Десятий понеділок цього року, і я знову сідаю за свою щотижневу колонку «Ура, понеділок!» для UA.News.
Почати цього разу доводиться з Угорщини. Наші відносини з Будапештом давно були нервовими, але зараз це вже відкритий конфлікт: політичний, фінансовий і особистий.
Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан погрожує заблокувати в ЄС кредитну програму для України на 90 млрд євро, доки не відновлять постачання російської нафти «Дружбою», зупиненої після російського удару по трубопроводу в січні. У відповідь Володимир Зеленський на брифінгу говорить фразу, яка вже ввійшла в усі стрічки новин: якщо «одна людина в ЄС» і далі блокуватиме ці гроші, то «ми дамо її адресу нашим військовим, нехай подзвонять і пояснять своєю мовою».
Формально прізвище не прозвучало, але всі чудово розуміють, про кого йдеться. Будапешт одразу називає це «відкритою погрозою», а Орбан отримує ідеальний подарунок у розпал виборчої кампанії: ось, дивіться, український президент «лякає наш народ армією». І що гірше — до вимоги вибачень приєднуються не лише угорські урядовці, а й лідер опозиційної партії TISZA Петер Мадяр, який за опитуваннями зараз випереджає Орбана напередодні виборів 12 квітня. Тобто однією емоційною фразою Зеленський примудрився об’єднати проти себе і орбанівців, і тих, хто обіцяє від них нас усіх врятувати.
На цьому тлі стається історія з інкасаторами Ощадбанку. Два броньовані автомобілі, які везли готівку й золото для операцій державного українського банку в межах договору з австрійським Raiffeisen, зупиняє угорський антитерористичний підрозділ. Працівників затримують, машини відганяють у центр боротьби з тероризмом. За даними самого Ощадбанку, всередині було приблизно 40 млн доларів, 35 млн євро та 9 кг золота — усе задекларовано й оформлено за європейськими процедурами.
Світ обійшли кадри, де українські інкасатори стоять на колінах у кайданках. Це болісно нагадує відео з нашими військовополоненими в росії — тільки цього разу так поводяться не окупанти, а силовики країни-члена ЄС. У Києві й Брюсселі говорять про грубе порушення міжнародних норм, Будапешт ховає машини на закритому об’єкті та розповідає щось про «контртерористичні заходи».
Як банкір, я розумію просту річ: якщо в Україні в обігу є готівкова валюта, її звідкись треба привезти. Літаки зараз не літають, отже працюють автомобільні маршрути. Це нормальна банківська практика, тим більше коли йдеться про договір між державним українським банком і великим європейським банком. У цій історії єдине питання викликає хіба що дев’ять кілограмів золота в кілограмових злитках на тлі того, що Ощадбанк не продає фізичним особам таке золото у злитках понад 250 грамів. Але навіть це — привід ставити запитання й проводити перевірку, а не класти людей обличчям в асфальт і влаштовувати показову «спецоперацію».
У підсумку маємо дуже неприємну картину. Орбан роками тестує межі дозволеного і для ЄС, і для НАТО. Зеленський своїми емоційними погрозами підкидає йому додаткові аргументи в очах власних виборців та ЄС. А за все це розплачуються українці.
Друга тема цього тижня — війна на Близькому Сході. США разом з Ізраїлем уже другий тиждень б’ють по військових цілях в Ірані: складах ракет, базах Корпусу вартових, об’єктах ППО, частині інфраструктури біля Ормузької протоки. У відповідь Іран запускає ракети й дрони по Ізраїлю та американських базах у Перській затоці, є вибухи в Кувейті, Бахрейні, ОАЕ, зокрема навколо Дубаю, закрите небо й скасовані рейси.
Іран роками погрожував Ізраїлю, будував ракетну програму і підтримував свої збройні угруповання по всьому регіону. Тепер він отримав по суті превентивний удар по військовій інфраструктурі. Трамп у своїх заявах вже називає Іран «лузером Близького Сходу», який «буде дуже жорстко покараний» і «більше не є господарем регіону». Сигнал простий: якщо роками шантажувати сусідів ракетами й терористами, рано чи пізно прилетить не дипломатична нота, а ракета.
Чому це важливо для України — і де тут для нас «плюси».
По-перше, Іран постачає росії дрони й ракети, якими б’ють по наших містах.
Кожен знищений склад, завод чи центр управління в Ірані теоретично означає менше «шахедів» і ракет для росії або принаймні дорожчу й складнішу логістику для них. Це прямий удар по одному з головних військових партнерів москви.
По-друге, це попередження всім, хто допомагає росії: історія може закінчитися не тільки санкціями, а й ударами по військових об’єктах. Для тих, хто й далі торгує з кремлем і робить вигляд, що нічого не відбувається, це дуже виразний приклад.
А тепер мінуси.
Війна з Іраном б’є по нафті й газу. Коли під питанням опиняється Ормузська протока, ціни на енергоносії ростуть, уряди ЄС знову рахують, як пом’якшити удар по своїх громадянах і бізнесу. У такій ситуації будь-які додаткові гроші «назовні» автоматично стають політично токсичнішими.
Другий момент — увага. Україна вже й до цього рідко потрапляла на перші шпальти: чотири роки повномасштабної війни втомили і європейських читачів, і політиків. Багато хто звик до нашої війни як до «фону». Тепер, коли з’явився ще один великий конфлікт, є реальний ризик, що українська тема взагалі поїде на задній план — у кінець порядку денного.
Якщо коротко: удари по Ірану як партнеру росії — для нас скоріше плюс. Те, що світ отримав ще одну велику війну, — мінус, бо тепер увагу і гроші доводиться ділити між кількома пожежами одночасно, а наша війна давно перестала бути «новиною номер один».
Третя тема цього тижня — навіть не новина, а те, що просто наболіло.
Останнім часом стрічку соцмереж усе важче читати. Відкриваєш допис — і дуже часто вже за кілька рядків відчувається не автор, а модель. Однакові «гладкі» абзаци, один і той самий тон, ті самі штампи на кшталт «без пафосу», «якось по-людськи», «це дуже показова історія». Начебто все правильно, грамотно, «як у книжці», але за текстом не видно живої людини: нема її інтонації, нема кута зору, нема того кривого, але свого речення, за яке так чіпляється око.
У школах і університетах це теж уже норма. Опитування в різних країнах показують, що від третини до половини учнів і студентів користуються чат-ботами на кшталт ChatGPT для виконання завдань, а частина просто здає згенеровані роботи під своїм ім’ям. Викладачі це бачать: учора людина ледве складала кілька речень, сьогодні раптом приносить «ідеальне» есе без жодної типової помилки. Формально все зроблено, а довести використання ШІ майже неможливо — і в результаті оцінку отримує не той, хто думав, а той, хто натискав правильні кнопки.
Я сама постійно користуюся штучним інтелектом для своїх справ. Для мене це інструмент і секретар: розшифрувати голосове, зібрати нотатки в список, навести лад у тексті, допомогти з перекладом, підказати дату чи цифру. Оформити те, що вже є в голові, — так. Але вигадувати замість мене сенси, формулювати позицію й говорити від мого імені я йому не дозволяю. Думки й висновки мають народжуватися в голові людини, а не в полі prompt.
Мені хочеться бодай мінімальної гігієни: спочатку — власні сенси й позиція, а вже потім — штучний інтелект як допоміжний інструмент. Інакше дуже швидко залишимось із бездоганно відформатованими текстами без авторів.
Понеділок почався — і це вже добрий знак.
