Українська політика, попри понад три десятиліття незалежності, зберігає свій традиційний імідж «чоловічого клубу». Це середовище, де найвищі посади, особливо крісло президента, жодного разу не були зайняті жінкою. Цей факт є визначальним маркером гендерного дисбалансу на рівні абсолютної політичної влади. Партійне будівництво, фінансування та контроль над силовими структурами історично залишалися прерогативою чоловіків.
Проте, незважаючи на відсутність інституційної жіночої домінації на найвищому рівні, українська політична сцена завжди була багатою на неймовірно яскраві, впливові та часто суперечливі жіночі фігури. Якщо чоловіки часто зростали завдяки тихій, стабільній партійній роботі та поступовому контролю над ресурсами, то жінки були змушені обирати шлях радикальної ідеології, гучного популізму або символічного героїзму, щоб прорватися на політичний Олімп.
Яким же є ТОП-7 найбільш відомих політикинь України? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Юлія Тимошенко
Юлія Тимошенко, без сумніву, є однією з найбільш впізнаваних та найвпливовіших жінок-політиків не лише в Україні, але й на всьому пострадянському просторі. Її політичний дебют відбувся ще в 90-х, але перед цим вона побудувала потужну фінансову імперію. На початку 1990-х «газова принцеса» очолювала корпорацію «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ), яка мала фактичну монополію на торгівлю російським газом в Україні. Цей період був пов’язаний із ранніми кримінальними справами, зокрема щодо контрабанди валюти, хоча пізніше справу було закрито.
У 1997 році Тимошенко вперше потрапила до парламенту, а згодом двічі обіймала найвищу виконавчу посаду в країні, ставши прем’єр-міністром (у 2005 та 2007–2010 роках). Її вплив сягнув глобального рівня: у 2005 році видання Forbes включило її до списку найвпливовіших жінок планети.
Її кар’єра відзначається драматичними злетами та падіннями. Найбільш резонансним стало її ув’язнення у 2011 році за перевищення службових повноважень під час підписання газових контрактів 2009 року, за що вона отримала сім років позбавлення волі. Тоді це вважалося політичним переслідуванням з боку президента-втікача Віктора Януковича, тож після перемоги Революції Гідності вирок було скасовано, і Тимошенко отримала статус політв’язня.
Її політична траєкторія іноді нагадує кулю, що летить за тільки їй відомою траєкторією. Проте, незважаючи на бурхливі зміни політичного ландшафту, вона залишається однією з найпослідовніших у своїй вірності самій собі та очолюваному нею блоку «Батьківщина». Її політична живучість, здатність витримати кримінальні переслідування, в’язницю та постійно перезавантажуватися є унікальною для української політики. Тимошенко вміє перетворити найбільші особисті ризики на постійний політичний капітал, що дозволяє їй зберігати статус претендента на найвищі пости в країні, незалежно від поточної ситуації.
Наталія Вітренко
Наталія Вітренко є яскравим прикладом політика, чия впізнаваність була побудована на радикальній, послідовно антизахідній та проросійській ідеології, що у підсумку призвела до її повної політичної ізоляції. Вітренко, доктор економічних наук , починала свою політичну діяльність, виступаючи за соціалістичний вибір і захищаючи комуністичну ідею.
Вона заснувала Прогресивну соціалістичну партію України (ПСПУ) після розриву з Олександром Морозом, якого вона звинувачувала в «ігноруванні волі народу», зокрема щодо відновлення СРСР. Політична програма Вітренко була виразно антизахідною: вона категорично виступала проти вступу України до НАТО та інтеграції з Європейським Союзом, натомість просуваючи ідею союзу з Росією та Білоруссю. Завдяки своїй неординарній і конфліктній поведінці у публічному просторі її порівнювали з російським політиком-фріком Володимиром Жириновським.
Хоча Наталія Вітренко досягла значної медійної впізнаваності та була народним депутатом двох скликань, її виборча ефективність була низькою, і її блок не зміг подолати виборчий бар’єр на виборах до Верховної Ради. Це ілюструє, що ідеологічний галас не завжди трансформується у стабільну інституційну владу. Вітренко стала символом політичної сили, яка свідомо обрала тотально ворожий Україні вектор, що призвело до її остаточної маргіналізації та політичної смерті в Україні.
Надія Савченко
Політична історія Надії Савченко є однією з найдраматичніших в новітній історії України. Її політична кар’єра була миттєвою і повністю базувалася на її статусі «в’язня Кремля», який вона отримала після полону та незаконного утримання у Росії. Це забезпечило їй статус національного символу та депутатський мандат.
Після звільнення у 2016 році та повернення в Україну Савченко швидко перейшла від національного символу до конфронтуючої та несистемної фігури. Її риторика та дії у Верховній Раді викликали значне здивування та критику. Історія Савченко ілюструє, як політичні еліти намагаються використати потужний емоційний капітал героїзму, але не здатні інтегрувати несистемних діячів у парламентські механізми.
Від статусу «в'язня Кремля» та героїні Савченко швидко подолала шлях до «медведчуківської повії» та «ворожої агентки». Її політичний крах нагадує про загальну невдячність публіки як такої: від слави героїні та захисниці до «ворога народу» іноді відділяє лише один крок чи публічне висловлювання.
