Проблема не в тому, що війна, а в тому, що ми живемо так, немов вона ось-ось закінчиться.
Перемир’я, тиск Заходу, обіцянки Трампа, позиція Китаю, падіння ціни на нафту (вже зростання), смерть путіна, розвал росії… Ми, суспільство, постійно чекаємо кінця війни. Це природно.
Ми напружуємо всі ресурси, закриваємо очі на відверті дурниці, миримося з іншими, терпимо труднощі — тому що війна. За 11 років вже з’явилося покоління, яке народилося під час війни й ніколи не бачило миру.
У нас немає, очевидно, ні хорошої шкільної освіти, ні якісної системи охорони здоров’я, ні умов для розвитку бізнесу, ні демократичних свобод — це, мовляв, з’явиться після війни, яка ось-ось закінчиться.
А вона не завершиться.
Нам треба навчитися жити під час нескінченної війни — без постійного напруження всіх сил, без бюрократизації й спекуляцій навколо війни, без обмежень для бізнесу й свободи слова — на основі громадянського консенсусу та політичного плюралізму.
Війна буде довгою — не можна відкласти життя на потім.
