Заощадження — це ставлення до майбутнього.
За період 1994–2023 років середньорічна ставка національних заощаджень (домогосподарства, бізнес, держава) становила лише 10,33% ВВП. Це 92-ге місце зі 96 країн. Нижчі показники мають лише Молдова (8,94%), Кіпр (9,74%) та Палестина (10,07%).
У 2024 році валові національні заощадження України становили 9,4% ВВП. Для порівняння, сукупні державні видатки у 2024 році склали 71,4% ВВП, а в 2023-му — 74,4%. Жодна країна світу не змогла забезпечити швидке й довгострокове економічне зростання без високого рівня заощаджень.
Логіка тут проста й очевидна: для добробуту людини, бізнесу та країни потрібні гроші й активи. Вони не падають з неба — їх потрібно заробити, накопичити й примножити.
Якщо родина або країна бідна й розбалансована, їй практично не дають у борг: немає кредитної історії, стабільних джерел доходу, заставного майна й активів. Ризики невиплат і дефолтів дуже високі.
Початкове накопичення капіталу без заощаджень неможливе. Так, іноді можна щось продати заради розвитку, але бідній родині чи країні зазвичай нічого продавати. Залишається лише праця, знання й компетенції. Отже, шлях до накопичення капіталу — через продаж товарів і послуг.
Культура заощаджень не виникає за рік чи два. Потрібно щонайменше одне покоління. Необхідні умови для її формування:
— стабільна валюта (інфляція близька до нуля);
— сталий ріст продуктивності праці як результат накопичення капіталу;
— розмаїття інструментів інвестування (заощадження);
— надійні фінансові посередники (фондовий ринок, інвестфонди, пенсійні фонди);
— відкрита конкуренція на фінансовому ринку;
— дієвий механізм «прибуток–збитки»;
— страхові механізми;
— доступ до міжнародних ринків капіталу, активів і заощаджень;
— захист прав власності інвесторів, зокрема міноритарних акціонерів;
— свобода руху коштів у платіжному балансі;
—нейтральна податкова система, яка не стимулює лише споживання, дискримінуючи інвестування та заощадження.
Що маємо в Україні? За 34 роки незалежності не створено інституцій, які б формували й підтримували культуру заощадження.
VIP-розпорядники чужих коштів розглядають країну як територію для заробітку з подальшим виведенням грошей у юрисдикції, де права приватної власності реально захищені й культура заощаджень міцна. Для силово-номенклатурних груп Україна залишається територією ренти — за рахунок 97% населення.
Змінюються парламенти й уряди, прізвища депутатів і міністрів, але суть системи лишається незмінною.
Надія є, але — не раніше, ніж можна буде впевнено сказати, що в Україні почались справжні ринкові реформи, що влада стала народною, що уряд почув голос економічної науки, а люди повірили в майбутнє країни, коли ставка заощаджень стабільно перевищуватиме 30–35% ВВП.
Ярослав Романчук
