На тлі зростаючого суспільного запиту на посилення боротьби з корупцією в умовах воєнного стану до Верховної Ради України було внесено законопроєкт №13673-1, підготовлений групою народних депутатів на чолі з Дмитром Разумковим.
Його мета - законодавче реагування на підвищений суспільний запит щодо посилення відповідальності за корупційні діяння в умовах воєнного стану. Ключова новела законопроєкту полягає у доповненні Кримінального кодексу України (далі — КК України) статтею 111-3, яка встановлює за низку корупційних правопорушень, вчинених службовими особами, які займають відповідальне або особливо відповідальне становище, покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років або довічного позбавлення волі з конфіскацією майна.
Однак, попри гучні гасла, цей проєкт є юридично неспроможним, оскільки він створює лише видимість рішучих дій, ігноруючи фундаментальні принципи права. Це не засіб реальної боротьби з корупцією, а складова політичної кампанії, що спекулює на прагненні суспільства до справедливості.
Одним із найбільш кричущих недоліків законопроєкту є те, що запропонована стаття 111-3 фактично дублює диспозиції вже чинних статей КК України, створюючи правову тавтологію.
Аналіз положень статті 111-3 демонструє майже повну тотожність із чинними нормами:
ч. 1 ст. 111-3 (Привласнення, розтрата майна) повторює диспозицію ст. 191 КК України.
ч. 2 ст. 111-3 (Нецільове використання бюджетних коштів) повторює диспозицію ст. 210 КК України.
ч. 3 ст. 111-3 (Зловживання владою або службовим становищем) повторює диспозицію ст. 364 КК України.
ч. 4 ст. 111-3 (Прийняття неправомірної вигоди) повторює диспозицію ст. 368 КК України.
ч. 5 ст. 111-3 (Незаконне збагачення) повторює диспозицію ст. 368‑5 КК України.
ч. 6 ст. 111-3 (Зловживання впливом) повторює диспозицію ст. 369‑2 КК України.
Відмінність полягає лише у запровадженні кваліфікуючої ознаки - вчинення діяння під час правового режиму воєнного стану та вчинення його спеціальним суб’єктом - особою, яка займає відповідальне або особливо відповідальне становище, а також у встановленні єдиної санкції для всіх цих діянь – позбавлення волі на строк 15 років або довічне позбавлення волі, з конфіскацією майна.
Такий підхід є хибним. Замість створення фактично аналогічної статті, що порушує внутрішню логіку кодексу, законодавець мав би доповнити кожну із зазначених статей новою частиною, яка передбачала б посилення відповідальності саме за наявності обтяжуючої осбтавини – «вчинення діяння під час правового режиму воєнного стану».
Створення паралельних та по суті ідентичних складів злочинів у різних розділах КК неминуче призведе до конкуренції кримінально-правових норм, правової невизначеності та потенційної колізії при кваліфікації діянь.
Крім того, система Особливої частини КК України побудована на класифікації кримінальних правопорушень за їх родовим об'єктом - колом суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом. Корупційні правопорушення традиційно розміщені у Розділі XVII, оскільки їхнім безпосереднім об'єктом є встановлений порядок здійснення службової діяльності та авторитет органів публічної влади.
Законопроєкт №13673-1 пропонує розмістити статтю 111-3, яка охоплює склади корупційних правопорушень, у Розділі І «Кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки України». Такий підхід є грубим порушенням доктрини кримінального права та правил законодавчої техніки. Хоча корупція може опосередковано завдавати шкоди національній безпеці, її первинний об'єкт посягання є іншим.
Таке рішення свідчить про свідоме нехтування системністю кодифікованого акта задля створення політичного гасла «корупція дорівнює державній зраді».
Більше того, запропонована норма встановлює безальтернативний мінімальний строк покарання у виді 15 років позбавлення волі для шести складів злочинів, що істотно відрізняються за ступенем суспільної небезпечності. Це прямо суперечить закріпленому у ст. 65 КК України принципу індивідуалізації покарання, який вимагає від суду враховувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Запропонована в законопроєкті санкція є очевидно непропорційною. Вона прирівнює відповідальність за корупційні правопорушення до відповідальності за умисне вбивство (ст. 115 КК, від 7 до 15 років), державну зраду в умовах воєнного стану (ч. 2 ст. 111 КК, 15 років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна) та терористичний акт, що спричинив загибель людини (ч. 3 ст. 258 КК, від 10 до 15 років або довічним позбавленням волі з конфіскацією майна або без такої). Таке зрівняння руйнує ієрархію цінностей, що охороняються кримінальним законом, де найвищою цінністю є життя людини.
Надмірна суворість може мати і зворотний ефект: судді, поставлені перед вибором між виправданням та призначенням мінімального покарання у вигляді позбавлення волі на строк 15 років за діяння, що не відповідає такій мірі суворості, можуть схилятися до виправдувальних вироків з формальних підстав.
Окрім процесуальних аспектів, цей законопроєкт порушує й інші принципи, зокрема фундаментальний принцип кримінології, згідно з яким превентивна функція кримінального закону забезпечується насамперед не суворістю санкцій, а невідворотністю кримінальної відповідальності. У сфері протидії корупції в Україні ключовою проблемою є не брак жорстких покарань, а системні недоліки у роботі механізмів досудового розслідування та судового розгляду.
Законопроєкт №13673-1 ігнорує зазначену проблему, пропонуючи «ефектне», проте хибне рішення. Замість комплексних інституційних реформ, здатних забезпечити реальне притягнення до відповідальності, законодавці пропонують лише посилити санкції, що фактично є відволікаючим заходом. Подібні дії створюють ілюзію боротьби з корупцією, не впливаючи на її реальний ефект.
Крім всього іншого, проєкт закону передбачає віднесення розслідування злочинів, передбачених новою статтею 111-3, до виключної підслідності детективів Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) шляхом внесення змін до ст. 216 Кримінального процесуального кодексу України.
Враховуючи, що суб’єктами злочину виступають представники вищого політичного та військового керівництва держави, надання НАБУ виключних повноважень щодо розслідування діянь із настільки тяжкими санкціями створює надпотужний інструмент, здатний потенційно використовуватися для політичного тиску. Сам факт ініціювання досудового розслідування за статтею, що фактично прирівняна до державної зради, може мати руйнівні репутаційні наслідки для будь-якого політичного діяча, незалежно від підсумку такого досудового розслідування чи судового розгляду. Це створює ризики маніпулювання антикорупційними органами та підриву їхньої авторитетності та довіри суспільства.
Підсумовуючи, законопроєкт №13673-1 є юридично необґрунтованим та некоректним. Він порушує принципи систематизації кримінального законодавства, пропорційності та індивідуалізації покарання та створює значні ризики для політичної стабільності та незалежності антикорупційної структури.
Законодавці повинні зосередитися на розв’язанні реальних проблем та забезпеченні ефективної протидії корупції, замість використання законопроєктів у рамках передвиборчої кампанії. Їхні зусилля мають бути спрямовані на системні реформи, здатні гарантувати реальну, а не ілюзорну боротьбу з корупцією.
Дмитро Зеленюк
