24 серпня 2025 року Україна відзначатиме чергову, 34-ту за рахунком річницю здобуття незалежності. Також четвертий рік поспіль ця дата святкуватиметься в умовах повномасштабної війни з Росією. Цей день, особливо зараз, є не просто календарною датою, а кульмінацією багаторічної боротьби українського народу за власну державність. Це свято символізує відновлення суверенітету, за який боролися поколіннями, і знаменує собою відлік нової ери в історії країни.
Події 1991 року були не раптовим «спалахом» чи випадковістю, а логічним завершенням складного, багатогранного процесу, що охопив суспільство, політику та економіку Радянського Союзу, який тоді вже тріщав по швах. Це був період глибоких змін, коли національно-визвольний рух в Україні набирав обертів, а криза радянської імперії досягла свого апогею.
Проголошення незалежності 24 серпня 1991 року стало не початком, а відновленням державного суверенітету, що підкреслює спадковість української державотворчої традиції. Щоб зрозуміти той день, необхідно зануритися в атмосферу, яка панувала наприкінці 80-х-початку 90-х років минулого століття, розкриваючи ключові події та рішення, що привели Україну до відновлення її державності.
То як же це було? Видання UA.News в рамках нашого спецпроєкту до Дня Незалежності України згадує, яким було 24 серпня 1991 року і що передувало тим історичним подіям.
Напередодні свободи: соціально-політичний контекст того часу
Кінець 1980-х та початок 1990-х років ознаменувався як в Україні, так і в інших республіках СРСР процесами стрімкого послаблення політичної монополії Комуністичної партії Радянського Союзу. Водночас бурхливо наростав національно-визвольний рух. По всій країні створювалися численні громадсько-політичні організації, товариства та клуби, які стали потужними каталізаторами боротьби українського народу за демократію та національне відродження. Серед них наймасовішою та найвпливовішою організацією став, звичайно, вже легендарний Народний Рух України, створений ще у 1989 році. Ця політична сила відігравала ключову роль у мобілізації суспільства та формуванні запиту на суверенітет, а її лідер В'ячеслав Чорновіл заслужено вважається одним з архітекторів незалежності.
Одним із найпотужніших соціально-економічних потрясінь для СРСР, що також розхитували радянську державу, стали шахтарські страйки 1989 року. У цих протестах взяли участь близько 500 тисяч гірників по всій країні. Страйки паралізували вугільну промисловість і продемонстрували владі, що робітничий клас, який десятиліттями був ідеологічною опорою радянської системи, більше не мав наміру терпіти несправедливість.
Спочатку вимоги гірників були економічними: підвищення заробітної плати та покращення соціального забезпечення. Однак для багатьох шахтарів цих поступок виявилося недостатньо, і страйковий рух продовжився в наступні роки, набуваючи все більш політичного забарвлення у 1991-му. Цей потужний рух став не просто протестом, а своєрідним «чорним лебедем» для СРСР, прискоривши його розпад. Він продемонстрував глибоку кризу легітимності радянської влади та посилив відчуття можливості кардинальних змін у суспільстві.
На тлі цих подій, 16 липня 1990 року, Верховна Рада УРСР ухвалила доленосний документ — Декларацію про державний суверенітет. Вона проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території. Декларація заявила про незалежність і рівноправність України у зовнішніх відносинах, а також про її економічну, наукову, освітню, культурну та духовну самостійність.
Ухвалення Декларації стало ключовим, хоча й не остаточним, кроком до реальної незалежності. Цей стратегічний документ свідчив про далекоглядність тодішньої української політичної еліти, яка послідовно готувала ґрунт для майбутньої державності.
Серпневий вибух: путч ДКНС та доленосне голосування
Кульмінація подій настала в серпні 1991 року. Невдала спроба державного перевороту в Москві, відома як ДКНС (Державний комітет з надзвичайного стану, російською абревіатура звучить як «ГКЧП») або ж Серпневий путч (19-21 серпня), стала вирішальним каталізатором для України. Провал путчу змусив місцеві еліти усвідомити незворотність процесів розпаду СРСР і необхідність проголошення незалежності України.
