Повномасштабна війна кардинально змінила український оборонно-промисловий комплекс. Поруч із великими державними підприємствами з’явилися сотні приватних компаній, інженерних команд і стартапів, які створюють безпілотники, роботизовані комплекси, системи зв’язку, програмне забезпечення та інші технології для фронту.
Україна отримала унікальну перевагу — можливість швидко перевіряти розробки в реальних бойових умовах. Водночас галузь досі стикається з проблемами масштабування, залежністю від імпортних комплектуючих, нестабільними правилами, браком інвестицій та складнощами з виходом на міжнародні ринки.
UA.News поспілкувалося з Денисом Святокумом — головою правління Українського кластеру подвійних технологій, членом правління та головою комітету міжнародного співробітництва і стратегічних партнерств Федерації роботодавців України «Дефенс», а також головою інвестиційного комітету клубу приватних інвесторів InvestHub.
Від підприємництва до оборонних технологій
Денис Святокум понад 15 років займається підприємництвом, розвитком бізнесу, інвестиціями та запуском нових проєктів. Сьогодні своє головне завдання він бачить у тому, щоб об’єднати накопичений досвід, міжнародні контакти та підприємницьке середовище навколо розвитку українського сектору безпеки й оборони.
«Я намагаюся поєднати всі свої компетенції, бекграунд та інтереси в точці, яка допоможе реалізувати як особистий, так і національний потенціал. У мене великий підприємницький нетворкінг і контакти з проактивними українцями по всьому світу. Багато з них зараз так чи інакше залучені до посилення обороноздатності України», — розповів Святокум.
За його словами, українським оборонним підприємствам сьогодні необхідна не лише підтримка всередині країни. Вони мають ставати частиною міжнародних виробничих, технологічних та інвестиційних ланцюгів.
«Стратегічний успіх України залежить від того, наскільки швидко і вільно ми зможемо інтегруватися у світові ланцюжки доданої вартості в технологіях та інноваціях. Нам потрібно поєднувати українські розробки з капіталом і технологічними підходами партнерів, з якими ми поділяємо демократичні цінності», — пояснив експерт.
Безпосередній шлях Святокума до miltech розпочався під час навчання у програмі «Школа міністрів» Київської школи державного управління. Учасники мали підготувати проєкт реформи, яку можна було б реалізувати на державному рівні.
Святокум працював над концепцією R&D-хабу, покликаного допомогти Україні перейти від експорту сировини до створення та продажу власних технологічних рішень.
«Один із менторів сказав мені: якщо ти шукаєш фінансування та інвестиції, зверни увагу на оборонний сектор. Саме там зараз зосереджені увага, ресурси та інновації. Я прийняв цю пораду і почав глибше занурюватися в галузь», — згадав він.
Після початку повномасштабного вторгнення багато знайомих йому підприємців переорієнтували свої цивільні компанії на потреби війська. Одні виготовляли протитанкові їжаки, інші привозили бронежилети, передавали обладнання, приміщення або залучали працівників.
«Відбулася загальна мобілізація активних підприємців і трансфер їхніх ресурсів із цивільної сфери у військову. Я зрозумів, що це ядро, навколо якого можна створювати колаборації. Багато людей робили одне й те саме паралельно. Якби об’єднати їх у спільноту, вони могли б обмінюватися інформацією, ефективніше використовувати ресурси та посилювати одне одного», — повідомив Святокум.
Так виникла ідея профільної асоціації, а згодом — Українського кластеру подвійних технологій. Одним із його завдань має стати допомога оборонним компаніям у переході до цивільних ринків після завершення війни.
Приватний ОПК ще продовжує формуватися
На думку Дениса Святокума, в Україні вже виникла потужна приватна оборонна індустрія, однак називати процес її формування завершеним зарано.
Галузь постійно змінюється разом із ситуацією на полі бою. Нові рішення можуть за кілька тижнів зробити застарілими вироби, які нещодавно запустили у серійне виробництво.
«Процес точно триває. Ми фактично формуємо нову світову архітектуру безпеки, і це може зайняти достатньо багато часу. Інновації на полі бою змінюються постійно. З’являються нові компанії та продукти, які можуть виявитися кращими за рішення, запущені у виробництво лише вчора», — наголосив експерт.
У перспективі це має призвести до активнішої кооперації між підприємствами, а також до злиттів і поглинань. Частина компаній об’єднуватиме виробничі можливості, інженерні команди та канали збуту, щоб швидше масштабувати перевірені розробки.
