Анна Рижикова: про жіноче лідерство, виклики війни та майбутнє легкої атлетики

Анна Рижикова є однією з найтитулованіших українських легкоатлеток. Вона – бронзова призерка Олімпійських ігор в естафеті 4х400 та рекордсменка України з бігу на 400 м з барʼєрами. Її шлях у спорті тісно пов’язаний з витривалістю, пошуку мотивації та здатністю не здаватися навіть у найскладніші часи. 

Сьогодні Анна продовжує власні виступи і водночас працює тренеркою, ділиться досвідом з молодими спортсменами та піднімає важливі теми в українському спорті. 

UA.NEWS поспілкувались зі спортсменкою. Про все це дізнаєтесь у матеріалі. 
 

Спортивна кар’єра та досягнення
 

З чого почалася Ваша легкоатлетична кар’єра і що спонукало Вас обрати біг із бар’єрами?

Батьки водили мене по різних секціях, давали можливість спробувати себе та розвиватись, після того як мене запросили на навчання в спортивну школу з баскетболу і не було можливості возити мене на інший кінець міста - прийшов час легкої атлетики. Там теж я пробувала багато видів і лише в 18 років тренер запропонував спробувати барʼєри.

Як змінювалися ваші тренування за роки професійної кар’єри, і які методики ви вважаєте найбільш ефективними для розвитку витривалості та техніки?

Все починалось з легких тренувань та ігор, потім тренування ставали більш обʼємними, завжди багато уваги приділялось техніці виконання. 

Тренер завжди аналізує слабкі та сильні сторони та підбирає під мене індивідуальний план тренувань. Я в дорослому віці стала відповідальна лише за зфв - щоб моє тіло було готове до основних навантажень, та профілактику травм (тобто після сезону та на початку нового якщо щось турбувало, я працювала над цією проблемою виконуючі додаткові вправи)

Які Ваші особисті рекорди чи спортивні перемоги ви вважаєте найбільш значущими. Чому вони для вас важливі?

Встановлення рекорду України з бігу на 400 м з/б - це найяскравіший момент для мене, бо це було зовсім неочікувано. Я прагнула до цього, але думала, що мені потрібно ще кілька місяців набрати форму. 

Перша медаль дорослого чемпіонату Європи та фінал Олімпіади в Токіо - ці перемоги були найбільш емоційними для мене.

Який урок дала вам найбільш гірка поразка чи невдача? Розкажіть про неї

Я мала вже кваліфікаційний норматив на Олімпіаду в Ріо 2016, але травмувалась перед фінальним відбором. Це була справжня трагедія для мене, бо спорт був всим моїм життям. Я довго переживала цю поразку, але врешті зрозуміла, що крім спорту в житті ще є багато прекрасного і там так само можна розвиватись і досягати мрій.

Яку роль у Ваших перемогах відіграє психологія? Чи працюєте Ви зі спортивними психологами?

Психологія дійсно важлива в спорті, справитись з хвилюванням та правильно налаштуватись - не так просто. На більшості змагань я справлялась сама, або за допомогою тренера. Але на перших своїх Олімпійських іграх я занадто сильно хвилювалась і через це не змогла показати результат на який я готова. Після цього звернулась до спортивного психолога, пропрацювала свої проблеми і навчилась сама регулювати свій перед змагальний стан.
 

Міжнародні змагання та Олімпійський досвід
 

Що для вас означає виступати під прапором України на міжнародних змаганнях?

Спочатку це було просто великою гордістю і честю. Але після повномасштабного вторгнення - це ще й величезна відповідальність, бо до нас прикута увага і ми формуємо імідж для країни. І чим більше перемог, тим більше ми можемо розказувати про війну в наших інтервʼю, щоб Світ розумів що насправді відбувається і ставав на наш захист.

Які емоції ви пережили, коли здобули бронзову медаль на Олімпіаді-2012 у Лондоні?  Як цей успіх вплинув на вашу мотивацію в подальших стартах?

В Лондоні 2012 в естафеті ми були 4-ті. Виклались на максимум, зробили все ідеально, але це було 4-те місце. Через роки прийшла звістка, що команда росіян, які зайняли 2-ге місце була дискваліфікована через допінг. І нам переходить бронза. 

