31-й окремій механізованій бригаді та 36-й окремій бригаді морської піхоти почесне найменування «Героїв УПА». Тоді я написала, що вважаю це рішення несвоєчасним і непотрібним. Події останніх днів лише зміцнили цю думку.
Спочатку ми отримали нове загострення у відносинах із Польщею. Потім з’явилися ініціативи щодо позбавлення Володимира Зеленського ордена Білого Орла — найвищої державної нагороди Польщі, якою його свого часу нагородив Анджей Дуда. Тепер ця історія перетворилася ще й на серйозну внутрішньополітичну проблему для самої Польщі.
Ні для кого не секрет, що президент Кароль Навроцький і прем’єр-міністр Дональд Туск мають дуже складні відносини. Вони постійно сперечаються, конфліктують і займають різні позиції щодо багатьох питань. Кількість законів, які президент ветує, давно стала предметом окремих політичних дискусій. Водночас Дональд Туск залишається одним із найбільших друзів України серед польських політиків. Він чудово розуміє, чому допомога Україні важлива для Польщі та для всієї Європи.
Саме на цьому тлі почали реалізовуватися наслідки, які було нескладно передбачити ще до ухвалення цього рішення.
Обурення з приводу рішення Зеленського об’єднало людей, які зазвичай не погоджуються між собою практично ні в чому. Йдеться вже не лише про політичні партії. У цьому питанні об’єдналася значна частина польського суспільства — незалежно від політичних симпатій, поглядів чи ставлення до нинішньої влади.
Якщо відповідна інстанція ухвалить рішення про позбавлення нагороди, далі воно потребуватиме підпису прем’єр-міністра. Дональд Туск опиниться у ситуації, в якій немає хорошого виходу. Підписати — означає завдати серйозного удару по відносинах з Україною. Не підписати — означає піти проти настроїв великої частини суспільства та ризикувати підтримкою власного електорату.
Фактично Зеленський своїм рішенням поставив одного з найбільш проукраїнських польських політиків у надзвичайно складне становище. Назвати це дипломатичним успіхом навряд чи можливо.
Утім, у відповідь на всю цю критику в Україні дедалі частіше лунає інший аргумент. Мовляв, це внутрішня справа України.
З таким підходом погодитися важко.
Коли ми говоримо про Голодомор, ми хочемо, щоб про нього пам’ятали через десять, двадцять і п’ятдесят років. Коли згадуємо Голокост, ми не хочемо, щоб історична пам’ять про цю трагедію зникла з часом. Коли нагадуємо світові про Бучу, ми також прагнемо, щоб через багато років ніхто не сказав: «Цього не було» або «Це вже не має значення».
То чому ми очікуємо від поляків іншого? Чому ставимо їх перед вибором: або заплющити очі на власну історію, або автоматично опинитися серед противників України?
Можна по-різному ставитися до польської позиції. Можна з нею сперечатися. Але неможливо вимагати від іншого народу відмовитися від того, що він вважає частиною власної історичної пам’яті.
Особливо зараз. Під час війни. Коли підтримка союзників потрібна нам як ніколи.
Найгірше в цій історії навіть не черговий скандал між Києвом і Варшавою. Найгірше те, що абсолютно добровільним рішенням Україна створила проблему людям, які багато років підтримували нашу державу. Складно зрозуміти, навіщо це було робити саме зараз.
Але думати - це не найсильніша риса нашої влади. Цього тижня депутати вирішили забрати 40 мільярдів гривень з бюджету Міністерства оборони та спрямувати ці кошти на інші видатки. Значна частина цих грошей піде на чергові соціальні та популістські програми, якими влада останнім часом особливо полюбляє тішити виборців. Рішення саме по собі виглядає щонайменше дивно. Країна живе в умовах війни, армія щодня потребує величезних ресурсів, а парламент знаходить спосіб забрати десятки мільярдів саме з оборонного бюджету.
Саме тому запитання Софії Федини виглядало абсолютно логічним. Чому гроші забирають саме в армії? Можна підтримувати її позицію, можна не підтримувати, але для цього парламент і існує — щоб ставити незручні запитання та отримувати на них відповіді.
