Як День перемоги пройшов шлях від загальнолюдської пам’яті про найбільшу трагедію ХХ століття до політичного культу війни, реваншизму і страху? Осмислення цього феномену в Україні потребує особливої уваги, тому що ставлення до 9 травня, як правило, полярне: або повна підтримка (що дуже рідко), або повна зневага (що куди частіше). Хоча 9 травня десятиліттями було одним із найсильніших символічних днів у пострадянському просторі. Для мільйонів людей — в Україні, Росії, Білорусі, Казахстані, країнах Балтії, на Кавказі — це був не просто вихідний. Це була дата родинної пам’яті, день, коли згадували загиблих, переглядали пожовклі старі фотографії, діставали фронтові листи, йшли до меморіалів, несли квіти до братських могил. Для багатьох сімей це була абсолютно сакральна дата.
Парадоксально, але свято, яке сьогодні асоціюється з російською агресивною пропагандою, ще відносно недавно мало справді універсальний характер. День Перемоги довгий час сприймався як нагадування про завершення найкривавішої війни в історії людства, про ціну перемоги над нацизмом та про колосальні людські втрати. У Другій світовій війні загинуло до 85 мільйонів осіб, а втрати лише одного СРСР оцінюються приблизно у 27 мільйонів людей. Україна стала одним із головних театрів війни в Європі та втратила, за різними оцінками, до 10 мільйонів людей (!) — війна тоді прийшла у кожну родину, і не було нікого, кого б це не зачепило.
Саме тому для України 9 травня мало особливе значення — значно більше, ніж це сьогодні готові визнавати як російські пропагандисти, так і частина українських радикальних «деконструкторів історії». Для мільйонів українців це була особиста дата, у багатьох родинах не повернулися з фронту діди, прадіди, брати, батьки. Це не абстрактна геополітика, а сімейна пам'ять.
Але за останні двадцять років — особливо після 2014-го та остаточно після 2022-го — зміст 9 травня радикально змінився. Свято, яке колись об’єднувало величезну частину світу, поступово перетворилося на політичний ритуал російської держави — дедалі більш ізольованої, мілітаризованої та одержимої історичним реваншем. Історія деградації 9 травня — це водночас історія трансформації самої Росії.
Як так вийшло? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Радянське 9 травня: пам’ять, скорбота і державний міф
Попри нинішнє сприйняття, 9 травня не одразу стало головним радянським святом. Після 1945 року СРСР переживав колосальну демографічну, економічну й психологічну катастрофу. Країна лежала в руїнах, десятки мільйонів людей загинули, сотні мільйонів були травмовані війною. Уже в 1947 році 9 травня перестало бути вихідним днем.
Сталін, який будував систему навколо постійної мобілізації та конфронтації із Заходом, не був зацікавлений у культивуванні надто сильного ветеранського середовища. Фронтовики, які побачили Європу, мали небезпечний для тоталітарної системи досвід порівняння. Лише у 1965 році 9 травня отримало нове життя як офіційний культ. Саме тоді свято стало вихідним, почалися регулярні паради, масові меморіальні церемонії, формування офіційного канону «Великої Вітчизняної війни», тощо.
Але навіть у хрущовську та брежнєвську епоху, попри державний пафос, для суспільства це все ще значною мірою залишалося днем живої пам’яті. Ветерани були живі і їх були мільйони. Війна була не телевізійною картинкою, не фільмами на кшталт «Звезда» чи «В бой идут одни старики», а особистою травмою кожної родини. Звідси і знаменита формула, пізніше оспівана Йосипом Кобзоном та Левом Лещенком — «праздник со слезами на глазах». У ній була головна суть цього дня: це не тріумфалізм, а страшна скорбота після завершення найжахливішої в світі катастрофи.
Від 1995 до 2005: пік міжнародної легітимності свята
Після розпаду СРСР 9 травня отримало новий сенс. Воно стало не тільки пострадянським, а й глобальним символом завершення Другої світової війни. Особливо показовими були ювілейні святкування 1995 та 2005 років у Москві.