Емоцій не було ніяких, важко в це повірити, та і на пʼєдестал не підіймались - саме там мають бути емоції, заради цього моменту вся праця. А так медалі просто прийшли по пошті. 

Яким був найяскравіший досвід участі у чемпіонатах Європи чи світу. Чим він відрізнявся від виступів на національних чемпіонатах?

Виступи на Чемпіонатах Світу і Європи завжди яскраві і неповторні. Це масштаб, відповідальність, увага глядачів, важко передати словами це відчуття коли перед тим як дати старт весь стадіон замовкає і на стадіоні де буває 50 тис глядачів - абсолютна тиша. І після пострілу стартового пістолету - трибуни вибухають криками і оплесками. 

Чемпіонати України проходять в набагато спокійніший атмосфері, раніше це була робоча обстановка, де кожен переслідує власні цілі. Але останні два роки і чемпіонати України у нас вийшли на крутий рівень, зʼявилось відчуття, що це найголовніша подія українського сезону.

Як ви справляєтеся з тиском і стресом напередодні найважливіших міжнародних стартів?

Тут немає універсального рецепту, з мандражем важко впоратись. Але мені допомагає те, що я запевняю себе в тому, що я зробила на тренуваннях все можливо, щоб тут і зараз бути сильною та готовою до перемог. Також мені завжди допомагає розмова з тренером перед стартом, коли він каже, що у мене все вийде, бо я готова.
 

Життя і тренування в США
 

Що спонукало вас переїхати до США?

Мабуть, це були емоції після першого сезону, після повномасштабного вторгнення. Було дуже важко знайти собі місце для тренувань, вдома неможливо було тренуватись. Ми постійно переїжджали і я від цього втомилась. І тут мені запропонували поїхати, спробувати потренуватися в США і просто півроку побути на одному місці. Я розуміла, що взимку в Україні тренуватися буде неможливо, і треба буде знову десь щось шукати. 

Мені завжди було цікаво, чим підготовка в США відрізняється від нашої, чому вони такі сильні. Здавалося, що у них є якісь секрети тренувань – новітні технології, інноваційні методи чи системи. Це дуже мене цікавило, і я вирішила побачити це власними очима.

Як змінилося Ваше бачення України після переїзду за кордон? 

У мене ніколи не було бажання переїхати і жити за кордоном. Тому моє уявлення про Україну залишилось таким, яким воно було раніше. Можливо, навіть з часом я ще більше переконалась, що немає кращої країни для життя, ніж Україна. Попри війну, я не бачу себе в іншій країні. І змусити мене переїхати може лише найгірший сценарій, але я впевнена, що цього не станеться. Я вважаю свою країну найкомфортнішою і найкращою для мене.

Як відрізняються умови тренувань там від тих, до яких ви звикли в Україні?

Так, умови тренувань в США справді відрізняються. Вони мають дуже розвинену інфраструктуру: в кожній школі та університеті є стадіони. Це дійсно вражає, тому що у нас на всю країну можна перерахувати стадіони на пальцях, манежей взагалі одиниці. Дуже круто, що в них навіть на звичайних уроках фізкультури є змога тренуватись на повноцінних стадіонах. Крім того, ми знаємо, що в США шкільний і студентський спорт дуже розвинені. Це дає їм можливість сформувати великі команди та забезпечити сильну конкуренцію на дорослому рівні.

Співпраця з новим тренером Лоуренсом Джонсоном. Чи змінила вона вашу підготовку? 

Від нового тренера я чекала більшого, адже ми звикли до зовсім іншої системи підготовки. В Україні тренери бачать у спортсмені особистість: вони розвивають не лише фізично, а й стають наставниками, підтримують у різних життєвих ситуаціях. У США інший підхід. Там велика кількість спортсменів, і тренери зосереджені тільки на результаті. Якщо хтось травмується чи вирішує завершити кар’єру, це нікого не хвилює, адже на його місце одразу приходить кілька нових. У нас тренери вкладають душу у своїх вихованців, і ця різниця дуже відчутна.

