Це вже 28-й понеділок 2026 року, а отже час для нового випуску моєї авторської рубрики на UA.news.
Цього разу обрати лише три теми було напрочуд складно. За останній тиждень сталося стільки важливих і резонансних подій, що кожна з них заслуговувала окремої розмови. Але саме ці три події, на мою думку, заслуговують на особливу увагу.
Першою темою цього випуску я обрала трагедію у Вишневому. росія знову завдала удару. На жаль, ми вже настільки звикли до таких новин, що вони майже перестали нас дивувати. Але цього разу мене вразило зовсім інше.
За попередніми результатами перевірки, про які повідомив Президент України, склади з боєприпасами були розміщені з порушенням прямих норм закону та рішень Ставки. Якщо це дійсно так, то головне питання сьогодні навіть не до росії. З росією давно все зрозуміло. Це держава-терорист, яка прийшла вбивати, руйнувати і знищувати нашу країну. Головне питання до тих, хто допустив, щоб на п’ятий рік повномасштабної війни склад із дефіцитними боєприпасами опинився фактично поруч із житловою забудовою.
Хто відповідатиме за загиблих і постраждалих людей? Хто відповідатиме за втрачені боєприпаси, яких сьогодні так потребує фронт? Хто ухвалив рішення про розміщення такого об’єкта саме в цьому місці? І хто мав контролювати, щоб подібне рішення взагалі не могло бути прийняте?
Свого часу я працювала у банківській системі. Нас постійно перевіряли Національний банк, податкова служба, пожежний нагляд, санепідстанція та багато інших контролюючих органів. Це нормальна практика, коли йдеться про безпеку людей і дотримання законодавства. То невже об’єкти, на яких зберігаються боєприпаси, не перебувають під таким самим контролем? Невже ніхто не перевіряє, чи виконуються елементарні вимоги безпеки? А якщо перевіряє, то чому стало можливим таке порушення?
Окремо мене здивувала реакція «Укроборонпрому». Саме це підприємство відповідає за ці склади. Після трагедії я очікувала хоча б офіційної заяви, співчуттів родинам загиблих і пояснень суспільству. Але не побачила навіть цього.
Найбільша проблема цієї історії полягає не лише в тому, що росія завдала чергового удару. Найбільша проблема в тому, що ми вкотре шукаємо того, хто передав ворогу координати, але майже не говоримо про тих, хто створив умови, за яких один удар призвів до таких наслідків. Війна не скасовує відповідальності. Навпаки, вона робить її значно більшою. І якщо на п’ятий рік великої війни в Україні досі можливі подібні порушення, то суспільство має отримати чесні відповіді не лише про те, хто навів ракети, а й про те, хто допустив, щоб вони завдали настільки руйнівного удару.
Другою темою цього випуску стали санкції. Цього тижня до санкційного списку потрапив колишній народний депутат і політичний блогер Борислав Береза. Як і в багатьох попередніх випадках, суспільство так і не почуло чіткого пояснення, що саме стало підставою для такого рішення. Майже одночасно Верховний Суд залишив у силі санкції щодо Петра Порошенка. Показово, що рішення було ухвалене не одноголосно, а з рахунком три голоси проти двох. Уже сам цей факт свідчить про те, що навіть серед суддів немає єдиної правової оцінки застосування санкцій до громадян України.
Ще більше запитань виникає після того, як відкриваєш Закон України «Про санкції». Він визначає, що персональні санкції застосовуються до іноземних держав, іноземців, осіб без громадянства та інших суб’єктів, визначених законом. Громадяни України не належать до категорії осіб, щодо яких закон прямо передбачає застосування санкцій, якщо їхня діяльність не визнана терористичною у встановленому законом порядку.
Втім, цього тижня ця історія перестала бути виключно внутрішньоукраїнською.
У своїй резолюції щодо вступу України до Європейського Союзу Європейський парламент окремо закликав українську владу утриматися від політично мотивованих судових переслідувань і від запровадження персональних санкцій проти представників опозиції та лідерів громадянського суспільства, наголосивши, що такі практики ризикують підірвати демократичні стандарти та суспільну довіру.
