Дев’ятий понеділок цього року.
Цього тижня сталося стільки всього важливого, що реально змінює світ, що обрати було складно. Я зупинилася на трьох темах, які здаються мені найважливішими саме зараз.
Почну з Брюсселя.
24 лютого я сиділа в залі Європарламенту на засіданні під головуванням президентки Роберти Мецоли. Депутати обговорювали резолюцію до четвертої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну: агресія має провалитися, Україна має перемогти, місце Украіни - в ЄС, а заморожені російські активи мають піти на відбудову України. Це вислови з резолюції, яку затверджували.
А потім почалися виступи.
Разом зі словами підтримки лунало й інше:
що виборцям у їхніх країнах важко пояснити, куди зникають мільярди,
що «неможливо безкінечно давати гроші корумпованому уряду»,
що перед новими траншами Київ має навести лад у себе.
І що мир потрібен на будь-яких умовах, бо Європа не хоче фінансувати корумпований уряд України.
У цей момент мені стало соромно. Не за країну й не за людей, які четвертий рік живуть під обстрілами, воюють, ховають близьких і все одно тримаються.
Соромно було за владу, яка своєю поведінкою знецінює цей подвиг.
Коли один за одним спливають кримінальні провадження, коли ми читаємо листування про «особливі умови» в СІЗО для детективів, коли судові рішення викликають більше запитань, ніж відповідей, вимагати від партнерів повної довіри стає дуже складно. Вони бачать не тільки фронт, а й те, як поводяться ті, хто від імені України розподіляє гроші й повноваження.
Почуття сорому тільки посилило інтерв’ю Валерія Залужного, де він уперше публічно розповів про обшук СБУ в будівлі, де розташовувався його командний центр. За його словами, десятки співробітників спецслужби зайшли без чітких пояснень, що саме шукають. Він назвав це актом залякування і прямо при них зателефонував тодішньому голові Офісу президента Андрію Єрмаку, попередивши, що готовий «відбивати атаку» і, якщо буде потрібно, залучити військових для захисту штабу.
Колишній головнокомандувач окремо наголосив: така акція посеред війни показує не силу держави, а внутрішню недовіру. Коли країна воює, завдання верховного головнокомандувача — зробити так, щоб його генерали думали про фронт, а не про те, чи не з’являться завтра в дверях слідчі. І коли в Брюсселі в одному мікрофоні звучить «Україна має перемогти», а в іншому — «ми не хочемо фінансувати корупцію в Києві», це виглядає як прямий наслідок того, як організоване управління країною всередині.
Далі — Близький Схід.
Після спільних ударів США та Ізраїлю по іранських цілях Іран відповів ракетами й дронами по країнах Перської затоки: ОАЕ, Бахрейну, Кувейту, Йорданії. У Дубаї ракета влучила по готелю Fairmont, є поранені, частково пошкоджено аеропорт. У Бахрейні дрон влучив у висотну будівлю, під загрозою опинилися й об’єкти, де розміщені американські військові.
Кілька країн у регіоні закрили повітряний простір, авіакомпанії одна за одною скасовують рейси. Тисячі перельотів зірвано, люди застрягли в аеропортах по всьому світу — від Європи до Азії. Для когось це зіпсована відпустка, для когось — зірвані переговори чи контракти.
Але важливіше інше: кожен такий обмін ударами ще на крок підштовхує регіон до великої війни, змінює розклад сил і змушує США та Європу ділити увагу, гроші й військові ресурси між кількома вогнищами напруги.
Паралельно стрибають ціни на нафту, країни OPEC+ оголошують про готовність збільшити видобуток, щоб трохи заспокоїти ринки. Та поки летять ракети, жодні заяви не дають відчуття стабільності — ні в самому регіоні, ні поза ним.
Для України це означає просту річ: ми перестаємо бути «єдиною великою кризою», про яку мають думати наші партнери. На столі одночасно лежать наш фронт, Іран, Перська затока, внутрішня політика в кожній окремій столиці. І тоді кожен наш внутрішній скандал, кожна невдала промова чи образлива фраза на адресу союзників працює проти нас у момент, коли й без того вистачає інших проблем.
І нарешті — штучний інтелект.
Останні тижні у США відкрито зіштовхнулися Пентагон і компанія Anthropic, яка розробляє модель Claude. Міністерство оборони наполягало, що військові мають отримати доступ до Claude «для всіх законних цілей» — включно з найчутливішими сферами розвідки й бойового застосування. Anthropic відмовилася знімати обмеження, і переговори зайшли в глухий кут.
Після цього Дональд Трамп оголосив, що всі федеральні відомства мають поступово відмовитися від технологій Anthropic, а компанію фактично записали в ризики для національної безпеки. Пентагону дали кілька місяців, щоб замінити Claude в уже розгорнутих системах іншими рішеннями.
Корінь конфлікту в тому, що з моменту запуску Anthropic публічно зафіксувала два «червоні рядки» для своїх моделей:
жодного масового стеження за громадянами США
і жодних повністю автономних ударних систем, де ШІ сам обирає ціль і відкриває вогонь.
На цьому тлі американські медіа опублікували розслідування: Claude вже застосовували у реальних операціях — спочатку під час рейду у Венесуелі, а потім і під час спільних ударів США та Ізраїлю по Ірану. За цими даними, модель використовували для аналізу розвідданих, добору цілей та прорахунку сценаріїв — причому частина цього відбувалася вже після того, як у публічному просторі пролунали заяви про відмову від Anthropic.
Це історія не тільки про технологію, а про те, як швидко ШІ стає частиною військових рішень і політики. Сьогодні одна компанія відмовляється знімати запобіжники, завтра на її місце може прийти інша, яка погодиться на все. У підсумку найважливішим залишається не назва моделі, а відповідь на запитання: хто ставить їм рамки і хто відповідає за наслідки.
Понеділок почався — і це вже добрий знак.
Галина Хейло