Я також очікувала дізнатися нові вправи чи техніки, але була розчарована. Там головне – обрати найсильніших і дати їм максимальні навантаження. Хто витримує, той стає чемпіоном. Хто не витримує, залишає спорт і шукає себе в іншій сфері. У підсумку я отримала радше досвід того, як не варто робити. Наші умови зовсім інші, оскільки у нас набагато менше дітей приходить у спорт. Тому ми повинні працювати з кожним індивідуально. Потоку людей, як у США, у нас немає, і це наша реальність. Тому практичної користі я не винесла. Було лише цікаво потренуватися разом з американськими спортсменами, подивитися збоку, як вони працюють і витримують навантаження.

З якими найбільшими викликами адаптації до життя в іншій країні ви зіштовхнулись: культурними, побутовими чи організаційними? Як долали ці труднощі?

Було багато труднощів: як культурних, так і організаційних. Але спорт з дитинства вчить швидко пристосовуватись до ситуацій. Тому ми оцінили свої можливості, перелаштувались і використали все, що могли, аби було комфортно жити. 

Дуже відрізнялись відносини між людьми і між спортсменами в групі. Я помітила, що немає справжньої дружби і готовності допомагати одне одному. Здається, всі друзі, але це більше на словах. Це моя особиста думка. Можна дискутувати, що комусь США подобається, а комусь ні. Я ніколи не була фанатом цієї країни, і навіть після довгого перебування там залишилась при своїй думці, що це не для мене. Мені там не подобається.

Організаційні моменти у нас простіші. Друзі завжди допоможуть, порадять, до якого спеціаліста звернутись чи де знайти потрібні відновлювальні процедури. Там ми були залишені самі на себе і шукали все власними силами. 

Ще один мінус для мене – їжа. Хтось каже, що треба знати магазини, в яких варто купувати продукти, але мені вона здалась синтетичною, з великою кількістю цукру і соусів, і взагалі несмачною. Я вже казала, що ця країна точно не для мене. Я нікого не хочу образити, комусь там добре. Але для мене важливими є відносини між людьми і можливість швидко знайти потрібного спеціаліста або отримати пораду. В цих моментах США мене розчарували.

Що допомагає вам зберігати баланс та впевненість, перебуваючи далеко від сім’ї і звичного оточення?

Мені дуже важко бути далеко від сім’ї. До війни я проводила чимало часу на зборах, прагнучи максимально якісних умов для тренувань. Під час повномасштабного вторгнення вдома була ще менше. Це виснажувало мене і забирало внутрішні сили. Тому кожна можливість приїхати додому була для мене особливою: я цінувала цей час, щоб відновити сили і свій психологічний стан. Це важко пояснити тим, хто постійно живе вдома і думає, що подорожувати – це завжди круто. Так, це цікаво. Але коли ти один й далеко від своїх близьких, потрібно вирішувати всі проблеми і брати на себе велику відповідальність. Там ти один на один зі світом і не можеш чекати на допомогу. Вдома ж я почуваюся набагато комфортніше, впевненіше і стабільніше. Довге перебування за кордоном забирає у мене дуже багато сил.
 

Розвиток легкої атлетики в Україні
 

Яке майбутнє ви бачите в розвитку легкої атлетики в Україні? Які перешкоди варто подолати, щоб розкрити її потенціал?

Щодо майбутнього легкої атлетики, мені дуже хотілося б бачити його яскравим і успішним, але до цього ще довгий шлях. Зараз у спорт прийшла команда молодих і амбітних людей, які багато досягли і хочуть віддячити своїй справі. Вони прагнуть зробити так, щоб тим, хто піде за нами, було простіше. Щоб завдяки спорту вони теж могли отримати хороші можливості і цікаве життя. Коли ми всі віддаємо максимум для розвитку легкої атлетики, я вірю, що з часом ми отримаємо результат. 

Але війна створює величезні труднощі. Нам не вистачає інфраструктури, багато талановитої молоді виїжджає за кордон. Іноді неможливо провести змагання через обстріли, особливо взимку. Фінансування недостатнє, щоб повноцінно готувати збірну України. Та попри все ми намагаємось адаптуватися і робити максимум. Федерація легкої атлетики працює добре, останні два роки чемпіонати України проходять на високому рівні. Ми намагаємося вивозити на збори і змагання якомога більше спортсменів, щоб вони залишались у спорті. Але розумію, що через війну батькам важко водити дітей на секції, а інфраструктура, особливо на сході, дуже постраждала.

