Сьогодні Україна святкує ювілейну, 35-ту річницю незалежності. Святкує в умовах повномасштабної війни, яка триває вже п’ятий рік. Святкує в дуже кризовому стані, коли питання виживання держави та народу знову стоять дуже гостро.
Коли ми озираємося назад, стає очевидно: хоча сучасна українська держава виникла лише 35 років тому, але між тою Україною 1991 року та Україною 2026 року — не просто прірва. Це буквально дві різні країни.
Якою ж була та Україна? Якою вона задумувалася? Чому США та особисто президент Буш виступали проти української незалежності? І як врешті, попри все, з'явилася сучасна українська держава? Видання UA.News розбиралося в питанні.
Імперія тріщить по швах: між Горбачовим та Єльциним
Для того, аби сповна відчути історичний момент та загальний контекст того часу, варто подумки повернутися назад у часі: у складний, химерний, непевний, але при цьому повний надій та духу змін 1991 рік.
На момент 1991 року Радянський Союз являв собою видовище, від якого в західних аналітичних центрах хапалися за голову. «Перебудова», задумана першим президентом СРСР Михайлом Горбачовим як оновлення соціалістичної держави під реалії нового часу, давно вийшла з-під контролю. Економіка тріщала по швах, полиці магазинів спустіли, а національні рухи в союзних республіках набирали обертів. Та хоча про це сьогодні чомусь майже не згадують, але ключова загроза для СРСР виходила не з Тбілісі, Вільнюса чи навіть Києва. Вона йшла… з самої Москви.
Тодішні російські демократи на чолі з Борисом Єльциним фактично вели власну гру проти союзного центру. 12 червня 1990 року Росія проголосила декларацію про державний суверенітет (тобто фактично оголосила про вихід зі складу СРСР!), і з того моменту розпочалася «війна законів» між російським урядом та Кремлем.
Єльцин та демократи тоді були головними сепаратистами. Вони відкрито говорили про незалежну, вільну, демократичну Росію, відмовлялися фінансувати союзний центр та закликали інші республіки «брати стільки суверенітету, скільки зможуть проковтнути».
Це стосувалося, зокрема, й України. Про те, наскільки інакшими тоді були відносини між Києвом і Москвою, красномовно говорить ще одна відома фраза Єльцина, сказана ним про себе вже в 1997 році у Києві: «Зранку прокинувся — став думати: що ще ти можеш зробити для України?»
Київ у хаосі 1991 року займав обережну позицію. Так, тут були націонал-патріотичні сили на кшталт «Народного Руху», які вимагали повної незалежності та виходу з СРСР. Вони влаштовували живі ланцюги, голодування, мітинги, тощо.
Але при владі все одно перебували комуністи та так звані «червоні директори» на чолі з Леонідом Кравчуком. Ця еліта зовсім не горіла бажанням рвати з Москвою. Їхньою мрією була широка автономія, зменшення відрахувань до союзного бюджету та контроль над місцевою економікою. Незалежність як «річ у собі» для них метою ніколи не була. Вони розуміли: окрема держава — це величезна відповідальність, яку ніхто з них не хотів брати.
Остання спроба врятувати СРСР: ДКНС та провал путчу
Ситуація докорінно змінилася 19 серпня 1991 року. Консервативне крило радянської влади (переважно вихідці з органів), відоме як Державний комітет з надзвичайних ситуацій — ДКНС (у російськомовній історіографії — «Государственный комитет по чрезвычайному положению — ГКЧП»), спробувало вчинити державний переворот, усунувши Горбачова від влади. Це була остання відчайдушна спроба зберегти соціалістичну імперію від розвалу.
Реакція Києва була показовою. Керівництво УРСР на чолі з Кравчуком офіційно зайняло вичікувальну позицію. Вони не підтримали путчистів відкрито, але й не поспішали їх засуджувати, закликаючи громадян до спокою та зосередженні на «зборі врожаю». В той час, як у Москві біля Білого дому будувалися барикади, у Києві чекали, в яку сторону врешті подує вітер.
Лише коли стало остаточно зрозуміло, що путч провалився, а Єльцин тріумфально стоїть на танку в усіх сенсах цього слова, українська еліта усвідомила: потяг під назвою «СРСР» зійшов з рейок. Якщо не застрибнути в останній вагон національного суверенітету, можна залишитися під уламками імперії.
