Відеоісторія та відео-контент – нова зброя сучасності, яка сьогодні допомагає українцям розповідати cвіту правду про війну у нашій країні. Саме тому з’являються такі проєкти, як «Щоденник війни», в яких документуються і осмислюються трагічні події в Бучі, Харкові, Бахмуті та інших містах і селищах, про спротив, боротьбу і ціну майбутньої перемоги.
Матеріал знято в стилі серіалу на Netflix, тільки в реальному житті та з унікальними кадрами з лінії фронту. Зараз проєкту з історіями українців потрібна підтримка, як ніколи. Для цього варто усвідомити, що вони пережили і через що пройшли.
Про зйомки стрічки, волонтерство та мотивацію працювати в гарячих точках, історії від місцевих жителів, які надихають, про власні бізнес-проєкти в умовах війни розповів автор, ідейний натхненник та продюсер фільму Антон Дьяченко в інтерв'ю Лідії Єременко для каналу UFH.
Лідія Єременко: Розкажи про думки і почуття, коли заїхав у Ірпінь після окупації?
Антон Дьяченко: Це страшні емоції. Ми заїхали на третій день після окупації. Коли ти бачиш все своїми очима, це зовсім інші відчуття. На той момент, коли ми заїжджали, не пропускали навіть тих людей, у яких були спецперепустки. Позалишалися міни. Пускали пресу, лікарів і тд. Але нас пропустили, проте попередили, що там можуть бути міни, розтяжки, все, що завгодно.
Коли я туди потрапив, все здавалося ніби фільмом, декорацією. Ти дивишся, але не віриш. Ти бачиш, але не розумієш, що це правда.
Ексклюзивні кадри фільму "Щоденник війни": Бахмут, Харків, Буча. UFH
Лідія Єременко: Як військові, які були в Бучі, реагували на зйомку?
Антон Дьяченко: Коли ми приїхали, звідти тільки вийшли ворожі війська. До нас нікому не було діла. Хтось щось діставав з-під завалів, хтось гасив пожежу, хтось намагався додому пробратися. Військових там майже не було. Коли ми їздили по деокупованих територіях Харкова, там була вже інша справа.
КАК НАЧИНАЛАСЬ ВОЙНА В УКРАИНЕ С ПЕРВЫХ ДНЕЙ : Буча, Ирпень, Харьков, Мариуполь / Дневник войны
Лідія Єременко: Що більше всього вразило, коли ти у другій частині «Щоденника війни» поїхав на Харківщину?
Антон Дьяченко: Це зовсім інша історія, якщо порівнювати з Бучею. Коли ми там були, то були в місцях, де за 3-5 км вже розміщувалася ворожа армія. Ти просто знаходишся в іншому стані, це великий викид адреналіну. Більше всього це мені запамʼяталося.
Лідія Єременко: Чим зараз займаєшся, як волонтериш, як встигаєш?
Антон Дьяченко: Життя розділяється. Коли я на деокупованих територіях, інтернету там взагалі немає. Коли у мене волонтерські проєкти, я виділяю пʼять днів чи неділю на це. Останнього разу я думав, що зйомки займуть 10 днів, але насправді пробули на деокупованих територіях близько місяця. Зараз я в Києві і декілька тижнів буду працювати нонстопом, тому що через зйомки роботі було виділено набагато менше часу, ніж необхідно.
Доводиться поєднувати. Із самого початку я роботу не кидав. Я розумів, що це безглуздо. Адже, якщо все кинути, то як довго я протягну?
Лідія Єременко: Коли виїхав із Харкова після початку вторгнення?
Антон Дьяченко: Я виїхав із Харкова не в перший день, десь 5-8 березня. Але я не планував виїжджати. Так, по місту стріляли із всього, що тільки можна - «Гради», артилерія. Проблема була в тому, що авіація літала просто безнаказанно. Не було ж ні ППО, нічого. Ти просто сидиш вдома і чуєш, як летить винищувач, випускає снаряд, і надієшся, що це десь поряд. Потім чуєш гуркіт. Це важко психологічно, але і до цього я адаптувався. Ми запускали волонтерський хаб.
У дім, що був навпроти мого будинку, «прилетіло» - це був найближчий «приліт». Проте їхати я не збирався. Чому все ж вирішив? Окрім волонтерки, я займався, насамперед, релокацією бізнесу і командою. Я думав, що ми будемо робити це в кінці березня. Але чому вирішив раніше? Тому що зник інтернет, був «приліт» в електростанцію, працювали на генераторі, і попередили, що зовсім зникне електропостачання. Я зрозумів, що лишаюся без звʼязку, інтернету. І що я буду робити? Я по ефективності 0. Був вимушений поїхати в Буковель. Там працювала і команда.
Лідія Єременко: Які трофеї зберегли на памʼять?