Тому зараз важко однозначно сказати, коли ситуація покращиться. Ми вкладаємо всі сили в розвиток, але війна забирає надто багато.

Новий статус старшого тренера резервної збірної України. Це виклик чи можливість передати досвід молодшим спортсменам?

Посада старшого тренера стала для мене одночасно і викликом, і можливістю. Спочатку було непросто: відчувала страх і невпевненість, адже все було новим. Але минув майже рік, і тепер я відчуваю себе на своєму місці. Все частіше з’являється справжнє задоволення від роботи, особливо коли бачу результат. Найбільше мене надихає момент, коли спортсмени їдуть на змагання, показують себе на повну, і я бачу їхні щасливі очі. Це заряджає енергією і мотивує рухатись далі.

Особливе задоволення приносить робота з молодими спортсменами. Коли створюєш для них умови, які реально допомагають у розвитку, це відчувається як власна перемога. Це маленькі, але дуже важливі перемоги, які додають сил не зупинятися. Так, на початку все здавалося важким, але тепер я добре розумію, куди треба рухатись і що робити. Роботи дуже багато, і хочеться встигнути все. Проте фізично часу обмаль – інколи навіть доби бракує, щоб реалізувати всі ідеї.

Зараз для мене важливо не вигоріти. Я вже набралася досвіду і зрозуміла, що потрібно робити, але тепер намагаюсь себе стримувати. Неможливо вкласти все в один момент, важливо працювати поступово, якісно і з холодною головою. Бо в тому темпі, який я витримувала останні півроку, дуже важко існувати. Тепер мій головний виклик — навчитися правильно планувати роботу, щоб вистачало сил і на спортсменів, і на себе.

Чого бракує у системі підготовки юних спортсменів в Україні?

Зараз у спорті дуже бракує тренерів. Немає достатньо якісної освіти і мотивації для молодих фахівців. Зарплати в спортивних школах надзвичайно низькі, і тому туди майже ніхто не хоче йти працювати. Залишаються лише справжні ентузіасти, які вважають спорт і легку атлетику своїм життям, продовжують сімейні традиції чи реалізують власну мрію. Але таких людей дуже мало.

Є й інша проблема. Часто ті, хто вже багато років у професії, не прагнуть розвиватись. Більше того, керівники шкіл або спортивних закладів нерідко перешкоджають молодим тренерам у розвитку. Це серйозний мінус, на який складно впливати.

Тому зараз головне завдання, над яким працює Федерація легкої атлетики України, — дати тренерам сучасну освіту і створити мотивацію для роботи. Потрібно, щоб більше людей обирали саме тренерську професію. Адже сьогодні вигідніше піти працювати у фітнес-клуб: там вища зарплата, немає тиску і відповідальності, і це приваблює молодих спеціалістів. У спорті ж, на жаль, таких умов немає.
 

Мотивація та емоції
 

Що вас особисто мотивує виходити на тренування навіть у найважчі дні, коли фізично або морально дуже непросто?

Стосовно мотивації, я думаю, що всі розуміють: вона приходить і зникає. А от системність і дисципліна мають бути сформовані, і саме спорт це виховує. Тому я не шукаю щоразу причину, аби вийти на тренування. Я знаю, що після занять почуватимуся краще, і роблю це для себе. Мені не потрібні додаткові стимули. Тренування стало частиною мого життя, без якої я не уявляю свій день.

Навіть коли морально чи емоційно важко, я виходжу на пробіжку. Саме така монотонна робота, тихий біг, допомагає зняти напруження. Під час руху думки впорядковуються, і стає легше справлятися з проблемами. У цьому сенсі сам процес тренування і є мотивацією, бо я знаю, що після нього стане легше і морально, і фізично. А ще для мене дуже важливо добре виглядати і підтримувати себе у формі. Це must have для мене.

Як ви відновлюєте віру в себе після невдач чи травм у кар’єрі?

У мене було багато травм і невдач, можливо навіть більше, ніж перемог. Але кожна перемога настільки цінна, що саме вона дає сили рухатися далі. Я кажу собі: я знаю, як виправити ситуацію, я маю енергію, і я йду до своєї цілі. Я уявляю, як круто почуватимусь, коли досягну її. І сам шлях до цієї цілі вже приносить радість. Я насолоджуюсь кожним днем, бо він дарує щось нове – знання, вміння, емоції. Велика мета стає приємним бонусом, але головним є процес.

