Останнім часом в українському інфополі знову заговорили про потенційну російську мобілізацію. Такі заяви робляться на найвищому рівні, в тому числі й президентом. Очікується, що після виборів у Держдуму Путін буде готовий оголосити чергову хвилю призову на війну.
В Україні до цієї новини ставляться двояко. З одного боку є ті, хто цілком серйозно дивиться на перспективу російської мобілізації, а тому пропонує негайно і превентивно «закрутити гайки» української мобілізації — нібито досі у нас панував «санаторно-курортний режим» призову. З іншого боку, в тилу можна спостерігати небезпечну браваду: мовляв, Путін боїться власного народу більше, ніж НАТО, отже, друга мобілізація — це політичне самогубство Кремля та блеф, який ніколи не буде реалізований. Істина, як це часто буває, лежить десь посередині.
То чи піде РФ на мобілізацію восени-2026, чого чекати в цьому контексті та чим це небезпечно як для України, так і для самого російського режиму? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Краху фронту не буде
Суспільна думка в Україні, особливо під впливом емоцій від тривалої війни, схильна до бінарних опозицій у сприйнятті подій. Якщо восени в Росії оголосять мобілізацію, дехто уявляє собі кадри з «Властелину Кілець»: багатомільйонна орда перетинає кордон, а лінія оборони сиплеться під тиском незліченної маси. Однак це ілюзія: жодного одномоментного колапсу фронту в разі оголошення мобілізації в РФ не відбудеться, і ось чому.
Кремль не просто так призупинив активну фазу примусового набору ще в 2022 році. У російському суспільстві, незважаючи на роки пропаганди, відсутній щирий консенсус щодо війни. Значна частина людей готова пасивно підтримувати «СВО» рівно доти, доки вона не постукає в їхні двері з повісткою.
Осінь 2022 року показала, що суспільство реагує на спробу призову тотальною втечею та глибокою тривогою. Тож у випадку нової хвилі навантаження на систему зросте колосально. Цілком можливо, що росіяни почнуть відбиватися від воєнкомів на вулицях так само, як це роблять українці.
Така ситуація — величезний стрес для будь-якої системи. Оголошення мобілізації — це по суті офіційне визнання того, що Кремль не справляється, а добровольців-контрактників більше немає. Це визнання, що наявне угруповання військ, яке оцінюється в понад 700 тисяч окупантів, не здатне виконати поставлені стратегічні завдання. Для розуміння: 700 тисяч — це приблизно половина сукупної чисельності збройних сил усіх країн ЄС разом узятих.
Врешті, мобілізовані не опиняться на фронті одразу ж, у кількості багатьох сотень тисяч. Їм знадобляться місяці на підготовку, бойове злагодження, логістику, тощо. Нічого глобального в цій війні не відбувається одномоментно.
Саме тому рішення про мобілізацію, скоріше за все, досі остаточно не ухвалене. Противник перебуває в пастці власних протиріч: люди дуже потрібні, але тиск на внутрішню стабільність від набору сотень тисяч чи навіть мільйона невмотивованих, погано екіпірованих чоловіків може перевищити користь від їхньої присутності в окопах. Не кажучи вже про те, наскільки важко це буде для економіки.
Російську мобілізацію не треба недооцінювати
Якщо перша помилка — це паніка перед «миттєвим Апокаліпсисом», то друга, можливо ще більш фатальна — це легковажне переконання, що «Путін не наважиться». Ми повинні тверезо дивитися на юридичну та політичну реальність. Вона полягає в тому, що механізм для запуску нової мобілізації в РФ — це справа одного дня. Путінський указ про мобілізацію, підписаний ще у вересні 2022 року, не скасований досі. Він не втратив чинність, а перебуває у стані політично вмотивованої «сплячки». Юридично Путіну не потрібно нічого винаходити заново, не потрібно жодних нових погоджень із Радою Федерації. Достатньо дати непублічну команду — і машина смерті миттєво перейде на форсований режим.
У разі ухвалення такого рішення рано чи пізно фронт насититься величезною кількістю новобранців. Аналітики називають діапазон від 500 тисяч до мільйона осіб. Це не просто цифри. Навіть якщо ми уявимо собі найгірший для ворога сценарій — погано навчене, демотивоване «гарматне м’ясо» — закон великих чисел все одно ніхто не скасовував.