Варто зазначити, що основу тодішньої влади в Україні складали комуністи. Для багатьох з них це було не ідеологічне переконання, а прагматичний розрахунок. Дистанціювання від Москви та використання гасел національно-демократичного руху дозволяло зберегти владні позиції в нових реаліях. Це був момент, коли прагматизм переміг ідеологію, забезпечивши мирний перехід влади під час трансформаційної кризи.
24 серпня 1991 року атмосфера у Верховній Раді Української РСР була надзвичайно напруженою. Голосування за Акт проголошення Незалежності тричі опинялося на межі зриву. Більшість у парламенті — 375 з 450 депутатів — належала комуністам, що робило ухвалення такого доленосного рішення вкрай складним.
Ранкове засідання розпочалося зі звернення майбутнього президента, а тоді ще голови ВР Леоніда Кравчука, який годину оцінював ситуацію в країні після путчу в Москві. Напруження зростало. Перед полуднем дискусія загострилася, а відчуття, що сесія може бути зірвана, висіло в повітрі.
Під час перерви В'ячеслав Чорновіл звернувся до людей, що зібралися під стінами Ради, закликаючи до штурму ЦК Компартії, якщо голосування буде зірвано. Комуністи відчували пряму загрозу можливості фізичного насильства, адже народ перебував у наелектризованому стані. Демократи ж розуміли, що будь-який штурм міг би поховати ідею незалежності. Потрібно було діяти виключно мирно. Тому основна робота все ж велася всередині Верховної Ради.
Вирішальну роль у цих подіях відіграли декілька ключових особистостей. Журналісти згадували, що Дмитро Павличко, відомий поет, нардеп і член Народної Ради, був посередником, дуже близьким до Кравчука, і фактично однією з головних постатей у цій історії. Після перерви саме Павличко «вкинув» у зал ідею голосування, запропонувавши три головні рішення: проголошення незалежності України, передача всієї військової техніки на території України під командування президії Верховної Ради, повна департизація державних органів України. Кравчук же, який раніше, за спогадами Ярослава Кендзьора, «випалював ідею незалежності», тепер почав агітувати свою команду за підтримку цього документа, що свідчило про усвідомлення незворотності процесу та необхідності збереження контролю над ситуацією.
Проєкт Акту проголошення Незалежності, написаний напередодні Левком Лук'яненком, Сергієм Головатим, Михайлом Горинем та В'ячеславом Чорноволом, постійно доопрацьовувався. Найбільші суперечки точилися щодо його преамбули.
Перша фраза, що відсилала до Української Народної Республіки, була змінена, аби не налякати комуністичну більшість. Спочатку планувалося, що документ читатиме Лук'яненко, але врешті це зробив письменник та нардеп Володимир Яворівський, оскільки Лук'яненко сприймався як націоналіст і його виступ міг викликати опір комуністів. Обговорювалася також назва нової держави. Врешті дійшли згоди на «Україна», викресливши слово «республіка». Всі ці дискусії демонстрували прагнення до консенсусу та уникнення радикальних формулювань, що могли б відштовхнути поміркованих депутатів.
І хоча за формою правління Україна — це республіка, саме слово з назви прибрали. А в сусідній Білорусі, наприклад, цього не зробили, тому офіційно держава називається «Республіка Білорусь».
Після виступу Яворівського комуніст Микола Багров (який десятиліття потому підтримає анексію Криму, де і помре у 2015-му) наполягав на проведенні референдуму щодо виходу з Радянського Союзу, що знову поставило засідання під загрозу зриву. Для досягнення компромісу запропонували варіант: перший пункт — проголошення незалежності, другий — референдум. Кравчук особисто переговорив з керівниками всіх областей, щоб переконатися в підтримці більшості депутатів. Ігор Юхновський, будучи членом Компартії та ветераном війни, також відіграв величезну роль, вмовляючи комуністів прийняти Акт Незалежності.