Так, поразки і травми переживати важко. Але все минає. І зараз я кажу своїм спортсменам про правило 24 години. Тільки добу можна плакати чи засмучуватись. Після цього треба зробити висновки і рухатися далі. Бо ми сильні, ми знаємо, чого прагнемо, і ми обов’язково досягнемо свого.

Опишіть найбільш емоційний момент у вашій спортивній кар’єрі. Чого він вас навчив?

Найемоційнішим і найприємнішим моментом у моїй кар’єрі стало встановлення рекорду України в бігу на 400 метрів з бар’єрами. Це було несподівано навіть для мене. Я прагнула до цього, планувала, але результат прийшов значно раніше, ніж я очікувала. Я знала, що готова добре, але налаштовувалась на інший показник. І коли після фінішу на табло з’явився результат, я просто не повірила своїм очам. Це було неймовірне відчуття, яке неможливо з чимось порівняти. У той день склалося все ідеально, і сюрпризом це стало і для мене, і для тренера, і для всіх навколо. На жаль, повторити цей результат більше не вдалося, але спогади залишились на все життя.

Хто є Вашим головним джерелом натхнення в спорті та в житті загалом? ( інші спортсмени, тренери, родина чи події, що надихають вас)

Щодо натхнення, то для мене воно приходить від багатьох людей. Є багато спортсменів та цікавих особистостей, якими варто захоплюватись. Але я добре розумію, що ідеальних людей не існує. Часто буває, що чудовий спортсмен не є настільки ж сильною особистістю, або навпаки. Тому кожна людина, яка зустрічається на нашому шляху, може нас чомусь навчити, і з цього варто брати своє.

Я ніколи не мала кумира. Для мене є важливі люди, але я нікого не ідеалізую. Кожен шлях у спорті та в житті унікальний, і мій також неповторний. Я йду своєю дорогою, й можу взяти пораду чи перейняти якусь рису від іншої людини. Але завжди залишаюсь собою.
 

Роль жінки у спорті та лідерство
 

Що для вас означає бути успішною жінкою-лідеркою у спорті? Які виклики ви зустрічали на цьому шляху?

Жіноче лідерство – дуже цікава тема. Останнім часом її почали обговорювати більше, але здебільшого це відбувається у жіночому колі. Хоча насправді головна цільова аудиторія мали б бути чоловіки. Саме вони часто не усвідомлюють, наскільки це є проблемою, коли тебе не сприймають як професіонала, а бачать лише молоду, недосвідчену дівчину. Хоча насправді в мене досвіду іноді більше, ніж у чоловіків, які по двадцять років сидять на своїх посадах і не рухаються далі. Працювати з такими людьми дуже складно. Вони не сприймають тебе серйозно лише через стать чи вік, або тому, що ти нещодавно завершила спортивну кар’єру.

Насправді мій шлях у спорті дуже довгий і насичений. Я пройшла всі етапи: від перших тренувань у дитячій школі до Олімпійської медалі. Я маю досвід міжнародного рівня, працювала і спілкувалась із зарубіжними атлетами, була членом Комісії атлетів Світової легкої атлетики, багато подорожувала і навчалась у різних тренерів по всьому світу. У мене є й досвід США. Але для багатьох людей це не є аргументом. Вони оцінюють лише стать, вік чи кількість років на посаді.

Я ж вважаю, що справжній авторитет має базуватися на різносторонньому та сучасному досвіді. Лише тоді можна бачити картину ширше і робити висновки, які відповідають сьогоденню. І саме такий підхід я вважаю правильним для розвитку жіночого лідерства і спорту загалом.

Що ви порадите молодим дівчатам, які мріють про кар’єру у спорті, щодо рівності та розвитку лідерських якостей?

Що стосується самої легкої атлетики, то цей вид спорту дуже гендерно рівний. Жіночі й чоловічі дисципліни однаково популярні, однаково оплачуються, і різниці між ними фактично немає. У цьому плані легка атлетика, на мою думку, є лідером серед усіх видів спорту.