Так, всі вони не опиняться в Україні восени 2026 року одразу ж після виборів. Це неможливо фізично. Процес мобілізації, збору, бойового злагодження та логістичного розгортання такої маси людей займе місяці, можливо півроку. Реалістичний прогноз: якщо запуск мобілізації відбудеться у жовтні, то планомірне насичення фронту свіжою живою силою розпочнеться не раніше весни 2027-го. І саме тоді на Україну чекатиме надзвичайно важкий період.
Ключове питання тут — не просто кількість бійців, а географія їхнього застосування. Маючи величезне поповнення, російський генштаб зможе дозволити собі те, чого не може собі дозволити зараз — серйозну ескалацію по фронтах. Зараз скуті важкими боями на Донбасі росіяни не мають вільного резерву для відкриття повноцінного нового оперативного напрямку. Але з додатковими сотнями тисяч солдатів ситуація змінюється докорінно. Цілком ймовірною стане спроба нового наступу на півночі, зокрема на Чернігівському напрямку, або ж навіть повторення походу на Київ. Нові фронти — це нові сотні кілометрів лінії оборони, які Україні доведеться насичувати власними, і без того обмеженими, ресурсами.
І тут ми підходимо до найболючішого моменту для України — дзеркальної відповіді. Вітчизняна система мобілізації вже давно працює на межі людських, адміністративних і бюрократичних можливостей, вона постійно супроводжується насильством та все новими й новими скандалами, нерідко доходить вже й до крові та вбивств. Коли ми чуємо від окремих спікерів заклики «ще більше посилити мобілізацію», постає резонне запитання: а куди саме? Суспільство перебуває в стані глибокої демографічної катастрофи, ледь жива економіка критично вимагає робочих рук, а кількість людей в Україні не безкінечна.
Однак, якщо чисельний перевіс ворога навесні 2027 року сягне кратного значення, оборонна стратегія Києва зіткнеться з безпрецедентним тиском. Навіть якщо це будуть погано навчені новобранці, їхня кількість створює проблему «насичення простору». Ігнорувати цю перспективу — шлях до стратегічної поразки. Москва цілком собі здатна воювати кількістю, історія це доводила не раз. Україні в такому разі прийдеться несолодко: доведеться шукати нові асиметричні відповіді, технологічні прориви та нову якість війни, оскільки змагатися з мобілізаційним потенціалом Росії лоб у лоб — це шлях до повного знищення українців як народу.
Готовність та адаптація замість істерик
Що ми маємо у підсумку? З одного боку, рішення в Кремлі, скоріше за все, ще не ухвалено остаточно, і воно залишається грою ва-банк із непередбачуваними внутрішніми наслідками для самої РФ. Внутрішня напруга, економічний спад, страх перед «смутою» — це не тільки тези української пропаганди, але й реальний стримуючий фактор для Путіна. Він пам’ятає, як тікали чоловіки в 2022 році, і навряд чи хоче повторення цього ганебного для Кремля досвіду. Мобілізація — це тектонічний зсув всередині російського режиму, і не факт, що останній витримає її безпроблемно.
З іншого боку, ми не маємо права сподіватися на те, що страх Путіна перед власним народом виявиться сильнішим за його страх перед поразкою в Україні. Якщо перед ним постане вибір «втратити обличчя» і заморозити війну чи ризикнути внутрішньою стабільністю заради нового ривка на фронті — ми знаємо, що він, швидше за все, обере. Путін майже завжди обирає ескалацію. Тому розмови про те, що «Росія ось-ось розвалиться економічно, нема чого переживати», є злочинною легковажністю.
Справжня «золота середина» полягає в спокійній підготовці. Реакція на новини про осінню мобілізацію в РФ має бути позбавлена як істерики, так і ейфорії. Інформаційна підготовка ворога до цього кроку вже триває, і мета цієї підготовки — деморалізувати українське суспільство ще до того, як перший новий мобілізований стане на облік. Не можна піддаватися на цей примітивний шантаж.
По-друге, заклики до «тотального посилення» мобілізації в Україні саме як реакція на дії ворога — це також хибна логіка. Нам потрібна не кількісна, а якісна симетрія. Завдання на 2026-2027 роки — не наздогнати Росію за кількістю бійців, що неможливо a priori через багатократну різницю в демографічному потенціалі. Завдання в тому, аби створити таку систему вогневого ураження, логістичного виснаження та технологічного домінування, за якої будь-яка кількість новобранців противника перетвориться лише на статистику втрат. Це означає не просто «наловити рандомних людей на вулицях», як робиться зараз, а вибудовувати врешті повноцінну систему рекрутингу саме тих, хто потрібен: операторів РЕБ, дронів, інженерів, тощо.
