Спартак Суббота – ім'я, що досі викликає тригер, або посмішку. Ще кілька років тому він був головним «проповідувачем» ментального здоров'я в країні, аж поки гучний скандал із дипломами та регаліями не скинув його з терапевтичного олімпу. Проте Спартак Суббота нікуди не зник – він продовжує мовити на власну аудиторію та аналізувати людську психіку у вивченні якої постійно вдосконалюється.
У великому інтерв'ю UA.News розпитали Спартака про виживання українців в умовах тотального воєнного стресу: від феномену тривожних людей, які засинають лише під вибухи, до буму на тарологів та регресологів. І, звісно, не пройшли повз тему його власного життя-буття після великого скандалу: як Суббота реагує на хейт сьогодні та чому вважає, що «осадочок залишився» не у нього, а у суспільства.
Збереження ресурсу та адаптація до життя
Почнемо з того, що наша нервова система дуже любить постійність. В умовах підвищеного навантаження психіка працює тим ефективніше, чим більш передбачуваним є ваш щоденний графік. Звісно, нинішні обставини вкрай специфічні: ми всі розуміємо, що дотримуватися регулярного ритму життя виходить далеко не завжди. Особливо коли додаються нічні обстріли, хронічний тиск на роботі, побутові зобов'язання перед близькими, а хтось паралельно ще й намагається навчатися. Проте, попри всі ці об'єктивні труднощі, збереження режиму дня залишається найважливішим чинником виживання.
Для виснаженої нервової системи це непросте завдання, але в сучасній психотерапії є цілий напрям, який спеціалізується саме на нормалізації режиму й формуванні стійких поведінкових звичок. Це називається терапією контролю стимулів. Вона дозволяє людині побудувати здоровий, міцний зв'язок між конкретними подіями, локацією, де вона перебуває, та її поточним психічним станом. Коли людина здатна передбачити свої наступні кроки й заздалегідь планує дії, рівень її тривоги суттєво знижується.
За своєю природою тривога – це безпредметний страх. Ми часто пояснюємо пацієнтам цю різницю на простих прикладах: страх – це завжди опредмечена тривога. Якщо ви бачите, що на вас мчить агресивний собака, ви відчуваєте саме страх, бо джерело загрози чітке й зрозуміле. Тривога ж натомість живиться невизначеністю та очікуванням якихось абстрактних негативних подій у майбутньому. Візьмемо для прикладу ситуацію, коли людина чує звук «шахеда». Що це – страх чи тривога? Попри те, що звук цілком реальний, це все одно тривога. Адже ніколи до кінця не відомо, пролетить він повз чи влучить саме туди, де ви перебуваєте.
Цей стан постійного очікування небезпеки мобілізує нервову систему. Людина стає гіперфокусованою, і цей постійний м'язовий та психічний тонус через певний час починає її критично виснажувати. Наша психіка непогано адаптована до короткочасних навантажень, у стресових ситуаціях ми можемо демонструвати колосальну ефективність. Але завжди треба зважати на межі міцності. Людина – істота жива, вона не здатна перманентно перебувати на піку мобілізації. Їй життєво необхідний відпочинок.
Але як повноцінно відпочити, коли обстріли й повітряні тривоги тривають годинами, виснажуючи вас посеред ночі, а зранку потрібно підніматися, йти на роботу, дбати про дітей, готувати їжу, і при цьому ви абсолютно не знаєте, що принесе наступний день? У таких умовах ресурси вигорають блискавично. Можна називати це різними термінами – вигоранням чи виснаженням адаптаційного потенціалу, – суть залишається незмінною: у людини руйнується графік і зникає відчуття передбачуваності майбутнього.
Саме тому базова рекомендація для відновлення якості життя в умовах хронічного стресу – це створення штучної рутини. У вас обов'язково має бути графік, якого ви дотримуєтеся попри будь-які зовнішні обставини. Оскільки наш мозок схильний асоціювати конкретне місце з певною діяльністю, а діяльність – із цим місцем, цим інструментом треба коригувати свій стан. Рутину необхідно жорстко прив'язувати до локацій і повторювати ці ритуали щодня.
