Це вже 25-й понеділок 2026 року, а отже час для нового випуску моєї авторської рубрики на UA.news.
Про цю історію я пишу вже кілька випусків поспіль. Ще тоді, коли президент Зеленський присвоїв Окремому центру спеціальних операцій «Північ» Сил спеціальних операцій ЗСУ почесне найменування «імені Героїв УПА», мені було абсолютно зрозуміло: ця історія не закінчиться кількома обуреними заявами польських політиків. Вона буде розростатися, погіршувати відносини між країнами і рано чи пізно призведе до великого дипломатичного скандалу.
Саме це ми сьогодні й спостерігаємо.
Мене не дивує реакція Польщі. Мене дивує, що люди, які ухвалювали це рішення, не бачили очевидних наслідків. Якщо я, людина без дипломатичної освіти та без дипломатичного досвіду, могла передбачити розвиток подій, то чому цього не змогли зробити професійні дипломати та радники президента?
Щоб зрозуміти те, що відбувається зараз, треба трохи зрозуміти саму Польщу.
Я живу тут уже кілька років. Читаю польську пресу, слухаю польських політиків, спілкуюся з людьми і добре бачу, наскільки велике значення для поляків мають історія та пам’ять. Польща — країна дуже консервативна. Тут шанують родинні цінності, пам’ятають своїх предків, дбають про сімейні традиції. Пам’ять про сімейні трагедії передається від покоління до покоління. Костели щонеділі заповнені людьми. Польща має один із найнижчих рівнів розлучень у Європі. Для поляків історія — це не тема для академічної дискусії. Це частина їхнього життя.
Саме тому тема УПА завжди викликає в Польщі надзвичайно емоційну реакцію. Для українців УПА є частиною боротьби за незалежність. Для більшості поляків це зовсім інша історія. Під час Другої світової війни та після неї між польськими формуваннями й УПА відбувалися криваві конфлікти, а Волинська трагедія залишається однією з найболючіших сторінок польської історії.
Спробую пояснити це українському читачеві максимально зрозуміло. Уявіть собі, що якась дружня до України країна сьогодні назве вулицю на честь «героїв росії». Якою буде реакція Києва? Думаю, ми б побачили відкликання посла, жорсткі заяви МЗС і величезний суспільний скандал. Саме приблизно так значна частина польського суспільства сприймає історію з УПА.
Тепер про Кароля Навроцького.
Коли він переміг на президентських виборах, ніхто не мав особливих ілюзій щодо його ставлення до України. Його основний електорат — це жителі невеликих міст і сільських регіонів. Якщо подивитися на соціологію, то найбільшу підтримку він отримав серед людей із початковою та середньою спеціальною освітою. Саме цьому виборцю найлегше нав’язати думку про те, що українці є ворогами. Саме в цьому середовищі особливо легко просуваються антиукраїнські настрої, на яких значною мірою і будував свою кампанію Кароль Навроцький.
Фактично єдиним серйозним союзником України на найвищому рівні польської політики сьогодні залишається Дональд Туск. Проблема в тому, що тепер він опинився на справжній розтяжці. З одного боку — підтримка України, яку він послідовно демонструє. З іншого — власний електорат, значна частина якого дуже болісно реагує на тему УПА.
Добре пам’ятаю день інавгурації Навроцького. Я їхала Варшавою, місто стояло в заторах через перекриті вулиці, а по радіо транслювали коментарі політиків і громадських діячів. Журналісти тоді зв’язалися з Лехом Валенсою. Людиною, яку в Україні багато років сприймали як великого друга нашої держави. Валенса пояснював, чому не збирається брати участь в урочистостях. Він прямо говорив, що не бачить у Навроцькому тих цінностей, які, на його думку, має представляти президент Польщі.
Саме тому мене особливо вразило, коли навіть Лех Валенса жорстко відреагував на рішення Зеленського. Він написав: «Президент України, вшановуючи бандитів УПА, образив мене і всіх наших убитих співвітчизників».
