Я в ступорі від того, що відбувається на фронті з гепатитом С: волонтерка Катерина Зірка

Після того, як чергова близька мені людина після поранення отримала «бонусом» гепатит С, я почала пхати свого носа туди, куди не треба, тобто в справи охорони здоров’я армії. І ах**ла, вибачте, іншого влучного слова не підберу.

Я в ступорі від того, що відбувається на фронті з гепатитом С. І в ще більшому ступорі від того, що ніхто з керівництва не приділяє цьому відповідної уваги. Гепатит С – це не FPV-дрон. Але це хвороба, яка вбиває. Вбиває так само на смерть, як ворог, тільки повільніше. Якщо не лікувати. А ми і не лікуємо. Ми робимо вигляд, що з цим можна жити. А ще й приховуємо.

Правда, наприклад, шановна Людмила Михайлівна Федотова, вона ж начмед 72 ОМБр? Замість того, щоб перевіряти та підіймати проблему, начмед бригади, де служить купа моїх друзів і близьких, не просто приховує факти наявності хворих, а ще й забороняє робити перевірки на вірус. Волонтерські експрес-тести стають незручною проблемою, а медиків, що нижче за званням та підіймають питання, суворо карають у найкращих традиціях совкової армії.

Ця зараза передається через кров, а кров на війні всюди. І, вуаля, маємо армію, в якій масово хворіють на СМЕРТЕЛЬНУ хворобу, але нам «не до гепатиту». Бо «є проблеми важливіші». «Може, вони взагалі не доживуть до тієї гепатитної смерті!» – такий розрахунок?

Гепатит С можна вилікувати. І потрібно лікувати. Особливо на війні, де ризики зараження колосальні. Особливо для військових, які рятують країну і мають право на здоров’я. Чому ми мовчимо? Чому держава закриває на це очі? Чому ми не робимо масового тестування, профілактики, доступного та обов’язкового лікування противірусними препаратами прямої дії DAA? Бо це не на часі? Бо це дорого? Бо ця проблема невидима?

Ах*й 2.0 – після того, як чергова близька людина після поранення виявила гепатит С. Звернулася за наданням вірусної терапії. Пройшла її. Але терапія не спрацювала. За світовими протоколами далі додаються двокомпонентні ліки, але відповідь лікарів була: «Ліків більше немає, коли будуть – ми точно не знаємо. Не можемо допомогти».

Ах*й 3.0 – для ВЛК нині гепатит С – це «не щось таке», на що треба звертати увагу. Новобранці приходять з нелікованим вірусом, і всім ок – на кшталт «ну не хоче лікуватися – і нехай, його справа. Пригодний.». Тим самим ставлячи під загрозу всіх. Він може і пригодний, але смертельно хворий.

Одного контакту з кров’ю пораненого може бути достатньо, щоб поповнити ряди інфікованих. Як медику, так і усім наступним військовим, яким буде надаватися перша допомога. Я зараз кажу неугодні речі, але якщо цю проблему не підіймати, то вона сама собою не почне вирішуватися.

Гепатит С – це «лагідний вбивця». Без лікування він просто зжере печінку, і діяти буде пізно. Яка різниця, як ми втратимо людину: героїчно в бою чи від цирозу печінки. У сухому залишку ми втратимо людину. Ми ж усі боремось за те, щоб ті, хто боряться за нас, повернулися та жили. Чи щось змінилося і я помиляюсь?

Катерина Зірка