Я розумію, що в умовах війни порада планувати день може звучати для багатьох абсурдно чи навіть іронічно. Проте існує величезна кількість клінічних досліджень, які порівнюють роботу нервової системи під тиском у людей, які мали бодай штучний режим, і тих, хто пустив усе на самоплив. Одним із найяскравіших прикладів такого підходу – ще задовго до того, як з'явився термін «терапія контролю стимулів», – був психіатр Віктор Франкл, який вижив у нацистському концтаборі. Він створив логотерапію – терапію сенсом. Його головний висновок полягав у тому, що доти, доки людина має заради чого жити, доки вона самостійно структурує свій час і планує бодай дрібні кроки, її нервова система знаходить ресурси для мобілізації.
Зараз у багатьох українців опускаються руки: з'являється небезпечне відчуття безнадійності, небажання щось робити, бо «невідомо, що буде завтра». Відсутність довгострокових планів – це один із найбільших психологічних ризиків сьогодні. Тому, попри все, змушуйте себе триматися рутини. Навіть якщо майбутнє здається туманним, у вашому календарі щодня має бути чіткий список із кількох базових завдань. Вони мають бути прив'язані до конкретних місць і закривати різні аспекти вашого щоденного життя – від побуту до роботи. Тільки так можна зберегти цілісність психіки.
Проактивність як протидія тривозі та базова потреба в контролі
Річ у тім, що коли наша нервова система мобілізується, вона прагне і чекає від нас цілком конкретних дій. Тобто потрібна активна діяльність, яка дозволить нам суб'єктивно гарантувати безпеку. Навіть якщо ця діяльність прямо не спрямована на забезпечення вашої персональної безпеки, вона може бути орієнтована на безпеку інших. Це називається проактивністю.
Наприклад, якщо щоразу ви стикаєтеся з високим рівнем тривоги, хоча прямо зараз у цю хвилину вам нічого об'єктивно не загрожує, необхідно вольовим зусиллям інтегрувати у свій графік виконання будь-яких примусових завдань. Це може бути що завгодно: починаючи від інтенсивного фізичного навантаження і закінчуючи банальною розсилкою повідомлень близьким із запитанням, як у них справи. Створюйте жорстку рутину приготування їжі, підготовки гардеробу чи просто систематичного прасування речей. Подібні дрібні побутові цикли значною мірою формують у психіці відчуття контрольованості простору. А контрольованість, як відомо, є найважливішим фактором безпеки в житті людини, оскільки безпека – це одна з наших базових, фундаментальних потреб.
Кав'ярні без шибок, вітальні потреби психіки та «ціна помилки»
Ми справді сповнені подвійних стандартів, тому я хотів би звернути увагу на кілька принципових моментів. Почнімо з вітальних потреб людини – тобто тих базових потреб, без задоволення яких ми просто не можемо фізично існувати. Хронічне порушення сну через певний час неминуче призводить до галюцинаторного синдрому, критичного зниження активності, глибоких депресивних станів і, зрештою, до летальних наслідків. Людина, яка позбавлена нормального сну достатньо довго, банально помре – так само, як і від тривалого голодування. Сон – це фундаментальна вітальна потреба, і це медичний факт.
З одного боку, я цілком згоден: варто пишатися тим, що українців не так просто зламати. Ми демонструємо унікальну здатність адаптуватися до будь-яких екстремальних умов. У світі відбувається багато воєн, але далеко не всі нації спроможні бути настільки психічно мобілізованими й водночас знаходити позитивні ментальні опори в суцільних труднощах. Проте з іншого боку – ми маємо чітко диференціювати професії.
Є типи діяльності, де вищі когнітивні функції – концентрація уваги, гнучкість мислення, фокус – відіграють абсолютно ключову роль. Це хірурги, рятувальники, диспетчери енергомереж або фахівці, які працюють із військовими й відповідають за точність передачі оперативних даних. Якщо така людина хронічно не висипається, якість виконання її обов'язків падає настільки, що це несе пряму загрозу життю інших. У такому разі її прорахунки стають ятрогенними. У медицині термін «ятрогенія» означає погіршення стану пацієнта, зумовлене безпосереднім втручанням чи помилкою самого медичного спеціаліста. Простіше кажучи, це ситуація, коли все було відносно нормально, доки людина не пішла до лікаря, а після візиту стало тільки гірше. Саме тому в хірургічній практиці діє залізне правило: якщо лікар чергував усю ніч і не спав, його без проблем замінює колега, навіть якщо за плановим графіком першим мав оперувати саме він. Або ж планову операцію просто переносять, якщо вона не є ургентною. Головний постулат тут – не нашкодити.