У 1995 році, на 50-річчя перемоги, до Москви прибули лідери багатьох держав світу. Це був момент, коли пострадянська Росія розглядалася Заходом як потенційний партнер у новій системі безпеки. Але абсолютною вершиною став 2005 рік — 60-річчя перемоги.
Тоді на парад у Москві приїхали понад 60 світових лідерів. Серед них були: президент США Джордж Буш-молодший, президент Франції Жак Ширак, канцлер Німеччини Герхард Шредер, прем’єр Японії Дзюнітіро Коїдзумі, голова КНР Ху Цзіньтао, генсек ООН Кофі Аннан, практично всі лідери країн СНД і більшості європейських держав, тощо. Москва тоді була центром глобальної політики і навіть помислити не могла про якесь шизофренічне «протистояння із Заходом».
Особливо символічним був український контекст. Президент України Віктор Ющенко, який лише кілька місяців до того переміг у Помаранчевій революції, також був присутній на параді в Москві. Це сьогодні здається майже немислимим, але це було так. Ще більш промовистий епізод: саме Ющенко першим і єдиним (!) тоді підійшов до експрезидента Росії Бориса Єльцина й привітав його. За рік Єльцин помре.
Це сьогодні виглядає майже як символ цілої епохи — епохи, коли пострадянський простір ще мав шанс на іншу історичну траєкторію. Коли ми всі були не ворогами, а партнерами: не завжди дружніми, однак точно не войовничими. І коли було абсолютною нормою, що український лідер на 9 травня приїздить до Москви. Сьогодні цього неможливо навіть уявити.
У 2005 році 9 травня все ще було без перебільшення світовим святом. Його відзначав майже весь світ. Але все дуже швидко змінилося.
9 травня в Україні: від спільної пам'яті до нових трактувань
Сьогодні важко уявити, наскільки органічним було 9 травня для українського суспільства. До 2014 року — а особливо до 2022-го — це було масове свято в Україні, і не лише на Півдні чи Сході — хоча там особливо. Київ, Харків, Одеса, Дніпро, Запоріжжя, Миколаїв, Херсон, Донецьк, Луганськ — мільйони людей виходили до меморіалів у цей день, і в цьому не було нічого проросійського. Це була колективна пам'ять.
Це не було «совком» чи політикою. Для більшості українців це був сімейний ритуал. Українське суспільство мало глибоку емоційну включеність у цю дату. За даними соціології початку 2010-х, День Перемоги входив до числа найбільш шанованих свят в Україні поряд із Великоднем, Різдвом і Новим роком.
Навіть політичні конфлікти навколо 9 травня — як-от у Львові 2011 року — лише підтверджували значущість цієї дати. Вона була настільки важливою, що ставала полем символічної боротьби за модель історичної пам’яті. Але для більшості українців це все одно залишалося днем пам’яті про власних загиблих.
Адже Україна була однією з найбільш постраждалих від війни країн. Через нашу територію фронт проходив двічі. Нацистами було зруйновано понад 700 міст і 28 тисяч сіл. Загинули до 10 мільйонів українців: кожен третій! Це настільки ж «російське» і «радянське» свято, як і українське, і не Москві його у нас відбирати.
Російська монополізація Перемоги завжди була історично фальшивою. Перемога над нацизмом була досягнута зусиллями багатьох народів, і Україна була серед головних. Тож не Росії, і тим паче не Путіну, про це говорити.
9 травня з 2014 до 2022: перетворення свята на політичну зброю
Анексія Криму й війна на Донбасі стали точкою перелому. Саме після 2014 року Кремль почав максимально агресивно використовувати міфологію 9 травня як інструмент легітимації нової експансіоністської політики. Тоді ж з’являється абсолютно варварський культ «можем повторить». Ось як про цю ганебну традицію говорив відомий російський актор Дмитро Нагієв.