Головна перевага України — швидкість
Ключовою перевагою українського ОПК Святокум називає швидкий цикл розробки, перевірки та вдосконалення технологій.
Українські інженери можуть оперативно передавати прототипи військовим, отримувати відгуки безпосередньо з фронту, вносити зміни та повертати оновлений виріб у бойові підрозділи.
«Наша найбільша перевага — швидка інтеграція, валідація і тестування різних засобів та продуктів. Через війну частина бюрократичних процесів стала простішою, тому ми можемо швидше зрозуміти, які рішення справді ефективні», — пояснив Святокум.
Доступ до бойового тестування він називає унікальним ресурсом, якого немає в більшості західних оборонних компаній.
«Швидке R&D, можливість перевірки на фронті та досвід застосування — це наші переваги. Крім того, українські підприємства стали сильними інтеграторами різних елементів і систем. Учора дрон був цивільним продуктом, а сьогодні він за відносно невеликі гроші може знищити техніку вартістю мільйони», — розповів експерт.
Слабке місце — масштабування розробок
Швидкість створення прототипів не завжди означає здатність випускати їх десятками або сотнями тисяч. Саме масштабування Святокум вважає однією з головних системних проблем українського ОПК.
За його словами, частина розробників намагається повністю контролювати власний продукт і боїться передавати технологію виробничим партнерам.
«Кожен хоче залишатися власником свого унікального продукту і переживає, що завтра в нього щось украдуть або заберуть. Через це я поки не бачу достатньо швидкого масштабування», — повідомив він.
Ситуацію ускладнює те, що різні команди паралельно працюють над схожими рішеннями, копіюють окремі підходи або намагаються випередити конкурентів.
Водночас така конкуренція не завжди призводить до ефективної кооперації, об’єднання виробничих потужностей або стандартизації продукції.
Технологічний запит народжується безпосередньо на фронті
В ідеальній моделі саме Збройні сили мають консолідувати потреби підрозділів, визначати технологічні пріоритети, а Міністерство оборони — формувати політику та створювати стимули для виробників.
На практиці значна частина оборонного R&D в Україні розвивалася децентралізовано.
«Запит народжується на фронті — у військового, якому потрібно закрити конкретне завдання: захист, напад, розвідку, маневрування або щось інше. Через людський фактор на різних ділянках фронту для однакової потреби можуть пропонуватися різні рішення», — пояснив Святокум.
Після початку повномасштабної війни роль донорів оборонних розробок частково взяли на себе благодійні фонди. Паралельно в окремих військових частинах і бригадах почали виникати власні інженерні та інноваційні команди.
«До них потрапляли науковці, підприємці та інженери, які буквально на коліні починали створювати нові продукти. У результаті з’явився так званий “зоопарк дронів”, тому що кожен підрозділ використовує те, що йому зручніше та ефективніше на конкретній ділянці», — розповів експерт.
Швидко стандартизувати всі рішення за умов постійної зміни тактики майже неможливо. Однак у майбутньому консолідувати інформацію про потреби фронту можуть великі масиви даних та інструменти штучного інтелекту.
Від прототипу до бойового застосування — за кілька тижнів
Український цикл розробки та випробування оборонної продукції Святокум називає одним із найшвидших у світі.
Конкретні строки залежать від виду продукції, складності технології та процедур, які вона повинна пройти. Однак у деяких випадках від появи запиту до першого бойового застосування минає лише один-два тижні.
«Після цього може знадобитися ще близько двох тижнів на модифікацію і приблизно стільки ж — на контрактування. Завдяки викликам війни держава змінює регуляторні підходи, а окремі люди активно адвокатують спрощення процедур», — повідомив експерт.
Виробники також намагаються оперативно модернізувати вже допущені до використання продукти. Особливо це стосується програмного забезпечення.
Компанія не може постачати виріб із гіршими характеристиками, ніж передбачено контрактом. Водночас покращені версії та програмні оновлення виробники нерідко передають військовим безкоштовно, не змінюючи вартості контракту.
Якщо ж ідеться про принципово новий модуль або суттєво змінений продукт, його можуть спочатку випробувати за підтримки благодійного фонду. Для подальшого державного контрактування такому виробу все одно доведеться пройти передбачені процедури.