Врешті, найкращим із можливих сценаріїв було б відновлення мирних переговорів та припинення вогню/досягнення енергетичного чи повітряного перемир'я/будь-яка інша деескалація. Якби вдалося завершити війну, то проблема мобілізації відпала б сама собою. На жаль, сьогодні все це звучить як фантастика, однак необхідно докладати дипломатичних зусиль для того, аби ця фантастика бодай трохи наблизилася до реальності.
Думки експерта
Політолог, директор центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов зазначає: в питанні можливості мобілізації в Росії є кілька аспектів.
«В першу чергу це військовий аспект. Стратегія РФ після літа 2022 року — війна на виснаження, і цієї стратегії російське військове керівництво дотримується, і з цим у них все загалом гаразд. Хоча поступово й зменшується кількість бажаючих законтрактуватися на війну в Росії, але якоїсь критичної нестачі людського ресурсу у ЗС РФ нема. Але якщо казати про зміну стратегії — це те, чого вимагає частина російського суспільства, так звані «турбопатріоти», які, потрапивши в пастку власної пропаганди, вважають, що вже п'ятий рік все це тягнеться, та ще й прилітає з України по НПЗ, по Wildberries, тощо. Так ось якщо брати до уваги зміну стратегії як такий собі геймчейнджер, то дійсно це для України буде дуже серйозний виклик. Тому що в генштабі Російської Федерації з можливих опцій «пришвидшити» війну залишається або ядерна зброя, або мобілізація. І така можливість не відкидається взагалі. Хоча якщо подивитися з політичної точки зору, то в Росії у вересні вибори до Держдуми. І саме російська опозиція, яка більшою частиною знаходиться в еміграції, активно розганяє меседж про те, що Путін піде на мобілізацію — пам'ятаючи, як росіяни сприйняли мобілізацію у 2002 році, коли півтора мільйона людей виїхали з країни», — каже Золотарьов.
Політолог зазначає: якщо дивитися тверезо, то ми розуміємо, що у випадку мобілізації півмільйона росіян ці півмільйона треба прогнати через учбові центри, забезпечити їм 2-3 місяці підготовки як мінімум, знайти обмундирування та екіпірування, і лише потім відправляти на фронт.
«З сумного досвіду 2022 в Росії зробили висновки. Тому така мобілізація, якщо й буде проводитися, то лише з розрахунком на весняно-літню кампанію 2027 року. Це потребуватиме від України мобілізувати ще як мінімум 250-300 тисяч людей, аби якось протидіяти. Саме тому для України це вкрай небажаний сценарій… Для продовження війни потрібні три речі: гроші, зброя і люди. З грошима і людьми у нас серйозні проблеми. І саме тому треба все ж таки щось змінювати в ЗСУ, бо у нас активних «штиків» 150-200 тисяч, не більше, які сидять в окопах на нулі, а 800 тисяч десь вештається у тилах. Це, як колись сказали, «їдоки»: люди, які носять військову форму, але пороху майже не нюхають. З учбових центрів до бригад не доходить величезна кількість людей, це визнавав і омбудсмен Лубінець. Наявний людський ресурс має використовуватися більш раціонально і оптимально. Тому треба сподіватися на краще, але готуватися до найгіршого. Так само і з питанням російської мобілізації. Треба розділяти аспект військової доцільності та політичні спекуляції навколо цього», — впевнений Андрій Золотарьов.
Резюмуючи, перспектива нової хвилі мобілізації в Росії дійсно є, і це несе пряму загрозу Україні. Емоційні гойдалки між «нас закидають тілами» та «Путін злякається і не почне призов» є деструктивними й небезпечними. Кремль дійсно вагається, однак якщо вибір постане між поганим і дуже поганим сценарієм, Москва явно обере найгірше.
Ключовий висновок полягає в тому, що час працює на того, хто краще готується. Україна не повинна повторювати помилок ворога, кидаючи в топку війни непідготовлених і невмотивованих цивільних людей у спробі кількісно зрівнятися. Ставка має бути зроблена на технології та фортифікацію, щоб сотні тисяч потенційних новобранців РФ розбилися об українську оборону так само, як це вже відбувалося на початку повномасштабного вторгнення. Якщо осінь 2026 року принесе новину про мобілізацію в РФ, це має стати сигналом не для паніки, а для холодної, методичної роботи над помилками. Не істерика, а холодний розум і спокійна комплексна підготовка — ось що врятує Україну.
