Цей тиждень в інформаційному просторі був про «мир».
Не про перемогу, не про поразку, а про те, як це слово акуратно пакують у формулювання «врегулювання», «домовленості» і «безпекові гарантії», а всередині насправді ховають дуже конкретне питання: що саме Україна має віддати, щоб усі нарешті сказали, що конфлікт «урегульований».
У запропонованому Україні «мирному пакеті» це виглядає приблизно так: Україна має погодитися на дуже болючі поступки – від фактичної відмови від вступу до НАТО до територіальних компромісів на користь Росії, плюс скорочення армії. В обмін – набір красивих обіцянок: певні гарантії безпеки, гроші на відбудову, довгострокові плани та спільні комюніке, які так люблять у Брюсселі й Вашингтоні.
І от саме в цей момент у кадр вривається наше рідне «внутрішнє життя» – корупційний скандал навколо найближчого оточення Зеленського. Обшуки, гучні справи в енергетиці, звільнення голови Офісу президента – усе це лягає «прекрасним»фоном під будь-які міжнародні переговори. Трамп отримує ідеальний аргумент: так, у України проблеми, так, корупція, так, керівництво не викликає довіри – значить, Київ має погоджуватися на те, що пропонують. Корупція з внутрішнього діагнозу перетворюється на інструмент зовнішнього тиску.
На цьому фоні історія з Коломойським виглядає як окремий жанр чорної комедії. Спочатку – анонс «дуже важливої заяви» у суді, натяки на можливі викриття, очікування ефекту бомби. Журналісти готуються, суспільство завмирає в позиції «зараз він щось скаже». Потім раптом з’ясовується, що конвой не довіз його до суду, бо «зламалася машина», засідання переноситься, усі чемно розходяться.
А далі замість вибуху ми отримуємо неочікуване. Коломойський не руйнує систему, а підспівує їй – Єрмак - молодець, Зеленський - молодець, влада, в цілому, теж нічого. Людина, яка теоретично могла б зірвати маски, стає ще однією маскою в цьому театрі. У результаті «мирне врегулювання» і корупційний скандал зшиваються в один наратив: з вами, українцями, треба говорити жорстко, бо ви слабкі, залежні й не здатні навести лад удома.
Паралельно Євросоюз вирішує свою окрему задачу – фінансову. У Брюсселі нарешті погоджуються заморозити на невизначений строк сотні мільярдів євро російських резервів, які й так були заблоковані після початку повномасштабного вторгнення. Раніше це треба було кожні пів року подовжувати, сподіваючись, що черговий «друг Москви» у Раді ЄС не вирішить раптом усе загальмувати.
Далі – конструкція з «репараційним кредитом». Доходи від цих заморожених активів планують пустити під заставу, щоб залучити десятки, а то й сотні мільярдів євро для фінансування України у 2026–2027 роках – на оборону, бюджет, відновлення. Формально – кредит, який Україна колись поверне з російських репарацій. По суті – спроба витягнути з російських грошей максимум ще до того, як москва визнає бодай щось.
Ніхто тут не грає у велику любов до України. Логіка абсолютно прагматична:
• російські гроші вже лежать мертвим вантажем;
• Україні без додаткового фінансування не витягнути;
• пояснювати європейським виборцям, чому вони знову платять зі своїх податків, стає дедалі складніше.
Тому народжується гібрид: і допомога Україні, і сигнал Росії, і спроба зберегти обличчя перед власними громадянами. Але разом із тим зростають ризики: якщо ЄС піде цим шляхом до кінця, росія відповідатиме дзеркально – судами, арештами активів і ударами вже по західному бізнесу.
На цьому тлі майже як дрібна деталь, але дуже показова, виглядає історія з Google. У Франції судовий виконавець тимчасово заморожує активи компанії приблизно на 110 млн євро – на вимогу ліквідатора колишньої російської «дочки» Google. У підставі лежать рішення російських судів про «неправомірну» виплату дивідендів кілька років тому. Формально все виглядає охайно: міжнародні процедури, запити, забезпечувальні заходи, повага до іноземних рішень.
Якщо прибрати юридичні декорації, бачимо дзеркало: ЄС хоче використати російські активи на своїй території; росія, у відповідь, заводить свої судові рішення в юрисдикції ЄС і пробує чіплятися за західні активи в Європі.
Для Google це неприємність, але не катастрофа. Для всіх інших – небезпечний прецедент. Якщо французькі суди визнають і закріплять такі арешти, російські вердикти почнуть гуляти Європою й бити по компаніях, які вже давно пішли з російського ринку. У цій грі «недоторканних» більше не буде – ні серед держав, ні серед корпорацій.
Усі ці сюжети – про одне й те саме. Корупційний скандал в Україні, заморожені російські активи в ЄС і судові атаки на західний бізнес із Росії – це різні фронти однієї історії про владу й контроль. Хто кому диктує умови. Хто за кого платить. Хто приймає рішення – і в чиїх інтересах.
І поки світ торгується між собою, ми в Україні маємо хоча б не заважати самим собі. Бо кожен наш скандал всередині країни дуже швидко перетворюється на аргумент проти нас зовні – у Берліні, Вашингтоні чи Парижі.
Понеділок почався — і це вже добрий знак!
Галина Хейло