Однак існують професії, які об'єктивно не вимагають від працівника надвисоких когнітивних здібностей чи постійних інтелектуальних надзусиль. Чи є вимоги роботодавців до таких категорій проявом подвійних стандартів і чи виглядає це менш людяно в умовах війни? Так, безумовно. Проте ціна помилки у таких сферах є неспівмірною, вона вкрай мала, а суспільна й індивідуальна користь від продовження роботи – значно вища. Тут ціна прорахунку – це максимум несмачно зварена кава, пробитий на касі товар на кілька гривень дорожче або дрібна похибка в поточних підрахунках. Подібні ризики не є достатньо високою ціною, щоб людина повністю відмовлялася від виконання обов'язків, якщо їй потрібно забезпечувати себе, свою родину та підтримувати економіку.
І бенефіти, тобто психологічні та соціальні бонуси від такої роботи, повністю переважають можливі негативні наслідки. У мене є товариш, який тримає власну кав'ярню. Коли поруч відбувся приліт і в закладі вилетіли шибки, вранці весь двір цього будинку мав можливість випити гарячої кави. Це означає, що загальна якість життя людей навколо в цей конкретний момент суттєво підвищилася. Так, бариста був виснажений і невиспаний, йому було неймовірно складно, виникали технічні помилки й навіть касовий розрив за підсумками дня – питань немає. Але наша сила полягає саме в тому, що ми здатні не просто функціонувати в умовах підвищеного стресу, а й підтримувати одне одного.
Ця взаємопідтримка далеко не завжди є вербальною, вона часто має суто ментальний характер. Люди, які попри все приймають рішення виходити на робочі місця, роблять велике благо для суспільства. Коли ми приходимо до своєї улюбленої кав'ярні чи закладу, де звикли читати книжки, і бачимо там знайоме обличчя працівника – це миттєво повертає нам відчуття стабільності. Як я вже зазначав, це ключовий елемент штучної контрольованості нашого мікропростору, і ми з великим задоволенням цим психологічним інструментом користуємося.
Тому мій вердикт такий: якщо ціна професійної помилки є критично великою – я наполегливо рекомендую брати вихідний і відновлювати вітальні ресурси. І в більшості випадків адекватні роботодавці надають таку можливість, якщо йдеться про високу персональну відповідальність. Але якщо ціна помилки мінімальна, ми не можемо вимагати для себе якихось особливих, тепличних умов. Якщо в Києві чи Харкові хтось не спить через нічні обстріли, то не спить абсолютно все місто. Це наші спільні воєнні реалії, і важко зараз усім без винятку.
Феномен «заспокоєння вибухами» та полегшення після панічних атак
Найбільш розповсюджена категорія тут – це люди з хронічно підвищеним рівнем тривоги. Вони об'єктивно тривожніші за більшість. Річ у тім, що їхня нервова система мобілізується саме тоді, коли загроза лише очікується. Психіка перебуває в стані постійного фокусу уваги, вона щомиті готова реагувати на серйозний виклик. І доки цієї реальної небезпеки немає, людина залишається в стані виснажливої гіпермобілізації.
Раніше у класичній психіатрії це входило до переліку характерологічних особливостей і називалося «тривожно-недовірливим типом». Такі люди мають вроджену підвищену пильність. І в цьому немає патології, для них це навіть еволюційна перевага – з таких осіб виходять одні з найкращих кризових менеджерів у світі. Це той тип людей, які, просто зайшовши в кімнату, миттєво помічають, що якась дрібна річ лежить не на своєму місці. Вони першими фіксують найменші коливання температури повітря, зчитують мікроміміку оточуючих і фіксують безліч мікроскопічних деталей навколо. Причина цього явища суто генотипова, людина вже народжується з такою специфікою особистості. Її нервова система банально чутливіша до подразників малої інтенсивності, тому вона моментально реєструє будь-які зміни в зовнішньому середовищі й змушує бути насторожі.