Практично одразу із відкритою заявою виступили й провідні українські правозахисні організації. Харківська правозахисна група, Українська Гельсінська спілка з прав людини, Центр громадянських свобод, Truth Hounds та інші організації заявили, що застосування санкцій проти журналістів, блогерів і публічних критиків влади створює chilling effect — атмосферу страху, за якої люди починають утримуватися від реалізації свого права на свободу слова. Вони також наголосили, що санкційний механізм не може підміняти кримінальне правосуддя, а якщо у держави є докази вчинення злочину, то для цього існують правоохоронні органи та суд.
Після всього цього дедалі важче повірити, що санкції застосовуються виключно з міркувань національної безпеки. Складається враження, що цей механізм дедалі більше перетворюється на інструмент боротьби з політичними опонентами та іншими публічними критиками влади.
Адже тоді виникають абсолютно закономірні запитання. Якщо санкційний механізм уже використовується щодо громадян України, то за яким принципом обирають людей, до яких його застосовують? Чому одні публічні фігури миттєво потрапляють під санкції, а інші, щодо яких роками лунають публічні звинувачення у зв’язках із росією або участі в масштабних корупційних схемах, залишаються поза ними? Якщо цей механізм справді є інструментом захисту національної безпеки, то суспільство має право розуміти критерії його застосування.
Україна сьогодні бореться не лише за свою територію. Вона бореться за право бути частиною демократичної Європи. Саме тому будь-які дії, які можуть бути сприйняті як вибіркове правосуддя або тиск на свободу слова, завдають удару не лише по конкретних людях. Вони завдають удару по міжнародній репутації всієї держави. І якщо влада не почує ні Європейський парламент, ні українських правозахисників, відповідати за наслідки цього доведеться вже не окремим чиновникам, а всій країні.
Третю тему цього випуску я хочу присвятити спорту. Точніше — тому, що давно перестало бути лише спортом.
Цього тижня Міжнародний олімпійський комітет відновив у правах Олімпійський комітет росії. Формально підставою стало те, що російський олімпійський комітет виключив зі свого складу спортивні організації з тимчасово окупованих українських територій. Фактично ж це рішення стало першим великим кроком до повернення росії у світовий спорт і відкрило шлях до перегляду позицій міжнародних федерацій.
Для мене це дуже тривожний сигнал. Якщо після всього, що зробила росія в Україні, міжнародні спортивні організації вже починають шукати механізми для її повернення, це означає лише одне: російське міжнародне лобі працює дуже ефективно.
Водночас з’явилася і хороша новина. В Естонії запропонували переглянути фінансування МОК з боку Європейського Союзу, якщо організація й надалі рухатиметься шляхом повернення росії до міжнародного спорту. Аналогічні сигнали пролунали і з Латвії, а в Європейській комісії наголосили, що спорт не може ставати інструментом легітимізації російської агресії. Саме так і виглядає принципова позиція.
Український олімпійський комітет також виступив із різкою заявою, назвавши рішення МОК передчасним і таким, що суперечить принципам олімпійського руху. Але, на жаль, самої заяви виявилося недостатньо. Рішення вже ухвалене. А це означає, що російська сторона свою міжнародну кампанію проводить значно ефективніше.
Саме це мене турбує найбільше. Усередині країни влада демонструє надзвичайну активність, коли йдеться про санкції проти власних громадян, політичних опонентів чи критиків. Натомість на міжнародній арені ми дедалі частіше змушені реагувати вже після того, як рішення ухвалені. А міжнародна політика — це не реакція. Це щоденна, системна робота на випередження.
Україна сьогодні потребує сильного міжнародного лобі, сильної дипломатії та щоденної боротьби за кожне рішення наших партнерів. Якщо цю боротьбу не вести, її обов’язково виграє росія. І тоді повертатися вона почне не лише на спортивні арени. Вона поступово повертатиметься всюди, звідки її вдалося виключити величезними зусиллями України та наших союзників.
Але понеділок почався — і це вже добрий знак!
Галина Хейло