«Я пам'ятаю ще, як з дідусем ходив на свята. На День Перемоги. Коли вони тихенько випивали, оці старики, з однією лише фразою — «Аби не було війни!». І ось ти їдеш по Москві та бачиш, ***, авто з написом «На Берлін!». 41-45. Можемо повторити. Що ти, ***, хочеш повторити? Що ти, шматок лайна, хочеш повторити? Ти чого, хлопче? Що ти хочеш повторити? 80 мільйонів жертв ти хочеш повторити? Ти чого взагалі?»
Тоді ж георгіївська стрічка — абсолютно рандомний тоді символ — з символу пам’яті остаточно перетворюється на політичний маркер проросійської ідентичності. Парад перестає бути меморіальною церемонією і дедалі більше нагадує свято мілітаризму. Поступово змінюється і семантика: якщо раніше головним меседжем було «ніколи знову!», то тепер — «можем повторить!».
Це фундаментальна трансформація. Пам’ять про трагедію заміщується культом війни. І в 2026 ми бачимо фінальний етап цієї деградації.
«Девятомай» 2022-2026: фінальна деградація свята Перемоги
Повномасштабне вторгнення в Україну завершило трансформацію 9 травня остаточно. Росія, яка десятиліттями монополізувала символіку антифашизму та перемоги над Гітлером (нібито вона зробила все це сама!), стала асоціюватися у світі з прямою агресією, воєнними злочинами, руйнуванням міст і масовими депортаціями. Парад 9 травня у Москві з міжнародного заходу для всього світу остаточно перетворився на внутрішньополітичний спектакль лояльності до Путіна. Цьогоріч у Москву приїдуть такі «метри» світової політики, як президент Білорусі Олександр Лукашенко, «лідери» Абхазії та Південної Осетії (невизнані сепаратистські республіки Грузії) — та, чомусь, король Малайзії. Останній, втім, планує поговорити з Путіним про двосторонні відносини, тож його присутність тут суто декларативна.
Контраст із 2005 роком разючий. Тоді на Красній площі стояли: Буш, Ширак, Шредер, Коїдзумі, Ху Цзіньтао, десятки інших світових лідерів. Сьогодні ж — Лукашенко, кілька авторитарних союзників, частково невизнані або маргіналізовані політичні фігури, представники держав, які або дистанціюються від Заходу, або прагматично балансують між центрами сили, і все.
Саме це і є головним символом деградації.
Колись 9 травня було днем глобального консенсусу: нацизм переможено, війна завершена, людство заплатило надвисоку ціну, а СРСР був в авангарді Перемоги над Гітлером. Та сьогодні Кремль використовує цю дату для виправдання нової війни в Європі. Іронія історії абсолютна: свято завершення війни стало інструментом легітимації нової війни. Парад супроводжується риторикою про «терористичну загрозу від України», заявами про небезпеку атак, закриттям повітряного простору, відключенням інтернету в Москві, безпрецедентними заходами безпеки, тощо. Свято Перемоги перетворилося на свято страху.
Резюмуючи, історія 9 травня — це історія того, як політична влада може поступово змінювати сенс колективної пам’яті в прямо протилежний бік. Колись це був день скорботи, день пам’яті й вдячності поколінню, яке пережило найстрашнішу війну ХХ століття. Світове свято Перемоги над нацизмом, яке визнавала значна частина світу.
Сьогодні ж це російський державний ритуал, побудований на мілітаризмі, історичному реваншизмі та культивуванні образу вічної війни. Для України ця трансформація особливо болюча. Бо 9 травня довгий час було і нашим днем також. Днем пам’яті про наших загиблих, наших ветеранів, наші родинні втрати.
Росія не просто привласнила це свято — вона його зруйнувала та спотворила. Перетворила день, який мав нагадувати світу про ціну війни, на день демонстрації готовності воювати знову. Від «свята зі сльозами на очах» до «можем повторить». І це — найвлучніша метафора всієї Росії часів Путіна: від партнера та союзника до агресора, з яким ніхто не хоче мати нічого спільного.