Ця аналітична здатність лише розвивається та загострюється з плином часу. Однак тут є як свої очевидні плюси, так і серйозні мінуси. Парадокс полягає в тому, що така тривожна людина лише тоді, коли стикається з реальною, матеріальною загрозою – наприклад, коли за вікном починає гучно вибухати, – відчуває дивне полегшення. У цей момент її нервова система ніби каже: «Фух, ну нарешті, ось саме цього ми й чекали весь цей час, тепер усе зрозуміло, можна лягти й відпочити».
Якщо подивитися на речі тверезо, ці люди до початку повномасштабного вторгнення жили в ментальному плані значно гірше, ніж коли воно вже сталося. Бо до 24 лютого тривало нескінченне інформаційне нагнітання: буде війна чи не буде, нападуть чи пронесе? Весь цей час вони перебували в колосальному психологічному гіпертонусі. Проте, щойно ситуація стала критичною, вони першими блискавично мобілізували свої психічні ресурси. Поки інші панікували, тривожно-недовірливі вже чітко командували: «Слухай сюди, зараз ми швидко збираємо ось ці речі, документи відносимо туди, діємо за таким планом...». Вони миттєво стають дуже конкретними, зібраними та ефективними, вирішуючи кризу першими й максимально точно. Це дуже специфічна архітектура психіки. Натомість ті громадяни, які в мирний час є перманентно спокійними, флегматичними та урівноваженими, в момент реального хаосу часто виявляються значно менш проактивними. Це просто вроджений параметр нервової системи, от і все.
Що робити людям, які помітили за собою таку реакцію? Перш за все – прийняти це як базовий біологічний факт. Суспільство чомусь вважає це серйозною проблемою, хоча насправді це просто специфічна риса вашого характеру. Її в жодному разі не потрібно «лікувати» чи глушити жменями заспокійливих таблеток. Штучно пригнічувати таку тривожність медикаментами – це все одно, що хімічно карати людину за те, що вона занадто чутлива чи плаче під час перегляду драматичних фільмів. Це специфіка вашої особистості, і змінювати її не треба, адже ви – найкращі управлінці в критичних умовах.
Ті читачі, які мають діагностований панічний розлад, чудово знають цей алгоритм: доки сама панічна атака не відбулася, людина мучиться в жахливому напруженні. Але щойно напад стається і проходить свій пік – настає повне розслаблення. Людина чітко розуміє, що на наступні 24 години вона гарантовано вільна від нових атак і тепер можна нарешті спокійно жити далі. Пряме зіткнення з реальною, опредмеченою загрозою для нашої психіки є значно легшим і зрозумілішим, ніж її тривале, підвішене очікування. І тут ми знову повертаємося до ключового критерію психологічного виживання – потреби в суб'єктивній контрольованості ситуації.
«Модний» РДУГ та фальшиві діагнози
Сьогодні синдром дефіциту уваги та гіперактивності «(РДУГ)» перетворився на тренд. Люди масово діагностують його собі самі після коротких тестів або відеороликів у соцмережах. Проте РДУГ – це не просто неуважність чи тимчасова втома, а реальне вроджене неврологічне порушення, пов'язане з особливостями розвитку центральної нервової системи. Воно проявляється ще в дитинстві й базується на трьох критеріях: дефіциті уваги, гіперактивності та імпульсивності. Набути його через неправильне виховання у дорослому віці неможливо.
Головна проблема сучасної моди на цей діагноз – тотальне самодіагностування. Будь-яка людина, якій важко сфокусуватися на нецікавому предметі чи нудній роботі, одразу приписує собі синдром. Ба більше, цей діагноз поголовно ставлять дітям, які погано вчаться, хоча часто проблема полягає лише в тому, що викладачі не вміють зацікавити своїм предметом.
Статистика колег із британського профільного центру, який розробляє медичні протоколи (NICE), вражає: під час повторного професійного обстеження пацієнтів, які вже прийшли з готовим діагнозом РДУГ, реальний синдром підтверджується менше ніж у 7% випадків.
