19 березня відсвяткувала 95-річчя легенда української літератури, поетеса Ліна Костенко. Її поезія — це не просто слова, а живий голос епохи, що витає відлунням в серцях українців, резонуючи з їхніми тривогами і радощами. Ці рядки дарують віру у справедливість, надихають на боротьбу та наповнюють душу світлом надії.
Видання UA.News отримало унікальні розсекречені документи з держархіву СБУ, що розкривають подробиці переслідувань Ліни Костенко радянською владою. Ми проаналізували ці матеріали, щоб показати, якою ціною українській інтелігенції давалася творчість.
«Неблагонадійна» поетеса
Центральний комітет Компартії України отримував доповіді про те, що діячі з націоналістичними поглядами намагалися використовувати творчі вечори, зустрічі та концерти для зміцнення національної самосвідомості та взаємної підтримки. Влада вважала, що ці люди не лише відвідували такі заходи, а й організовували їх, надаючи їм «небажаного» національного забарвлення.
Без погодження з парткомом український письменник Сергій Плачинда організував у Будинку літераторів Спілки письменників кілька творчих вечорів, зокрема за участю осіб із націоналістичними поглядами.
Спецслужби УРСР отримали оперативну інформацію, що 26 січня 1982 року в Київській філармонії мала відбутися прем’єра моноспектаклю заслуженої артистки УРСР Неоніли Крюкової за романом Ліни Костенко «Маруся Чурай».
КДБ стало відомо, що туди планують прийти київські націоналісти. До того ж у творі знайшли «ідейні недоліки»: зокрема, відсутність рядків про класову боротьбу та «братню допомогу російського народу» Україні в часи козацтва. Через це в день вистави її перенесли — замість повноцінної прем’єри мав відбутися «громадський перегляд в робочому колективі» у палаці культури заводу «Арсенал». Усім охочим пообіцяли показати прем’єру потім, повідомивши про дату окремо.
Один із рецензентів порівняв роман Костенко із концепцією історика Михайла Грушевського про безкласовість минулих поколінь українців. Через це, як зазначалося у звіті, «Маруся Чурай» отримала позитивні відгуки серед української еміграції та широко висвітлювалася в закордонній пресі.
Варто зазначити, що подібні зауваження, хоч і у м’якшій формі, висловлювалися ще під час рецензування рукопису у 1979 році. Це, на думку спецслужб, могло бути використано українськими націоналістами.
У 1981 році керівництво Держтелерадіо УРСР відхилило пропозицію про постановку Марусі Чурай на телебаченні, вважаючи, що її можна використати для тенденційного трактування або втілення в інших видах мистецтва.
27 січня того ж року мистецька рада філармонії ухвалила моновиставу Наталії Крюкової, але висловила зауваження та пропозиції щодо її доопрацювання. Також було організовано пробний показ у трудовому колективі, який відбувся 29 січня у Палаці культури заводу «Арсенал».
За оцінками оперативних джерел КДБ, вистава мала високий виконавчий рівень, проте потребувала додаткового аналізу фахівців як з погляду ідейного змісту, так і з точки зору актуальності.
Як Ліна Костенко «зривала» вистави
Водночас увагу КДБ привернула поведінка Ліни Костенко, яка, намагаючись зірвати спектакль у Палаці культури, залучала до цього впливових осіб.
Коли спроба зірвати спектакль не вдалася, Костенко разом із чоловіком, Вадимом Цвіркуновим (завідувачем відділу Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР), прийшла до Палацу культури під час вистави.
Того дня вона обурилася та влаштувала скандал. Одним із винуватців зриву очікуваної прем’єри Костенко вважала керівника філармонії. Поетеса викликала в коридор директора філармонії Лобанова А. В., який перебував там, і при свідках на знак протесту вдарила його по обличчю.
У КДБ зазначили, що Костенко не каялася за те, що зробила — навпаки, хизувалася вчинком перед знайомими. При цьому вона нібито заявила, що якщо в суспільстві відбуваються такі речі, їй залишається вчинити так само, як Григір Тютюнник (той двома роками раніше наклав на себе руки).
Разом із тим, деякі керівники СПУ зайнялися «непомірним вихвалянням» Ліни Костенко, що проявилося у схвальних виступах на VIII з’їзді СПУ, позитивних статтях у пресі та позаплановому перевиданні Марусі Чурай 100-тисячним накладом без критичних зауважень.
Після висунення Костенко на здобуття Державної премії імені Тараса Шевченка радянські органи зафіксували «зміну її поведінки», трактуючи її впевненість і принциповість як «зарозумілість і честолюбство». Особливу увагу КДБ звертало на її чоловіка – Вадима Цвіркунова, якого характеризували як людину з «неблагонадійними» поглядами.
Цвіркунов, колишній директор кіностудії імені Довженка, був звільнений у 1973 році через «серйозні ідеологічні помилки», зокрема підтримку режисера Сергія Параджанова та «поетичного кіно».
Працюючи в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, він продовжував відкрито висловлювати незалежні думки. В архівному звіті згадується його заява: «Правителі приходять і йдуть, а наука вічна» — фраза, яка у ті часи могла стати приводом для серйозних переслідувань.
КДБ вбачало в оточенні Ліни Костенко небезпеку для «ідеологічної стійкості» поетеси. У звіті наголошується на «недостатній виховній роботі» з боку партійних органів і Спілки письменників України. Спецслужби рекомендували активізувати ідеологічний тиск, залучати її до громадських заходів і організувати критику творчості поетеси в офіційній літературній пресі.
Згідно з архівними матеріалами, ситуація навколо вистави була «детально проаналізована» радянськими органами, а сам захід потрапив під пильний контроль як потенційна загроза. У звітах наголошується на необхідності запобігати «спробам націоналістичних елементів використовувати культурні заходи у провокаційних цілях».
Однак час розставив усе на свої місця: КДБ давно перестало існувати, СРСР залишився лише в підручниках історії, а Ліна Костенко, Україна та незалежність — є і будуть. Це свідчить про незламність правди, культури та національного духу. Тиранічні режими зникають, а справжнє слово та ідеї залишаються жити у віках.
Анна Ужвенко
