Київ живе під обстрілами вже більше чотирьох років — і останніми місяцями ситуація лише погіршується. Тривоги стали частиною розпорядку дня місцевих та гостей столиці, нічні удари — майже звичним тлом буття…
В такій ситуації, здавалося б, взагалі не до театру. Але вільні місця на вистави в Театрі на Подолі розкуповують, квитки не затримуються, і майже кожного разу актори бачать повні зали. Кияни та гості столиці красиво вдягаються, виходять із дому і прямують на Поділ дивитися вистави — попри все, що відбувається навколо.
Чому так? Що тримає і глядачів, і акторів у цьому просторі, коли навколо — сама тільки війна, горе і смерть? Як живе театр? Що відбувається всередині, як проходять репетиції, обговорюються нові постановки, тощо? Яким чином це все виглядає не з глядацького крісла, а саме з точки зору сцени?
Журналістка UA.News Аніта Віоліна поговорила про це та інше з актрисою Театру на Подолі Дар'єю Проценко. Про дебют у головній ролі серед досвідчених професіоналів, про те, що відбувається за лаштунками під час повітряної тривоги, про атмосферу всередині трупи і про те, чому театр зараз — це не розкіш і не втеча від реальності, а щось значно важливіше — читайте в нашому матеріалі.
Скільки років ви вже на сцені Театру на Подолі — і чи пам'ятаєте свій дебют тут?
Дар'я Проценко: Це мій четвертий сезон у Театрі на Подолі. Дебютувала я у виставі литовської режисерки Андри Кавалюскайте «Сон літньої ночі» в ролі Гермії. Неймовірний досвід! Можу сказати, що це справжня удача — одразу потрапити в руки хорошого режисера, та ще й у головній ролі.
Але це було справжнє випробування: я була недосвідченою серед професіоналів. Колектив настільки підтримував і вірив у мене, що до сьогодні згадую ті нічні репетиції, нерви і втому — і хочу повторити цей досвід. Попри всі складнощі, за один місяць — а це дуже мало! — вийшла гідна робота. І, зізнаюся чесно, це досі моя улюблена роль за всі роки в театрі!
Де ви навчалися і що виявилося зовсім не таким, як казали викладачі?
Дар'я Проценко: Я закінчила ХНУМ імені Котляревського і дуже рада, що отримала чудову харківську акторську школу. Мабуть, єдине, що не збіглося з викладацькими настановами — це війна. Останні два курси ми навчалися онлайн, і в мене не було досвіду грати вистави на сцені. Всі знання я отримувала через екран, тож могла лише здогадуватися, як це все буде в реальності.
Театр на Подолі продовжує працювати весь час повномасштабного вторгнення. Що, на вашу думку, утримує трупу від того, щоб просто зупинитися і припинити грати в такий важкий час?
Дар'я Проценко: Я вважаю, що Театр на Подолі і театр взагалі саме зараз потрібен всім нам якнайбільше — і акторам, і глядачам. Театр єднає нас. Він дає змогу порефлексувати на спільні теми, отримати психологічну розрядку і банально відволіктися від страшної реальності. Це простір щирої розмови між нами, українцями. І не тільки наше чистилище думок і почуттів, а й спосіб комунікації зі світом.
На безліч вистав вашого театру — постійний солдаут. Чому, на вашу думку, українці так сильно потребують мистецтва саме зараз? І чи відчуваєте ви цю потребу, стоячи прямо на сцені?
Дар'я Проценко: Мистецтво, а зокрема й театр — це терапія. Зараз ми перманентно знаходимося під обстрілами, не висипаємося, нервуємо. На фізичному і психологічному рівні не закриваємо свої базові потреби. І здавалося б — в такі моменти розкупити квитки за лічені хвилини на виставу… Ну, це дивно.
Але саме в такому стані людина потребує мистецтва найбільше. Вона отримує зцілення під час вистави — такий собі сеанс у психотерапевта. Найцікавіше, що для нас, акторів, це працює так само. Бо ми своїми героями віддзеркалюємо глядачів, а вони нас. Взаємообмін, який тримає нас, українців, на плаву.
Як театр живе зараз, що відбувається всередині, за лаштунками? Розкажіть про репетиції, про нові постановки, про те, яка атмосфера в трупі.
Дар'я Проценко: Театр працює в повноцінному режимі, і зараз ми готуємо нові прем'єри. Я не працювала в театрі до воєнного часу, але можу сказати, що хотіла потрапити саме в Театр на Подолі. Не тільки через високоякісні вистави, а зокрема через колектив, який зміг створити атмосферу повного прийняття тебе — як людини і як актора. Це було закладено ще задовго до моєї появи в театрі, і саме ця атмосфера дає змогу бути вільним у своїй творчості та чесним зі своїми колегами.
Я щиро вважаю, що саме в такій атмосфері і повинно народжуватись мистецтво. Мистецтво — це синтез людяності і професіоналізму. І за це, безумовно, треба завдячити засновнику Театру на Подолі Віталію Малахову.
Що відбувається з виставою під час тривоги? Чи є якийсь протокол, чи кожного разу все інакше? І як поводиться зала в такі моменти?
Дар'я Проценко: Під час жовтого рівня тривоги, коли фіксується дронова загроза, вистава не зупиняється — але глядачі за бажанням спускаються в укриття на території нашого театру. Під час червоного рівня тривоги, коли фіксується вже ракетна загроза, вистава зупиняється і продовжується після відбою. Глядачі, як і ми, на жаль, вже звикли до такого розвитку подій. Тому в ситуації повітряної тривоги всіх нас супроводжує одне бажання — щоб вона швидше закінчилися і ми могли продовжити виставу якомога скоріше.
Чи є у вас колеги-актори, які зараз служать в ЗСУ? Чи поверталися вони до роботи вже після демобілізації? Як виглядає це повернення до сцени і до трупи?
Дар'я Проценко: Так, у нас є колеги, які служать. Але я не маю тісного спілкування з ними, тому хотіла б утриматися від відповіді на це питання.
Театр — це державна установа. Чи відчуваєте ви фінансовий тиск війни зсередини — на постановки, на костюми, на технічні можливості? Про це рідко говорять публічно, але ж це реальність.
Дар'я Проценко: Я маю досвід роботи в театрі лише під час повномасштабного вторгнення, тому не в змозі порівняти фінансові умови довоєнного театру з сучасними.
І наостанок: яку роль ви мрієте зіграти? Можливо, ту, що стимулює будувати кращу версію себе кожного дня?
Дар'я Проценко: Зазвичай роль, яку я мрію зіграти — це роль, над якою я працюю в моменті, просто зараз. І наразі це Марина з п'єси Пантелеймона Куліша «Патетична соната». А от чи стимулює вона шукати кращу версію себе — ви зможете побачити вже зовсім скоро, на виставі «Opus 13» у Театрі на Подолі, 10 і 11 жовтня, куди я всіх щиро запрошую!
