У Києві презентували філософську книгу-розмову «Відлуння вітру»: як це було

У середу, 30 липня, в українській столиці відбулася презентація книги «Відлуння вітру» від видавництва «Колесо Життя». Це збірка есеїв та діалогів авторства Володимира Нікітіна («Африканич») та Інеси Кравченко. 

Захід організували під егідою неформальної дослідницької платформи «Людина Диво Світ». Близько півсотні поціновувачів літератури завітали на цю подію, аби стати частиною великої та серйозної філософської розмови.  

Камерний івент пройшов у затишному просторі «ВЕЖА на Почайній». Світла мистецька локація з арками, високою стелею і масштабними полотнами, що навіюють відчуття мандрівки крізь часи та стихії, стала імпровізованою сценою для осмисленої розмови і творчого діалогу авторів з гостями. Відвідувачів заходу зустрічав welcome drink та частування смаколиками, що створювало невимушену атмосферу для розмов і знайомств ще до початку презентації.    

Про що ж була ця книга і як пройшла її презентація? Журналісти UA.News відвідали подію. Детальніше — в нашому матеріалі. 

«Відлуння вітру»: про що ця книга 

 

«Відлуння вітру» — це своєрідний простір для внутрішньої подорожі, де читач має змогу зануритися у світ філософських роздумів і тонких відчуттів. Книга побудована з фрагментів есеїв та діалогів, які не утворюють традиційного сюжету, але відкривають двері до глибшого розуміння себе, плинності часу та мінливості навколишнього світу. 

Автори — філософ, культуролог і мислитель Володимир Нікітін (Африканич) та інтелектуалка і фасилітаторка Інеса Кравченко — ведуть читача крізь складні, але надзвичайно важливі теми: еволюцію людства в епоху сингулярності, пошук нових смислів, тонку структуру душевного досвіду, поняття свободи, любові і духовної єдності. Вони пропонують подумати над тим, що пов’язує людину з живою природою, над тим невидимим зв’язком, який не дає загубитися у світі змін.

«Відлуння вітру» — це не просто збірка текстів, а своєрідний інструмент для медитативного читання. Книга вимагає не споживання, а співтворчості: читач неминуче стає учасником цього діалогу. Відкриваючи її на будь-якій сторінці (хоч з середини, хоч з самого кінця — це також задумка авторів), можна потрапити в потік думок, які дивовижним чином виявляються актуальними саме зараз і саме для тебе.

Ця книга адресована тим, хто готовий чути тремтіння вітру, пісню птаха і шепіт часу. Тим, хто прагне жити не поверхнево, а усвідомлено, залишаючись на зв’язку зі своєю внутрішньою тишею, глибиною і одночасно — з іншими людьми. «Відлуння вітру» запрошує бути відкритими до світу, який постійно змінюється, і знаходити в цих змінах власний сенс і особисту гармонію.

Філософія епохи сингулярності 

 

Дискусію модерував ведучий Віталій Хромець, який органічно спрямовував розмову в глибокі філософські пласти. Модератор назвав книгу «текстом-парадоксом», який постійно змушує замислитися над власним сенсом. Автори поринули у філософські роздуми над значенням назви свого твору — «Відлуння вітру» — пропонуючи різні інтерпретації: від метафори пізнання життя до відображення практик дзен-буддизму.       

Однією з ключових тем книги стала ідея сингулярності. Це дуже об'ємний термін, який може означати безліч речей одномоментно. Для авторів це не фізичне поняття, а філософська категорія: така собі точка зламу, момент, коли реальність невблаганно і остаточно змінюється. 

«Ми живемо в такому світі, де все відбувається одночасно. Це життя, коли все відбувається в один момент, а людина намагається спіймати прояви і натяки чогось там. І замислюючись над цим, все навколо замовкає. Треба не говорити словами, а ловити відчуття і розуміти, що таке ота сингулярність. І відповідь буде у кожного своя», — зазначила авторка Інеса Кравченко. 

Сингулярність у книзі — це пошук власної точки опори. Це коли людина намагається проявити себе як унікальність, як особистість, «бути серединою», бачити світ під своїм кутом. 

«Тверде буде зламане, а м'яке перенесе всі негаразди», — так Володимир «Африканич» Нікітін окреслив свою ідею і своє бачення сингулярності, що і легло в основу головного наративу твору: мінливість усього навкруги і пошук власної точки опори у химерності світу.

У цій оптиці мистецтво виходить на перший план, особливо в перехідні часи. Технології, знання, раціональність — все це другорядне в порівнянні з особистим проживанням любові, болю, почуттів. Саме це, на думку авторів, і є справжнім життям. 

«Сміливість бачити самому і вірити в те, що бачиш», — така формула прозвучала з вуст Африканича, і це цілком виглядає як творче і життєве кредо.

Книга не пропонує готових висновків і не нав'язує моралі. Цей текст написаний як спроба «побачити власними очима». Двоє авторів символізують два погляди, які не зводяться до однієї правди. Сенс завжди знаходиться десь посередині.  

«Щоб бути живим, треба завжди бачити чудо світу, чудо життя», — ці слова Володимира Нікітіна стали м’яким, але точним фіналом зустрічі.

Резюмуючи, презентація книги відбулася у теплій, інтелектуальній та «ламповій» атмосфері. Захід налаштовував на філософський лад і змусив задуматися над з одного боку банальними, але при цьому вічними речами, до того ж під оригінальним кутом зору. 

Цікаво, що і Африканич, і Кравченко під час презентації якраз продемонстрували той самий принцип діалогу, що й у книзі. Їхні відповіді ніколи не були категоричними — скоріше, кожна думка одного автора знаходила свій відтінок у словах іншого. Це створювало ефект живого мислення, коли істина народжується прямо на очах у слухачів.

Вже перед завершенням вечора редакторка і видавчиня книги зізналася, що визначити жанр цього тексту вкрай складно. Можливо, у цьому і суть: це просто розмова про вічне, в яку поступово втягується і читач. 

Наприкінці зустрічі слово надали гостям, які охоче долучилися до дискусії: ставили запитання, ділилися власними враженням і роздумами. Жваве обговорення стало органічним продовженням офіційної частини, а автори з задоволенням відповідали на всі репліки зали. 

Після завершення презентації відвідувачі не поспішали розходитися. У затишній атмосфері «Вежі», з келихом шампанського у руках вони продовжували дискутувати про почуте, обмінюючись думками і емоціями. І, схоже, саме такий настрій і намагалися створити організатори. Можна лише зробити висновок, що у них це вийшло. 

Аніта Віоліна