Зараз ми бачимо наступний етап конфлікту. Українські політики, колишні президенти та посадовці почали відмовлятися від польських нагород. Як жест — це красиво.
Як демонстрація того, що українці самі вирішують, кого їм шанувати і як будувати власну історичну пам’ять, — це теж цілком зрозуміло.
Але після цього виникає інше питання.
Хто тепер буде займатися дипломатією?
Хто буде відновлювати відносини між Україною та Польщею?
Хто буде шукати вихід із ситуації, коли дві країни, які сьогодні критично потрібні одна одній, дедалі глибше заходять у конфлікт?
Саме Польща першою підставила Україні плече після початку повномасштабного вторгнення. Саме Польща прийняла мільйони наших громадян. Саме тут сьогодні живе найбільша кількість українських біженців.
Переважно це жінки та діти. У багатьох чоловіки воюють на фронті, а у декого загинули. І коли в Польщі зростають антиукраїнські настрої, коли політики заробляють бали на конфліктах навколо історії, найбільше від цього страждають не президенти й не міністри. Найбільше від цього страждають саме ці люди.
Мені здається, що зараз Україні та Польщі терміново потрібен хтось дорослий. Хтось із європейських лідерів, хто виконає роль вихователя в дитячому садку: забере шаблі, розведе всіх по різних кутках і змусить знову сісти за стіл переговорів.
Мені дуже не хотілося б, щоб урегулюванням українсько-польських відносин займалися іноземні політики. Хотілося б, щоб наші власні державні діячі вміли прораховувати наслідки своїх рішень, розуміли особливості сусідів і працювали в дипломатичній площині так, як цього вимагають національні інтереси України.
Але останнім часом усе частіше складається враження, що дипломи дипломатичних академій у нас поступилися місцем сертифікатам «Трускавецького факультету». На жаль, міжнародна політика влаштована значно складніше, ніж кількаденний курс молодого депутата.
І якщо перша новина мене відверто засмучує, то друга, навпаки, щиро тішить.
Українські дрони знову завітали до москви та інших регіонів росії, де розташована паливна інфраструктура. Горіли нафтопереробні підприємства, виникли проблеми з пальним, почалися перебої з постачанням бензину. Для країни, яка багато років будувала свою економіку на нафті та газі, це дуже неприємна новина.
Для мене — навпаки.
Саме нафтодолари багато років годували російську військову машину. Саме нафтодолари оплачують ракети, дрони, танки та все інше, що вже п’ятий рік летить на українські міста. Тому кожен успішний удар по паливній інфраструктурі росії наближає момент, коли вести війну стане дорожче, складніше і болючіше.
Особливо цікаво спостерігати за ситуацією в окупованому Криму. Там уже повідомили про серйозні проблеми з бензином. Пальне фактично перестали відпускати фізичним та юридичним особам, залишивши його тільки для державних потреб. Люди скаржаться, що не можуть нормально виїхати з півострова, хоча їм офіційно рекомендують це зробити.
Але найцікавіше почалося вже після ударів. Я вже колись цитувала Федора Тютчева. Доведеться зробити це ще раз: «Умом россию не понять».
Читаю коментарі в російських соцмережах і розумію, що ця фраза не втрачає актуальності вже багато поколінь.
Найяскравіший коментар, який мені трапився останніми днями, звучав приблизно так: «Навіщо втягувати москву у війну між росією та Україною?»
Я перечитала його кілька разів.
П’ятий рік триває війна. П’ятий рік російські ракети летять по українських містах. П’ятий рік гинуть люди. П’ятий рік руйнуються будинки, лікарні, школи та підприємства. Але щойно проблеми з’явилися в москві, раптом з’ясувалося, що, виявляється, існує якась окрема війна між росією та Україною, в яку москву чомусь не можна втягувати.