Решта – це наслідок неправильної діагностики або того, що люди піддалися «ефекту самореференції». Вони спираються на власне суб'єктивне уявлення про себе, приміряють чужі симптоми й помилково діагностують у себе РДУГ, депресію чи обсесивно-компульсивний розлад просто тому, що переживають важкий життєвий період.
Для багатьох РДУГ став зручною відмовкою, за якою ховають звичайні лінощі, погане виховання чи інші проблеми з характером. І це б'є по людях, які дійсно мають цей синдром. Коли діагноз стає мемом, реальні розлади знецінюються суспільством. Тим часом люди зі справжнім РДУГ серйозно страждають, адже їхнє соціальне функціонування та якість роботи сильно порушені.
Справжній РДУГ вимагає серйозного лікування, часто медикаментозного, включно із психостимуляторами амфетамінової групи. Це серйозні препарати, а не безпечний парацетамол. І тут діє простий маркер: якщо людина вважає, що має цей синдром, але не готова до серйозної терапії, у неї з високою ймовірністю його немає. Люди з реальним розладом готові на все, аби покращити якість свого життя.
Звісно, у РДУГ є й певні переваги – іноді такі люди значно краще і швидше виконують конкретні специфічні завдання. Проте недоліків і викликів тут значно більше. Суспільству час припинити сприймати цей стан як жарт чи прояв лінощів, натомість потрібно мінімізувати стигматизацію та ставитися до реальних пацієнтів із серйозністю та підтримкою.
Про алгоритм дій під час ментального шантажу
Незважаючи на те, що в якихось конкретних моментах люди з РДУГ дійсно можуть виконувати певні завдання навіть краще за інших, і цей стан не є суцільним мінусом, недоліків у ньому все ж значно більше. Він фундаментально руйнує якість життя. Тому сміятися з цього чи зневажливо кидати «та який там розлад, він просто лінивий», коли людина справді має цю патологію – вкрай жорстоко. Спробуй потім доведи суспільству, що все це серйозно. У нашому соціумі історично так і було: спочатку з діда відверто сміялися, а потім знаходили його повішеним у сараї. Тому до подібних маркерів варто ставитися з максимальною серйозністю.
Завжди, коли ви відмовляєте комусь у первинній психологічній допомозі, ви маєте тверезо прораховувати найгірші потенційні наслідки. Потрібно усвідомлювати, наскільки фатальними можуть бути результати, якщо ви вирішите просто проігнорувати скаргу людини. Дуже часто фіналом стає не просто перманентно низька якість життя, а взагалі тотальна відмова особи продовжувати своє біологічне існування.
Звісно, у повсякденному житті та партнерських стосунках ми регулярно стикаємося з іншою стороною медалі – коли один із партнерів у момент розриву чи кризи починає конкретно погрожувати самогубством і шантажувати фразами на кшталт: «Я собі щось зроблю», «я повішуся» або «я вб'юся». Як діяти в таких деструктивних ситуаціях?
По-перше, ніколи не потрібно ставитися до подібних заяв легкодушно чи безвідповідально. У клінічній практиці часто трапляється так, що пацієнти хоч спершу і використовують ці погрози як інструмент психологічного тиску, проте згодом закінчують реальним суїцидом. Якщо людина відверто й артикульовано говорить про намір вчинити самогубство – це є прямим медичним показанням для її негайної госпіталізації. Це залізобетонний привід оперативно звернутися по допомогу до спеціальних служб. Усі, хто має про це знати – від чергових працівників найближчих психоневрологічних диспансерів до органів поліції, – мають бути негайно повідомлені та попереджені про те, що ця конкретна особа здатна на суїцид. З погляду особистої безпеки це першочерговий крок, який необхідно зробити. Бо якщо людина про це заявляла, а ви згодом цей епізод просто проігнорували, до вас у правовому полі виникне цілком логічне запитання: чому ви не звернулися до профільних фахівців, якщо вас відкрито попереджали про небезпеку?
По-друге, навіть якщо партнер використовує подібний шантаж суто як модель емоційної маніпуляції – ми все одно діємо за єдиним алгоритмом, викликаємо спецслужби й фіксуємо цей виклик офіційно. Якщо людина просто намагалася грати на ваших почуттях, така жорстка та офіційна реакція миттєво змусить її кардинально змінити свою поведінку. Подібні інциденти чітко реєструються державними органами, і наступного разу грати в такі небезпечні маніпулятивні ігри з правоохоронцями та медиками шантажисту просто не захочеться.