Кодифікація, гранти та децентралізовані закупівлі
Серед найбільш корисних для українського ОПК державних рішень Святокум називає спрощення кодифікації оборонної продукції, фінансування нових розробок і розвиток децентралізованих закупівель.
Можливість військових частин самостійно купувати необхідні засоби дозволяє швидше реагувати на локальні потреби та скорочувати шлях від виробника до кінцевого користувача.
«Децентралізовані закупівлі стимулюють розвиток ОПК. Є централізовані контракти, але водночас військові частини можуть самостійно закуповувати те, що їм потрібно. Це спрощує і скорочує бюрократичний процес», — зазначив Святокум.
Позитивним кроком він також вважає появу інноваційних центрів у бригадах. Там розробки можна швидше протестувати, а виробники отримують релевантний зворотний зв’язок для вдосконалення продукції.
Окрему роль у підтримці оборонних стартапів відіграє Brave1 — державна ініціатива з розвитку оборонних технологій, яка фінансує розробки та допомагає впроваджувати їх у секторі безпеки й оборони.
Виробники очікують відкриття експорту
Одним із головних рішень, якого приватний оборонний бізнес очікує від держави, Святокум називає подальше відкриття експорту озброєння та військових технологій.
Український бюджет не може повністю профінансувати всі виробничі та дослідницькі можливості підприємств. Через це частина компаній має готові потужності, але не отримує достатньої кількості внутрішніх замовлень.
«Відкриття експорту підсилить залучення грошей та інвестицій. Ми зможемо продавати продукцію, яка, можливо, вже не є пріоритетною для України, але залишається корисною для інших країн», — пояснив експерт.
Додаткові доходи від зовнішніх продажів виробники могли б вкладати у нові дослідження, збільшення потужностей та локалізацію комплектуючих.
Водночас не всі компанії реально готові до міжнародного ринку. Формальна заява про готовність експортувати ще не означає наявності правильно оформленої технічної документації, юридичної структури, сертифікації та досвіду роботи з іноземними регуляторами.
«Коли справа дійде до документації та угод, виявиться, що готові не всі. Але саме відкриття експорту стане сигналом, що в цей напрям потрібно вкладатися і до нього потрібно готуватися», — зазначив Святокум.
Часті кадрові зміни створюють ризики
Постійні кадрові перестановки у Міністерстві оборони експерт оцінює переважно негативно.
За його словами, Міноборони є великим апаратом із численними департаментами, центрами та підпорядкованими структурами. Новій команді потрібен тривалий час, щоб розібратися в системі та перейти до реалізації змін.
«Мінімум півроку потрібно лише на те, щоб новий міністр зрозумів, що відбувається, сформував команду, підготував зміни і почав їх упроваджувати. Неможливо змінювати міністра кожні пів року, тому що щоразу багато процесів доводиться майже починати з нуля», — наголосив Святокум.
Частину напрацювань попередніх команд вдається передати наступникам. Проте деякі проєкти зупиняють, оскільки вони не відповідають концепції нового керівництва або їхнє значення не встигають належним чином пояснити.
Михайло Федоров і можливий український аналог DARPA
Окремо Денис Святокум відзначив технологічний підхід Михайла Федорова, який очолив Міністерство оборони України у січні 2026 року.
«Я вважаю його найбільш інноваційним міністром оборони за історію незалежної України. Це молода прогресивна людина, яка зацікавлена в технологіях. Він демонстрував це і на попередній посаді, і зараз», — заявив Святокум.
Серед позитивних змін він називає відкритішу комунікацію, швидший зворотний зв’язок, цифровізацію, запровадження систем оцінювання результатів і поступове скорочення паперових процедур.
«Я не кажу, що це ідеальний міністр і що немає нюансів. Але з тих людей, які очолювали відомство, його команді ще не дали повністю реалізувати заявлене. Саме тому я підтримував позицію, що його не потрібно прибирати», — пояснив експерт.
Ідею створення окремого координаційного центру оборонних технологій Святокум оцінює обережно. Нова структура матиме сенс лише за умови, що отримає реальні повноваження, фінансування та чітко визначені відносини з Міноборони, Генеральним штабом та іншими державними інституціями.
Як можливий орієнтир він називає американське агентство DARPA, яке займається фінансуванням і розвитком перспективних оборонних технологій.