«Котлета по-київськи»: як Захід вмовляв Україну «не робити дурниць»
Міжнародна спільнота (передусім Сполучені Штати!) до останнього не вірила у можливість розпаду СРСР. Аналітики та розвідка працювали в рамках інерції Холодної війни. Є дані, що ЦРУ прогнозувало існування Радянського Союзу щонайменше до 2000 року. Генрі Кіссінджер, патріарх американської дипломатії та «реальної політики», також вважав ідею незалежної України небезпечною фантазією, здатною дестабілізувати Європу.
Апофеозом цієї політики став легендарний візит президента США Джорджа Буша-старшого до Києва 1 серпня 1991 року. Це, на хвилинку, за три тижні до Акту проголошення незалежності!
Виступаючи у Верховній Раді УРСР, Буш закликав українців «не поспішати». Він напряму застерігав від «самовбивчого націоналізму», закликав підтримувати Горбачова та підписувати новий союзний договір про оновлення СРСР. Цю промову згодом іронічно охрестили «котлетою по-київськи», натякаючи на нерішучість американської адміністрації перед обличчям змін.
Як би там не було, але Вашингтон робив ставку на збереження оновленого Радянського Союзу як єдиного центру контролю над ядерною зброєю та геополітичною стабільністю половини земної кулі. Україна з її прагненням незалежності сприймалася як незрозуміла перешкода на шляху до угоди між Бушем та Горбачовим. Ніхто тоді ще не міг уявити, що вже за кілька тижнів американському президенту доведеться мати справу з новою реальністю, а не зі своїми прогнозами, а всього за чотири місяці — офіційно визнавати нову державу під назвою «Україна».
Серпневі події в Раді
Після провалу путчу ДКНС Верховна Рада УРСР зібралася на позачергову сесію. Зал, як згадували очевидці, був наповнений тривогою та розгубленістю. Комуністична більшість, яка ще вчора славила Леніна та Москву, тепер гарячково думала, як зберегти владу та уникнути люстрації. Націонал-демократи з «Руху», які роками були в опозиції, тільки підганяли події.
24 серпня 1991 року майбутній перший президент України Леонід Кравчук вийшов на трибуну. Після тривалих дебатів — які, втім, більше нагадували торги за майбутні посади, ніж політико-філософську дискусію — питання було поставлене руба. Акт проголошення незалежності України був винесений на голосування.
Результат відомий: «за» проголосували 346 депутатів — майже всі, включаючи абсолютну більшість комуністів. «Рухівці» на чолі з Чорноволом урочисто внесли до сесійної зали прапор України — це відео згодом стало знаменитим. Зал вибухнув аплодисментами.
Атмосфера була емоційною, піднесеною, але водночас глибоко суперечливою. Бо під новим державним прапором стояли ті ж люди, які ще вчора переслідували тих, хто цей прапор тримав десь у підвалі, чекаючи кращих часів. Це був момент великого компромісу між минулим та майбутнім, який визначив подальшу дуже складну історію нової держави.
Резюмуючи, Україна отримала незалежність буквально даром. Це не було результатом тривалої визвольної війни чи років політичних баталій. Це була унікальна історична удача, джекпот, шанс, який випав на тлі колапсу Москви та розгубленості Заходу.
53-м мільйонам мешканців України буквально «впала на голову» власна держава. Що з нею робити, будемо відвертими, тоді не знав ніхто. Іноді виникає відчуття, що й 35 років потому нічого не змінилося.
На жаль, поки що не можна сказати, що цей шанс на побудову гідного місця для життя українці використали повною мірою. Десятиліття корупції, внутрішніх чвар, олігархічного капіталізму та, зрештою, жорстока руйнівна війна з Росією показали, що формальна незалежність — це лише початок шляху, а не його фінал. Все вийшло абсолютно не так, як гадалося в ті насичені подіями спекотні серпневі дні 1991-го.
В основі української ідеї завжди були прості, але фундаментальні речі: свобода, воля, мир і незалежність. Саме вони рухали людьми в 1991-му, і саме їх сьогодні, в умовах дуже довгої війни, нам усім знову критично бракує. Тож у день 35-річчя сучасної України дуже хочеться побажати і їй, і всім громадянам всього того, за що виходили три з половиною десятиліття тому: реальної незалежності, сталого миру і, звичайно ж, справжньої свободи.
Бо свобода — це дуже історично рідкісний для народів стан, який треба берегти та відстоювати щодня. І, як показує практика — на жаль, свободу дуже легко втратити і надзвичайно важко потім отримати її назад.