Етика підтримки в горі
Найголовніше у такій ситуації – чітко розуміти, чого говорити категорично не слід. Тут усе залежить від величезної кількості чинників, але найпоширеніша помилка оточуючих – це спроба «нормалізувати» страждання людини. У переважній більшості випадків такий підхід інтерпретується постраждалим як пряме знецінення. Шаблонні фрази на кшталт: «Ну, зараз усі когось втрачають», «багато хто зараз через це проходить» або «такий час, усім важко» – сприймаються виключно як зневага до її особистої, унікальної трагедії. Це перший принциповий момент.
Друге застереження: ні в якому разі не варто запевняти людину, що «все налагодиться». У момент, коли постраждалий перебуває в гострій фазі проживання горя, його суб'єктивне сприйняття власного стану є абсолютно катастрофічним. Будь-які спроби розраджувати чи заспокоювати якимось абстрактним майбутнім здаються психіці абсолютно чужими, фальшивими та нереальними.
Також категорично не можна вимагати від людини постійно згадувати, деталізувати чи переказувати трагічні події. Для глибокого та безпечного опрацювання подібних кризових станів у сучасній практиці існують спеціальні терапевтичні напрями, зокрема EMDR (десенсибілізація та переробка рухом очей – прим. ред.). Спроби пережити таке глибоке горе без кваліфікованої професійної допомоги супроводжуються стрімким і сильним зниженням якості життя. У значній мірі це веде до так званої емоційної інвалідизації. Тобто людина втрачає здатність нормально інтегруватися в соціум, у неї руйнуються звичні соціальні зв'язки, критично знижується продуктивність роботи та загалом блокуються всі базові життєві функції.
Це надзвичайно серйозна проблема, з якою самотужки впоратися просто неможливо. Ба більше, у такий гострий період намагатися штучно чи силоміць змістити фокус уваги людини на якісь інші, «позитивні» речі – абсолютно неефективно. Подібні намагання відволікти жодним чином не допомагають нормалізувати психічний стан і якість життя постраждалого.
Феномен езотеричного буму та «запити у Всесвіт»
Це насправді глибинне запитання, і когнітивістика – наука про мислення та когнітивні процеси – дуже чітко й детально описує подібні феномени. Головним каталізатором тут виступає гостра втрата людиною відчуття контролю над власним життям. Коли соціум стикається з пандемією, повномасштабною війною, жорсткими економічними труднощами, руйнівними стихійними лихами чи політичною турбулентністю, психіці життєво необхідна компенсація цієї втрати. В Україні ж зараз люди зіткнулися абсолютно з усім цим переліком одночасно.
Наша нервова система еволюційно дуже погано, майже критично переносить стан тривалої невизначеності. І подібні магічні практики – від ворожіння на картах Таро до послуг регресологів – миттєво створюють для виснаженого мозку три базові ілюзії. Перша й найголовніша з них – це ілюзія розуміння процесів, що відбуваються навколо. Людина нібито отримує чіткі відповіді на ті запитання, на які об'єктивно відповісти в реальному світі неможливо. Це повертає суб'єктивне відчуття контролю над майбутнім і значною мірою знижує рівень поточної тривоги. Причому для нашої психіки на фізіологічному рівні немає абсолютно жодної різниці, чи є ця езотерична система знань реальною, чи вона повністю вигадана шахраями – терапевтичний ефект полегшення в моменті буде абсолютно однаковим.
Тут напряму працює наша фундаментальна потреба в сенсі. Людський мозок еволюційно запрограмований у всьому без винятку знаходити закономірності, адже здатність передбачати правила гри автоматично знижує рівень занепокоєння. Наприклад, постраждала людина підсвідомо міркує: «У країні почалася війна, але ж розклад карт мене про це заздалегідь попереджав!» або «Ця подія була очевидним знаком згори!». Такі ментальні конструкції штучно формують ілюзію контролю над хаосом. І чим сильнішим є зовнішній стрес, тим вища ймовірність, що людина сліпо повірить, ніби ця магія дійсно працює. Вона починає бачити причинно-наслідкові зв'язки там, де їх ніколи не було, навіть якщо інформація, яку їй продають за шалені гроші, – це суцільна брехня.