Наталія Королевська
Наталія Королевська представляє іншу модель жіночого успіху в українській політиці, засновану на фінансових ресурсах та лояльності регіональних еліт, а не на харизмі. Її політична діяльність завжди була пов’язана з великим бізнесом та впливовими структурами сходу України, зокрема з «Партією регіонів».
Піку інституційної влади Королевська досягла, обіймаючи крісло міністра соціальної політики України у період 2012–2014 років. На цій посаді вона позиціонувала себе як фахівець із соціальних питань та захисту незаможних верств населення. На відміну від емоційного та конфліктного іміджу інших жінок у цьому списку, Королевська втілювала модель політика-функціонера, чия тривала присутність у парламенті забезпечувалася потужною інституційною та фінансовою машиною, а не винятковою особистою харизмою.
Після Революції Гідності вона залишалася в парламенті, обираючись від проросійських фракцій, демонструючи тим не менш незмінну вірність своєму електоральному полю. Її постійна присутність у Раді підкреслює, що непублічний, але підкріплений капіталом шлях є настільки ж довговічним, як і шлях харизматичних лідерок.
Ірина Геращенко
Ірина Геращенко є прикладом політика, який досяг високого інституційного рівня завдяки системній роботі. Вона розпочала свою кар’єру як журналіст, здобувши відповідну освіту, а згодом — ступінь магістра зовнішньої політики у Дипломатичній академії при МЗС. Цей фундамент дозволив їй успішно поєднувати медійний досвід із державними ролями.
Геращенко є народним депутатом чотирьох скликань поспіль. Її політичний успіх полягає в майстерності інституційної гри. Вона відома високою законотворчою активністю, зокрема, є однією з лідерів фракції «Європейська солідарність» Петра Порошенка за кількістю поданих поправок до законопроєктів. Крім того, її медіа-вплив залишається значним: вона увійшла до топ-10 найпопулярніших нардепів-блогерів у соціальній мережі Facebook серед депутатів 9-го скликання. Геращенко демонструє, що системна, експертна робота та здатність виконувати складні дипломатичні завдання можуть забезпечити тривалу політичну стійкість і керівні ролі у парламенті.
Олена Зеленська
Олена Зеленська втілює нову парадигму політичного впливу в Україні, де роль першої леді вийшла далеко за межі протоколу. Вона стала активним соціальним реформатором та ефективним міжнародним адвокатом, використовуючи механізми «м'якої сили». Її вплив спрямований на зміну суспільних норм і цінностей, що має довгостроковий політичний ефект, на відміну від прямого політичного керівництва.
Центральною ініціативою її діяльності є програма «Без бар’єрів», спрямована на забезпечення інклюзивності та рівних можливостей у суспільстві. Окрім цього, під час повномасштабної війни Олена Зеленська активно використовує свій міжнародний статус для гуманітарної та культурної дипломатії. Вона є прикладом політика, яка через свій непрямий статус мобілізує ресурси для широких соціальних реформ і формує національну стратегію цінностей.
Мар’яна Безугла
Мар’яна Безугла увійшла до парламенту у 2019 році як представниця «нових облич» і швидко стала однією з найбільш упізнаваних і контроверсійних депутаток. Її політичний капітал майже повністю базується на конфронтаційній риториці та скандалах у соціальних мережах та всередині парламенту.
Безугла обіймала важливу посаду заступника голови Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, що під час повномасштабної війни є сферою критичного значення. Однак її публічні суперечки та скандали постійно привертали увагу медіа. Її впізнаваність — це приклад того, як у сучасній політичній економіці уваги ескалація конфліктів може бути механізмом виживання. Історія Безуглої доводить, що для нового покоління політиків важливіша публічна скандальність, яку підтримують через медійний галас, аніж стабільна внутрішньопартійна чи інституційна позиція.
Резюмуючи, жінки, представлені у цьому ТОП-7, демонструють разюче різноманіття шляхів до впливу. Якщо Тимошенко покладається на стійкість та символізм, то Вітренко обрала шлях ідеологічного заперечення, а Зеленська — шлях суспільної еволюції.
Розгляд біографій цих семи найвідоміших жінок української політики чітко доводить їхню високу ефективність та здатність впливати на державні процеси. Вони успішно домінували у різних, іноді протилежних сферах: від управління урядом та складних міжнародних переговорів до ідеологічного протистояння та соціальної модернізації. Багато з них обіймали ключові пости: прем’єр-міністр, віце-спікер парламенту, міністр, уповноважений президента.
Проте, найвищий політичний пост — президентський — залишається для жінок поки що недосяжним. Цей бар’єр не пов’язаний із браком харизми, медійної впізнаваності чи професійних якостей українських жінок, оскільки ці фактори вони демонструють на найвищому рівні. Істинна перешкода, ймовірно, криється у непорушному, ієрархічному та переважно чоловічому характері партійного будівництва, фінансування політичних кампаній та контролю над ключовими інституційними та силовими ресурсами.
Разом із тим, можна прогнозувати, що наступна політична епоха в Україні, коли країна переходитиме до післявоєнної відбудови та євроінтеграції, може стати часом, коли жінка, використовуючи набуту стійкість та експертизу, нарешті зможе подолати останній бар’єр і вийти на прямий шлях до найвищої влади.
