Сьогодні, у вівторок 28 липня, виповнюється рівно чотири роки з тієї ночі, коли світ сколихнула звістка про масову загибель українських військовополонених «виправній колонії №120» в окупованій Оленівці. Ця дата навічно вписана в історію російсько-української війни чорною фарбою.
Тоді, в ніч на 29 липня 2022 року, у бараці фільтраційного табору обірвалися життя щонайменше 53 захисників Маріуполя. Від 73 до 130+ бійців отримали поранення різного ступеня тяжкості. Точна кількість жертв і досі залишається невстановленою, адже доступу до місця трагедії міжнародні експерти так і не отримали.
Минає четвертий рік, а завіса таємниці над цим злочином лишається майже непроникною. Версії, які озвучувались від самого початку, подекуди суперечать одна одній, а повноцінного, незалежного та прозорого розслідування світ так і не побачив.
Як же сталося, що оборонці «Азовсталі», які вижили в пеклі маріупольських боїв, загинули в тилу ворога, перебуваючи під його повним контролем як військовополонені, які мали б бути захищені Женевськими конвенціями? Якими були обставини трагедії і чи вдалося її хоч якось розслідувати? Детальніше — в матеріалі UA.News.
Шлях до «бараку смерті»
Для того, щоб зрозуміти весь жах ситуації, варто повернутися трохи в минуле. Оленівка — це невелике селище на Донеччині, у Волноваському районі, яке опинилося під контролем проросійських сепаратистів ще у 2014 році. Саме там, на території колишньої виправної установи, окупаційна адміністрація за підтримки РФ облаштувала фільтраційний табір.
Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році цей об’єкт перетворився на один із головних центрів утримання військовополонених, вивезених із уже захопленого Маріуполя. У травні того ж року, після багатомісячної оборони міста, українські військовослужбовці — зокрема бійці полку «Азов» — вийшли з «Азовсталі» згідно з наказом вищого командування. Їм гарантували життя та подальший обмін, однак реальність виявилася куди гіршою. Замість очікуваної процедури обміну сотні захисників опинилися в Оленівці.
Умови утримання там були дуже важкими — втім, сказати так означає не сказати нічого. Згідно зі свідченнями тих небагатьох, кого вдалося звільнити під час наступних обмінів, а також згідно з даними міжнародних правозахисних організацій, до полонених систематично застосовували тортури. Зокрема, їх били (в тому числі електричним струмом), морили голодом, всіляко принижували, тощо. Окупанти намагалися зламати дух українських захисників, вибити з них зізнання у незрозуміло яких «злочинах» та використати у своїх пропагандистських цілях. Саме ця атмосфера безкарності та жорстокості стала фоном для подій, що розгорнулися в ніч на 29 липня.
Ніч трагедії: як це було
Безпосередньо трагедія сталася або пізно ввечері 28 липня, або в перші години ночі на 29 липня 2022 року. В одному з бараків промислової зони колонії, де утримували переважно бійців «Азову», пролунали потужні вибухи, які спричинили масштабну пожежу та призвели до обвалу конструкцій.
Саме цей момент і є ключовим каменем спотикання у всій історії. Офіційні позиції Росії та «ДНР» були озвучені миттєво, майже синхронно. Кремль заявив, що українські війська нібито навмисно завдали удару по колонії з реактивної системи залпового вогню HIMARS, щоб ліквідувати полонених, які «почали давати свідчення проти київського режиму». Ця версія від самого початку була розрахована на внутрішню пропаганду, однак вона не витримує навіть мінімальної критики.
По-перше, жодних уламків ракети HIMARS на місці події виявлено не було, а супутникові знімки, оприлюднені пізніше, показали, що руйнування мають характер скоріше внутрішнього вибуху, а не влучання ззовні. Стіни будівлі не мали характерних пробоїн, натомість дах було знесено вибуховою хвилею зсередини. По-друге, українські та міжнародні фахівці заявляли про переконливі докази застосування термобаричного заряду або закладеної вибухівки, яка спрацювала в середині бараку. Українська сторона відкидає звинувачення, називаючи трагедію цілеспрямованим терактом, вчиненим росіянами (хоча коректніше було б називати це воєнним злочином).
Домінуючою серед більшості експертів є версія про умисне вбивство полонених силами самих окупантів. Мотивів тут було декілька, і вони як би нашаровувалися один на одного.