А от у тренерстві ситуація інша. Тут жінки часто стикаються з дискримінацією. Існує стереотип, що вони повинні працювати лише з дітьми, а на рівні чемпіонатів Європи чи світу мають бути переважно чоловіки. Це серйозна проблема, яку потрібно долати.

Добре, що світова легка атлетика підтримує жінок. Є спеціальні програми і навіть квоти, які допомагають долати конкуренцію з чоловіками, пробувати себе на керівних посадах, навчатися і здобувати новий досвід. Тому зараз є всі шанси для дівчат реалізувати себе. Головне – вірити в себе, стояти на своєму, працювати, вчитися і вкладати сили в розвиток.

Я бажаю кожній дівчині не зважати на стереотипи й тиск суспільства, а йти до своїх цілей. Бо успіх у спорті й житті залежить від того, наскільки ти сама віриш у свої можливості.
 

Особисті цінності, мрії та плани
 

Чим ви любите займатися у вільний від тренувань час, і як це допомагає Вам підтримувати життєвий баланс між спортом і особистим життям?

У мене не так багато вільного часу поза спортом, адже більшість займає робота і тренування. Але коли з’являється можливість, я люблю монотонні заняття, які допомагають відпочити емоційно і перезавантажити голову. Наприклад, я люблю вишивати хрестиком, читати книги або готувати. Це щось зовсім далеке від спорту, і саме тому допомагає переключитися.

Ще для мене відпочинком є наведення порядку вдома. Часто доводиться перебирати речі, розкладати екіпірування по поличках, адже постійно в дорозі, і завжди накопичується безліч дрібниць. Я це люблю, хоча часу на такі справи майже ніколи не вистачає.

Які особисті цінності та принципи є для вас найбільш важливими у житті поза спортом?

Для мене найбільші цінності – це повага і чесність. І в спорті, і в житті важливо поважати своїх суперників і колег, а також грати чесно. Саме на чесності тримається вся легка атлетика. Тут немає упередженого суддівства: який результат ти показав на доріжці чи в секторі, такий і побачиш на табло. Ніхто не може тобі завадити досягти своєї мети.

У нашому виді спорту існує дуже здорове середовище. Ми поважаємо одне одного. Після забігів чи змагань суперники завжди вітають переможців. Справжнє суперництво триває лише від стартового пострілу до фінішної лінії, а поза доріжкою ми знову друзі. У секторах теж кожен бореться лише сам із собою та зі своєю спробою. Якщо суперник просить підтримки, ти йому допомагаєш, і потім він підтримає тебе. Це і є особливість легкої атлетики, оскільки ми будуємо спільноту, де спорт об’єднує. І ці зв’язки часто залишаються на все життя.

Це я особливо відчула під час повномасштабного вторгнення. Тоді я отримала багато повідомлень від європейських спортсменів із пропозицією допомоги. Хтось запрошував приїхати до себе, хтось зустрічав біженців, хтось привозив гуманітарну допомогу на кордон. І зараз, коли приїжджаю на змагання, колеги завжди запитують, як справи в мене вдома і як почуваються рідні. Це дуже цінно.

Ще 10–15 років тому все було інакше: спортсмени були більш закритими, мало хто ділився досвідом чи допомагав іншим. А сьогодні все змінилося – можна приїхати на тренувальний збір і тренуватися з іншою групою, отримати пораду чи навіть запрошення приєднатися. Атмосфера стала набагато відкритішою, і мені це дуже подобається.

Які мрії та цілі ви ще хочете втілити в життя після завершення спортивної кар’єри?

Мої мрії після завершення спортивної кар’єри пов’язані саме з легкою атлетикою. Я хочу залишитися в цьому виді спорту. Хочу зробити все можливе, щоб збірна України здобувала якомога більше медалей, була сильною, яскравою і завжди достойно представляла країну. Мені важливо, щоб наші спортсмени були прикладом для інших і ставали прикладом для наслідування для наступних поколінь.

Я також мрію, щоб легка атлетика в Україні стала справді популярною. Щоб з’явилися вболівальники, які активно слідкують за змаганнями, і щоб у суспільстві ставилися до спортсменів з великою повагою. Адже цей спорт заслуговує на визнання, а ті, хто присвятив йому життя, заслуговують на підтримку.