Включення пункту про референдум стало розумним політичним ходом. Це був гарний компроміс та «золотий парашут» для комуністів, який дозволяв їм проголосувати за незалежність, не втрачаючи обличчя перед своїми виборцями та партійною ідеологією. Вони могли стверджувати, що лише передають рішення на розсуд народу, а не приймають його одноосібно.
О 17:57 Леонід Кравчук поставив на голосування компромісну постанову: Верховна Рада проголошує незалежність, але передбачає затвердження Акту на референдумі. За це проголосував 321 депутат. Це було сигнальне голосування, своєрідний тест на готовність комуністів до компромісу. Лише після цього Кравчук поставив на голосування головний документ — Акт проголошення Незалежності України. За нього проголосували 346 депутатів.
Після голосування, ближче до дев'ятої вечора, депутат Роман Лубківський запропонував внести до Верховної Ради національний прапор. Вперше в залі з'явилися синьо-жовті кольори. Депутати з Народної Ради співали гімн. Цей символічний перехід від синьо-червоного прапора УРСР до синьо-жовтого стяга України уособлював не лише зміну державного устрою, а й утвердження національних символів як невід'ємної частини нової державності, що мало потужний емоційний та об'єднуючий ефект для суспільства.
Воля народу: референдум за незалежність та нова ера
Голосування 24 серпня 1991 року у Верховній Раді не стало крапкою в становленні української державності. Попереду був вирішальний етап — Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. Саме на цьому акті загального волевиявлення український народ абсолютною більшістю голосів підтвердив прагнення жити в самостійній країні. Понад 90% учасників референдуму віддали свої голоси за незалежність, сподіваючись на краще життя в окремій українській державі.
Цей референдум став остаточною легітимізацією Акту проголошення незалежності, демонструючи всенародну підтримку суверенітету. Він був не просто підтвердженням рішення парламенту, а й прямим вираженням волі десятків мільйонів громадян, що унеможливило будь-які сумніви щодо прагнення українців до самостійності.
Одночасно з референдумом відбулися перші вибори президента України. До виборчого бюлетеня були включені шість кандидатів, які одноголосно підтримували ідею незалежності. У результаті голосування головою держави обрали Леоніда Кравчука, за якого віддали голоси понад 19,6 мільйонів громадян (61,5%). Це забезпечило новій державі легітимного лідера, обраного народом.
Проголошення державної незалежності Україною відіграло вирішальну роль у розпаді СРСР та остаточній ліквідації комуністичної тоталітарної системи. Однак це також викликало загострення стосунків між Києвом і Москвою, яке почалося вже за кілька днів після проголошення незалежності. Москва не уявляла Союз без України, а окремі російські політики висловлювали імперську пиху та несприйняття української самостійності. Зокрема, обговорювалися можливі територіальні претензії до Криму, Севастополя, Донбасу та Одеси. Щобільше: восени 1991 року деякі московські газети виходили із заголовками, які обговорювали можливість… ядерного удару по Україні з боку РФ.
Втім, тодішня політична ситуація в самій Росії була настільки важкою, що незалежність Києва скоріше вважалася «скиданням тягара», а розпад СРСР — благом, а не «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ сторіччя», як згодом скаже Путін. Єльцин, який тоді був президентом Росії, нічого не мав проти вільної та окремої України, та й сам разом із командою був чи не найпотужнішим драйвером припинення існування Радянського Союзу. Тож всі проблеми та нюанси на той час вирішилися достатньо швидко і безконфліктно.
Резюмуючи, 24 серпня та 1 грудня 1991 року назавжди увійшли в історію України як ключові дати відновлення її державності. Незалежність стала результатом складного переплетення народної волі, політичної боротьби еліт, економічних потрясінь та тектонічних змін у міжнародній політиці. Це був шлях, сповнений напруги та компромісів, а об'єднувала все це віра у світле майбутнє.
Вибір українського народу, підтверджений на референдумі, був остаточним і незворотним. Події 1991 року сформували сучасну Україну та її незламне прагнення до свободи та демократії, що продовжує бути особливо актуальним і сьогодні, в часи нових серйозних викликів, трагедій і потрясінь.