«Про українську DARPA ми говоримо ще з 2023 року. Якщо новий центр стане першим кроком до створення інституції, яка справді пришвидшуватиме оборонні інновації, це може бути перспективно. Теоретично все можливо, але практичний результат залежатиме від повноважень і реалізації», — підсумував Святокум.
Ракетобудування та космос потребують більших інвестицій
Серед недостатньо профінансованих напрямів експерт виділяє ракетобудування.
Розробка ракет потребує значних коштів, складної виробничої бази, випробувальної інфраструктури, кваліфікованих фахівців і тривалого часу. Саме тому в Україні немає десятків приватних ракетних компаній, здатних паралельно реалізовувати великі програми.
«Будь-яке ракетобудування вимагає дуже великих інвестицій і значних строків реалізації. Нам потрібно більше грошей, ресурсів і людей. Фахівців стає менше, тому необхідно також вкладатися в їхню підготовку», — розповів Святокум.
Ще одним стратегічним напрямом він називає космічні та супутникові технології.
«Держава майже не виділяє достатніх ресурсів на супутники, супутниковий зв’язок і системи передавання даних. Це колосальні гроші, і під час війни цей напрям може здаватися несвоєчасним. Але практика показує, що без розвідувальних даних партнерів ми стаємо дуже слабкими», — наголосив експерт.
Україна, на його думку, повинна шукати зовнішнє та внутрішнє фінансування для розвитку власної супутникової системи. Це дозволило б зменшити залежність від іноземних розвідувальних даних і комерційних систем зв’язку, зокрема Starlink.
Від бойового підрозділу до серійного виробництва
Оптимальна модель співпраці має починатися з військового підрозділу, який формулює конкретне технічне завдання.
Після цього розробник шукає можливі способи виконання запиту, залучає державне або приватне фінансування та передає військовим декілька прототипів.
«Військові повинні давати технічні завдання, навіть якщо спочатку вони здаються фантастичними. Розробник має знайти різні варіанти рішення і якомога швидше запропонувати їх для тестування», — пояснив Святокум.
Якщо військові підтверджують ефективність продукту, розробник має звернутися до виробничого підприємства, здатного випускати його у великих кількостях.
Однак саме на цьому етапі часто виникає проблема.
«У нас багато так званих гаражних розробників. Вони можуть створити робочий прототип, але не завжди знають, як оформити документацію та технологічні карти. А виробити одну одиницю і виготовити десять тисяч однакових виробів — це зовсім різні процеси», — повідомив експерт.
Без повної документації та стандартизованих виробничих процесів передати продукт на інше підприємство і швидко запустити серійний випуск майже неможливо.
Які компоненти потрібно локалізувати
Український ОПК усе ще суттєво залежить від імпортних компонентів. Частину продукції підприємства вже локалізують, однак повний перехід на українські комплектуючі потребує часу та великих вкладень.
До найбільш критичних категорій Святокум відносить чипи, оптоволокно, камери, електронні плати, системи зв’язку та компоненти для електродвигунів.
«Мотори в Україні вже виготовляють, але частину деталей для них усе одно купують за кордоном. Локалізація — це постійний процес занурення в deep tech: від камер і плат до двигунів, чипів та додаткової електроніки», — розповів експерт.
Іноземні компоненти часто купують через нижчу ціну, доступність і швидкість постачання. Тому український аналог має бути не лише технологічно якісним, а й економічно конкурентним.
Довгострокові контракти потрібні не для всіх технологій
Багаторічні державні замовлення дають виробникам можливість планувати роботу, інвестувати в обладнання та наймати персонал. Однак у сфері швидких оборонних технологій вони можуть створювати нові проблеми.
«Окремі технологічні рішення можуть залишатися актуальними лише три-чотири тижні. Якщо укласти контракт на три роки, виникає запитання: навіщо через рік виробляти те, що вже не відповідає потребам фронту?» — зауважив Святокум.
Оптимальнішою він вважає модель, за якої держава спочатку перевіряє надійність виробника, його фінансову та виробничу спроможність.
Надалі компанія могла б швидше отримувати контракти на конкретні вироби, якщо вони відповідають актуальним технічним характеристикам. Тоді не потрібно щоразу заново перевіряти саме підприємство — достатньо контролювати якість і відповідність нового продукту вимогам війська.
Іноземні інвестори дивляться на український defense tech
За словами Святокума, інтерес міжнародних інвесторів до українського defense tech залишається дуже високим.