Аналогічна історія відбувається і з популярними нині «запитами у Всесвіт» та маніфестаціями. Якщо оцінювати це явище персонально для конкретної людини, яка формулює такий запит, – певний сенс тут є, але він має суто індивідуальний, психологічний характер як форма самозаспокоєння. Проте якщо дивитися на речі об'єктивно й науково – жодного сенсу в цьому немає, оскільки Всесвіту як фізичній системі до наших бажань абсолютно байдуже.
Пам'ятаєте, як на третій день повномасштабного вторгнення мільйони людей синхронно візуалізували, що Путін раптово помер? Ну от і весь результат. Усі ці красиві маркетингові історії про «матеріальність думок» та енергетичні посили, на превеликий жаль для езотериків, безкомпромісно розбиваються об фундаментальні закони теоретичної фізики.
Медійний скандал-2023. Замість виправдань – успіх
Розумієте, коли у тебе настільки стрімко та масштабно росте аудиторія, а ти при цьому об'єктивно не є надто зговірливою людиною... Я, з огляду на свої певні життєві помилки чи, навпаки, глибоку мудрість (хто знає?), є особистістю незговірливою і досить радикальною у своїх публічних висловлюваннях. А в соціумі діє чітке правило: якщо тебе абсолютно неможливо контролювати ззовні, тебе системно намагаються збити.
Але якщо говорити суто про плюси – особисто в мене після цього сильно змінилася думка щодо суспільного тиску та щодо так званих ворогів. Це був насправді досить корисний епізод у моєму житті. І якби подібного епізоду еволюційно не було – то його обов'язково треба було б штучно створити. Друге – ця ситуація змотивувала мене ще більше вчитися і когнітивно розвиватися. Людина через такі масштабні кризи проходить колосальну життєву школу. Звісно, як кажуть у відомому анекдоті, «осадочок залишився» (посміхається).
Люди в нас взагалі хронічно схильні обирати якусь одну просту, примітивну істину, бо глибоко розбиратися в деталях, тим паче у воєнний час – це занадто велике когнітивне навантаження. Зрозумійте, якби цей кейс стався в мирний час, на нього звернули б набагато менше суспільної уваги, бо тоді в інфопросторі є безліч інших тем. Але так як людям критично необхідна ілюзія контролю над ситуацією, їм завжди потрібно, щоб у зоні доступу перебувала масштабна людина, з якою можна взаємодіяти – добре чи погано, це вже не грає ролі.
Олексій Арестович у цьому значенні виконав величезну психотерапевтичну функцію для суспільства. Ті, хто його палко любив, чи так само палко ненавидів – вони всі насправді мали безпосередній контакт з особистістю. Байдуже, де саме відбувався цей контакт – у коментарях в соцмережах чи виключно у їхніх власних головах, але це створювало їм суб'єктивну ілюзію контролю над ситуацією навколо.
Коли людина, яка стикнулася з нерозумінням, проходить через публічний скандал, він виконує важливу функцію – дає можливість суспільству трактувати ситуацію так, як людям особисто зручно. Тому я абсолютно не шкодую, що все так сталося. Навіть якби я мав гіпотетичну можливість щось назад переграти, я навіть не впевнений, чи переграв би взагалі, бо я неймовірно задоволений фінальним результатом.
Наприклад, саме цей скандал мене потужно змотивував поступити на навчання в Університет Південного Уельсу на спеціальність «клінічна психіатрія», причому я закінчив його з відзнакою, що є абсолютно рівною нашому червоному диплому. Зараз я офіційно вступив до Інституту Королівської Хартії в Британії. А я б цього всього ніколи в житті не зробив, якби не цей медійний скандал. Всюди є свої приховані переваги та недоліки, це треба чітко розуміти.
Тому, якщо хтось усе одно має нести персональну відповідальність за поточні невдачі – свої власні та всього суспільства в момент, коли на них не можна вплинути об'єктивно – то чому б, власне, не я?