Відповідь, яку почула депутатка, навряд чи мала хоч якийсь стосунок до обговорення бюджету.
На відео добре видно, як Руслан Стефанчук замість аргументів переходить на особистості та каже: «Займіться собою, у дзеркало подивіться».
Дивилася цей момент і ловила себе на думці, що проблема навіть не в самій фразі. Проблема в тому, що її дозволяє собі людина, яка займає одну з найвищих державних посад у країні. Людина, яка повинна задавати стандарти парламентської дискусії, а не демонструвати приклад звичайного хамства.
Голова парламенту публічно образив народну депутатку. Жінку. Матір. Колегу, з якою він має право не погоджуватися, має право сперечатися і має право вести політичну боротьбу. Переходити на особисті образи права не має ніхто.
Найгірше, що я не чула жодних вибачень. Після того, як голова Верховної Ради публічно образив народну депутатку, вибачення мали б бути абсолютно природною реакцією. Їхня відсутність — дуже поганий симптом.
Суспільство поступово звикає до такої поведінки і починає сприймати її як норму.
Сьогодні можна образити опонента у Верховній Раді. Завтра можна принизити людину в ефірі. Післязавтра можна написати будь-яку гидоту в соціальних мережах. Межа допустимого весь час зсувається, а рівень поваги один до одного стає дедалі нижчим.
Після цього ми дивуємося агресії в суспільстві, хамству в коментарях і небажанню людей слухати чужу думку. Хоча приклад подається буквально з парламентської трибуни.
Річ навіть не в Софії Федині та не в Руслані Стефанчуку. Річ у тому, що Верховна Рада повинна бути місцем, де сперечаються аргументами. Особливо коли йдеться про 40 мільярдів гривень, забраних з оборонного бюджету під час війни.
Поваги до українського парламенту сьогодні й без того небагато. Після подібних історій її точно не стає більше. Регулярно виникає відчуття, що народні обранці давно забули, кого вони представляють і для чого взагалі потрапили до Верховної Ради.
Третя історія цього тижня викликала у мене, мабуть, найсильніші емоції.
В інтерв’ю Маші Єфросиніній Ольга Мартиновська розповідала про своє дитинство. Серед спогадів пролунали історії про те, як вони кидали котів через дах, прив’язували до котячих хвостів петарди та знущалися з тварин іншими способами. Найбільше мене вразили навіть не самі історії. Найбільше мене вразило те, як саме вони були розказані.
Ольга Мартиновська згадувала це з усмішкою, сміялася, жартувала і виглядала людиною, яка ділиться веселими дитячими пригодами. Маша Єфросиніна у відповідь теж сміялася. Жодного моменту я не почула ані жалю, ані сорому, ані усвідомлення того, що йдеться про жорстокість щодо живих істот.
Я дивилася цей уривок і буквально не могла повірити власним вухам.
Можливо, моя реакція настільки емоційна ще й тому, що я дуже люблю тварин. У нас вдома живуть два коти та собака. Одну з наших кішок ми забрали від волонтерів після того, як дізналися її історію. Зовсім маленькою вона опинилася на вулиці, де її сильно покалічили. Волонтери врятували її, прооперували, виходили, а потім вона стала частиною нашої родини.
Наша собака теж прийшла до нас через волонтерів. Люди привезли на перетримку вагітну шарпейку, сказали, що вона просто товста, і більше за нею не повернулися. Вона народила цуценят, і одного з них ми забрали додому.
Я обожнюю своїх тварин. Коли кудись їду, завжди сумую за ними. Постійно допомагаю притулкам і волонтерам. Побачивши історію про собаку чи кота, якому потрібна допомога, майже завжди переказую гроші. У дитинстві ми не прив’язували до котів петарди. Ми будували для безпритульних тварин укриття на зиму, носили їм їжу, намагалися нагодувати й зігріти.
Саме тому в мене буквально холоне кров, коли я бачу людину, яка розповідає про знущання над тваринами з посмішкою та ностальгією.