Фонди створюють спеціальні програми, виділяють ресурси та шукають перспективні українські команди. Проте розвиток угод стримує недостатньо сформований інвестиційний ринок.
«Весь світ дивиться на Україну і намагається долучитися до цієї історії. Але часто інвестори впираються в те, що нормального ринку інвестицій у нас поки немає. Через це доводиться використовувати, наприклад, конвертовані позики та інші складніші інструменти», — пояснив експерт.
Ще одна проблема — неготовність частини українських проєктів до західних вимог.
Команда може мати сильну технологію, але не вміти презентувати бізнес-модель, прорахувати ринок, підготувати фінансову документацію або пояснити міжнародному інвестору стратегію масштабування.
Україна може продавати партнерам бойовий досвід
Міжнародні партнери не завжди можуть самостійно визначити, які технології будуть затребувані у наступній великій війні. Тому вони уважно стежать за українським досвідом.
«У них немає такої війни, тому вони орієнтуються на нас. Потреби виникають ситуативно — залежно від того, як змінюється фронт і які рішення стають ефективними», — повідомив Святокум.
Головним українським активом він вважає досвід реального бойового застосування, оперативну розвідку та здатність швидко адаптувати обладнання до нових умов.
Особливий потенціал мають наземні роботизовані комплекси, штучний інтелект, аналіз великих масивів даних та інтеграція різних типів безпілотних систем.
«Перспективний напрям — об’єднання різних продуктів у спільне рішення. Як у стратегічній комп’ютерній грі, де різні юніти виконують різні завдання, але управляються одночасно. Саме так має працювати комплекс безпілотних систем», — пояснив експерт.
Яким може стати український ОПК після війни
Після завершення бойових дій Україні важливо не втратити накопичений інноваційний потенціал.
За словами Святокума, частина компаній, які виникли через потреби війни, може залишитися без внутрішніх замовлень. Тому їхні технології необхідно адаптувати до цивільного сектору або міжнародних ринків.
«Ми можемо стати світовим R&D-центром. До нас зможуть передавати дослідницькі та конструкторські роботи на аутсорс, тому що ми вміємо швидко впроваджувати, тестувати та інтегрувати продукти», — розповів Святокум.
Крім того, Україна може перетворитися на великий виробничий хаб для західних держав.
«Ми достатньо кваліфіковані, маємо виробничі площі та досвід. Україна може частково замінити для західного світу виробничі можливості Китаю. Це також може стати нашою конкурентною перевагою», — заявив експерт.
Які технології визначатимуть майбутні війни
Серед технологій майбутнього Святокум називає автономні безпілотні системи, здатні частково замінити людину під час виконання небезпечних завдань.
Важливим перехідним напрямом можуть стати екзоскелети та інші системи, які посилюють фізичні можливості військових.
Окреме місце посідатиме штучний інтелект — від оброблення розвідувальних даних до управління великими групами безпілотників.
«Штучний інтелект дозволить формувати масове управління роєм дронів і оптимізувати алгоритми їхніх дій. Також критично важливим залишатиметься космос, без якого неможливо отримати перевагу під час створення та впровадження нових систем», — наголосив Святокум.
Водночас передавання штучному інтелекту повної автономності потребує чітких обмежень і продуманої архітектури.
«Штучний інтелект — це інструмент прискорення інновацій. Але систему потрібно від самого початку будувати так, щоб вона була захищеною і контрольованою. Будь-яка неконтрольована технологія потенційно може бути небезпечною», — пояснив експерт.
Йдеться не лише про захист від кібератак, а й про технічні запобіжники, контроль доступу до даних, можливість втручання людини та обмеження самостійного ухвалення критичних рішень.
«Державі потрібно не заважати і чути»
Головною умовою розвитку українського ОПК Святокум називає передбачуваність державної політики.
Підприємства мають розуміти, що започатковані програми не зупиняться після чергової кадрової перестановки, а правила роботи не змінюватимуться без попередження.
«Часто кажуть, що держава повинна щось робити — вона повинна не заважати. На мою думку, потрібно просто дати продовжити те, що вже почали. Виробники мають бачити перспективу та розуміти напрям розвитку», — підсумував Святокум.
Не менш важливою він вважає постійну комунікацію між державою, військовими та приватними компаніями.
«Держава повинна чути зворотний зв’язок від виробників і військових. Вона має вміти комунікувати, слухати, прислуховуватися та швидко впроваджувати необхідні зміни», — резюмував експерт.