Насамперед, це жахливий стан ув’язнених. Від численних тортур і відсутності медичної допомоги багато хто з них, цілком можливо, просто не дожив би до можливого обміну. Другою причиною називають намагання приховати сліди масових катувань, які набули системного характеру. Тіла загиблих з обгорілими кінцівками та слідами несумісних із життям травм, які демонструвалися на пропагандистських кадрах, красномовно свідчили про жахи, що коїлися в таборі. Підірвавши барак, окупанти буквально намагалися замістити сліди.
Також, утім, не можна відкидати й суто терористичну мету — а саме бажання деморалізувати українське суспільство та створити черговий інформаційний привід для звинувачень України у «злочинах проти власного народу». Дуже показово, що російська сторона всіляко блокувала й досі блокує доступ міжнародних місій (в тому числі Червоного Хреста) до місця трагедії. Також росіяни швидко ліквідували руїни, що унеможливило проведення незалежних експертиз «по гарячих слідах».
Розслідування без доступу до правди
На даний момент — через чотири роки після трагедії — ми досі не маємо завершеного юридичного вердикту. Україна одразу кваліфікувала подію як теракт, масове вбивство. Офіс Генерального прокурора вніс відомості до ЄРДР за статтею 438 Кримінального кодексу України (порушення законів та звичаїв війни). Українські слідчі допитали десятки звільнених з полону свідків, які надали детальні покази про умови утримання та обставини вибуху. Проводилися численні експертизи, зокрема за матеріалами відкритих джерел та супутниковими знімками.
Отримані дані чітко вказують на інсценування удару ззовні та фактичне застосування вибухового пристрою всередині. Скоріше за все, росіяни спершу підірвали барак зсередини, а потім задля імітації обстрілу нанесли по руїнах удари артилерією.
Однак ключова проблема залишається незмінною: територія колонії досі перебуває під окупацією. Без фізичного доступу до місця злочину, без можливості вилучити якісь залишки вибухівки (яких, скоріше за все, давно немає), провести повноцінну судово-медичну експертизу всіх тіл та допитати персонал табору (який, цілком ймовірно, є співучасником злочину), розслідування не зможе вийти на фінальну стадію.
Міжнародна реакція на трагедію також була жорсткою, перш за все через відсутність можливості побачити все на власні очі. Представники ООН та Міжнародного Комітету Червоного Хреста неодноразово закликали Росію надати безперешкодний доступ до місць утримання військовополонених, але ці заклики свідомо ігнорувалися. Саме бездіяльність міжнародних моніторингових місій, які так і не змогли домогтися допуску в Оленівку, залишає величезну прогалину в офіційному визнанні факту масового умисного вбивства.
Це створює гірку реальність, у якій справедливість, на жаль, відкладається на невизначений термін. Повноцінне слідство з усіма необхідними слідчими діями стане можливим лише після деокупації території. Коли це станеться і чи станеться взагалі — сьогодні сказати важко. Але точно можно сказати одне: лише тоді, коли українські правоохоронці та міжнародні судові експерти зможуть ступити на землю колишньої колонії, ми зможемо розраховувати на остаточне встановлення всіх обставин трагедії.
Пам’ять, яка зобов’язує до справедливості
Резюмуючи, варто наголосити: Оленівка — це не просто один із тисяч кривавих епізодів війни, випадків абсолютно непотрібного насильства заради насильства. Це схоже на свідомий воєнний злочин, на акт державного тероризму, який вчергове оголив справжню сутність агресора.
Версія про український HIMARS давно розсипалася під тиском елементарної логіки та технічних доказів, однак вона міцно засіла в головах тих, хто споживає російську пропаганду. Та в цій ситуації варто пам'ятати інше: в «оленівське пекло» потрапили бійці, які склали зброю за наказом своєї держави, довірившись гарантіям іншої держави — нехай і ворога. В результаті їх використали як розмінну монету, а потім просто знищили, наплювавши на будь-які закони та звичаї ведення війни, Женевські конвенції та інші нормативні акти міжнародного права в цій сфері.
Тож четверта річниця трагедії — це не лише день жалоби, яких, на жаль, в Україні сьогодні дуже-дуже багато. Це також нагадування суспільству і владі про те, що розслідування не може бути заморожене, а пам'ять — забута. Правосуддя рано чи пізно обов'язково настане, адже безкарність за такі злочини неможлива. Можливо, це саме правосуддя та відплата не будуть виключно юридичними — однак те, що вони невідворотні, є беззаперечним фактом.