Якби Ольга Мартиновська говорила про це з соромом, визнавала, що це було жорстоко і неправильно, реакція суспільства була б зовсім іншою. Діти іноді роблять дурні й жорстокі речі. На жаль, так буває. Але доросла людина зазвичай здатна оцінити свої вчинки через роки.
У цьому випадку я такого не побачила.
Саме тому соціальні мережі буквально вибухнули. Людей обурили не тільки самі історії. Людей обурило те, що про них розповідали зі сміхом.
Багато хто почав ставити запитання не лише до Ольги Мартиновської та Маші Єфросиніної, а й до всієї команди проєкту. До редакторів, продюсерів, монтажерів і всіх, хто працював над випуском. Ніхто не сказав, що цей фрагмент не повинен виходити в ефір.
Тут моя думка трохи відрізняється від думки багатьох коментаторів.
Я бачу лише два можливі пояснення. Або люди, які працювали над програмою, справді не побачили в цих словах нічого страшного. Або вони свідомо залишили цей фрагмент, показавши героїню такою, якою вона є насправді.
Якою б не була відповідь, результат один. Ми побачили те, що побачили.
І це, можливо, навіть добре.
Тому що тепер кожен може зробити власні висновки.
Після хвилі критики Ольга Мартиновська опублікувала вибачення. Але, якщо чесно, після них мені стало ще гірше.
Я не почула жалю за тим, що відбувалося з тваринами. Не почула чіткого усвідомлення того, що це було жорстоко. Не почула каяття за самі вчинки.
Зате почула вибачення за те, що людям довелося це почути.
Але проблема не в тому, що люди це почули.
Проблема в тому, що доросла людина досі не розуміє, чому такі спогади викликають у нормальних людей шок, огиду та біль.
Часом мені здається, що я люблю тварин навіть більше, ніж людей. Після таких історій я починаю думати, що це правильно.
Я значно охочіше допоможу тварині, ніж людині. Людина може попросити про допомогу. Може захистити себе. Може спробувати знайти вихід зі складної ситуації. Тварини не можуть нічого з цього. Вони повністю залежать від нас. Від нашої доброти, відповідальності та здатності співчувати.
Найстрашніше, що для багатьох тварин найбільшу небезпеку становлять не холод, не голод і не вулиця.
Найстрашніше, що дуже часто їхнім головним ворогом стає людина.
Саме тому історії про жорстокість щодо тварин завжди викликають у мене особливу реакцію. А коли про це зі сміхом розповідають люди, які мають мільйони підписників, рекламні контракти та величезний вплив на аудиторію, залишається лише одне запитання: якщо вони вважають це нормальним, то що тоді для них є ненормальним?
І знаєте, що об’єднує всі три історії цього тижня?
Минулого разу я вже писала про депутатів, які вирішили, що математика більше не повинна бути обов’язковою для вступу до університетів.
Тоді я згадувала, що математика вчить нас не лише цифрам і формулам. Вона вчить мислити. Вона вчить аналізувати наслідки своїх рішень. Вона вчить розв’язувати задачі. А ще вона вчить дуже простій речі — порядку дій.
Нас із дитинства вчать, що спочатку потрібно подумати, а потім щось робити.
Схоже, саме цей урок багато хто так і не засвоїв.
Хтось ухвалює рішення, не замислюючись про його наслідки для відносин із найближчими союзниками.
Хтось замість відповіді на запитання про сорок мільярдів гривень, забраних з оборонного бюджету під час війни, переходить на особисті образи.
Хтось розповідає на всю країну про знущання над тваринами і щиро не розуміє, чому це викликає шок та огиду.
У всіх трьох випадках люди спочатку говорять або роблять.
А думають потім.
Якщо думають узагалі.
Іноді мені здається, що саме такі люди сьогодні намагаються переконати нас, що математика нашим дітям не потрібна.
За що нам така влада?
За що нам такі «інфлюенсери»?
Напевно, ми зовсім погано молилися…
Але понеділок почався — і це вже добрий знак.
Галина Хейло