Залишається лише вкотре погодитися з Тютчевим.
Не менш цікавою виявилася реакція частини російського суспільства на події останніх тижнів. Люди почали виходити на акції протесту. Здавалося б, ось зараз пролунають питання до власної влади. Можливо, хтось запитає, навіщо взагалі була розпочата ця війна. Можливо, хтось поцікавиться, чому росіяни змушені жити в умовах постійних обмежень і проблем.
Але ні.
Винною виявилася Велика Британія.
Не путін.
Не кремль.
Не власна влада.
Саме Велика Британія, яка допомагає Україні.
Тут навіть складно щось додати.
Окремо радує інформація, що росія шукає нові логістичні рішення та альтернативні способи постачання пального. Для держави, яка десятиліттями розповідала світу про свою енергетичну велич, ситуація виглядає доволі символічно.
Хотілося б мені дожити до моменту, коли значна частина «дорогих россиян» почне хоча б іноді пов’язувати наслідки зі справжніми причинами. Коли люди зрозуміють, що проблеми з бензином, удари дронів, економічні труднощі та міжнародна ізоляція не виникли самі собою і не впали з неба.
Щоправда, якщо бути відвертою, я взагалі не впевнена, що колись побачу таке прозріння.
Але дуже хотілося б.
Третя новина тижня — домовленість між США та Іраном.
Після саміту G7 стало відомо, що Вашингтон і Тегеран погодили тимчасовий документ щодо припинення бойових дій, Ормузької протоки та подальших переговорів. Американська сторона підписала документ зі свого боку, після чого його передали іранській стороні. Згодом з’явилося повідомлення, що президент Ірану Масуд Пезешкіан також поставив під ним підпис.
Йдеться не про великий мирний договір і не про остаточне вирішення конфлікту. Це тимчасова рамкова домовленість, яка має дати сторонам 60 днів для подальших переговорів.
Зміст документа зводиться до кількох ключових речей: припинення бойових дій, відкриття Ормузької протоки для комерційного судноплавства, обговорення санкцій, заморожених іранських активів та подальших переговорів щодо ядерної програми Ірану.
Від початку загострення на Близькому Сході про Ормузьку протоку говорять практично щодня. Через неї проходить значна частина світових морських поставок нафти. Будь-які ризики її блокування одразу впливають на ціни на нафту, вартість логістики, настрої ринків та рішення урядів.
Саме тому пункт про відкриття протоки став одним із ключових у всій домовленості. Закрита Ормузька протока означає дорожче пальне, дорожчі перевезення та новий тиск на світову економіку.
Після підписання документа мали відбутися переговори у Швейцарії. Саме там стало зрозуміло, наскільки нестійкою залишається вся конструкція.
За повідомленнями міжнародних медіа, іранська делегація залишила переговори на знак протесту після жорстких заяв Дональда Трампа. Потім американська сторона продовжувала говорити, що процес не зірваний остаточно, але сама ситуація виглядала дуже далекою від стабільного врегулювання.
Картина вимальовується доволі суперечлива.
Документ підписаний.
Перемир’я оголошене.
Ормузька протока винесена в окремий пункт.
Переговори начебто мають продовжуватися.
Водночас уже на першому серйозному етапі після підписання сторони демонструють не готовність до домовленостей, а взаємну недовіру та конфлікт.
Тому називати це миром поки що неможливо.
Правильніше буде назвати це перепочинком. Причому перепочинком, який може закінчитися будь-якої миті.
Іран отримав час і шанс на розмову про санкції. США отримали можливість пригальмувати ескалацію без нової великої військової операції. Світова економіка отримала короткий перепочинок навколо Ормузької протоки.
Але головне питання залишилося відкритим: чи здатна ця домовленість прожити довше, ніж кілька дипломатичних заяв?
Поки що відповідь виглядає непевною.
Але понеділок почався — і це вже добрий знак.
Галина Хейло