Антон Дьяченко: Наші хлопці завжди щось знаходять. У нас є капітанська фуражка, зброя, патрони. Трофеїв багато. Ми навіть придумали тему – роздаємо трофеї тим, хто донатить. Бо їх дуже багато. У мене в машині лишилися патрони.
Лідія Єременко: Які враження від людей вже на звільненій території?
Антон Дьяченко: Люди, які лишилися там, найчастіше похилого віку, у яких не було сил покидати дім. Але є люди, які стали героями. Вони займалися простими речами, але трансформували свою роботу. Навіть у нашому фільмі є чоловік, який до війни, наприклад, розносив сміття, а потім врятував десятки людей. Він вивозив людей, ризикував. Отримав поранення, але з уламком в руці продовжував це робити.
Лідія Єременко: Як люди борються з постравматикою?
Антон Дьяченко: Кожен знаходить свій спосіб. Але усіх людей обʼєднує якась спільна енергія. Люди розуміють, що не тільки в тебе така проблема. Комусь краще, комусь гірше, не важливо. Але усі ми робимо щось заради зрозумілих речей. Це мотивує.
Лідія Єременко: З якими труднощами люди зустрічаються, коли вирішують їхати з міст, які обстрілюються?
Антон Дьяченко: Коли я вирішив їхати, не було зрозуміло, де стоять наші, де росіяни. Були тільки новини, наприклад, «учора під Харковом розстріляли сімʼю». Хто розстріляв, чому, де? Нічого не знали. Ти розумієш, що у місті небезпечно, але, коли ти виїжджаєш, це ще небезпечніше. Нема ні правил, ні закликів. Не було зрозуміло, чи зайшли росіяни в місто, чи ні. Були «Тигри», які заїхали в місто. Їх зупинили.
Я їхав в офіс, потрапив у перестрілку. Їду, бачу «Тигр» горить. Намагався розвернутися, військові мене зупинили, перевіряють права. Нас починають обстрілювати. Усі розбігаються, а я ж не знаю куди. Забіг у будівлю і пересидів. Виявляється, росіяни в цей час сиділи в цьому будинку, де мене зупинили. І був штурм цього будинку. Тому я вирішив їхати. Подзвонив одному хорошому знайомому, який допоміг. У нас була ціла спецоперація, їхали пʼятьма машинами. Військові нам допомагали виїхати.
У мене навіть палива не було. Його не можна було знайти. Їдемо в заторі. Розумію, що, якщо я стану, мене ніхто чекати не буде. У мене був у такому випадку варіант кинути машину або лишитися в авто і шукати паливо. Але в мене зʼявився інтернет, я записав історію, попросив людей допомогти. Реально відгукнувся чоловік, оператор. І поділився у селі на Полтавщині бензином. Хоча в Instagram у мене лише 20 000 підписників.
Лідія Єременко: Що з Харковом зараз, у десятий місяць війни?
Антон Дьяченко: Харків повернувся до життя. Дуже активно. Є два фактори. Перший – звільнили Харківську область. Звичайно, коли під боком не стоїть ворожа армія, жити легше. І другий – люди втомилися, витратили свої гроші, їм хочеться додому. Коли ми були останній раз у Харкові, стояли в заторах. Хоча обстріли там продовжуються. Тоді ще харківʼяни здивувалися, чому про це так усі говорять, адже для містян це був звичайний день.
Так і в Києві. Обстріл, кажуть «Антон, залишайся вдома». Яке «вдома»? Ну якщо ти залишаєшся досі в Україні, то ти розумієш ризики. Не можна бути повністю в безпеці. Якщо ми лишилися тут, то треба не панікувати.
Лідія Єременко: Як ти себе мотивуєш?
Антон Дьяченко: У мене є багато каналів. Один із них – робити людям добро. Коли ти розумієш, що ти комусь допоміг, тобі стає легше. Є пряма допомога. От, наприклад, ми приїхали, а там пара, дідусь і бабуся. У них будинок без даху, прилетів снаряд. Вони дивом вижили. От ми не можемо допомогти зараз їм повністю відбудувати будинок. Але допомагаємо на певних етапах.
Друга допомога – наші ролики. Часто питають «а яка ціль». Зрозуміло, що, по-перше, показати світу усе. Скоро буде рік війни, а досі є люди, які не розуміють усього, що відбувається. Нещодавно був у Стамбулі. Спілкувався з людьми з Америки, з Європи. Багато хто каже «незрозуміло, хто правий, хто винний». Я їм показую телефон і пояснюю. Це ніби навчальна місія. Також люди з нашими відео розуміють, що вони не одні. Пишуть часто, що плачуть під час перегляду.
Лідія Єременко: Що найбільш зворушливе бачив під час зйомок «Щоденників війни»?
Антон Дьяченко: Це і люди, і волонтери. Важко виділити один випадок. З глобальних проблем, наприклад, тварини. Люди, коли покидали свої будинки, полишали своїх улюбленців. Собак, це ще можна зрозуміти, вона могла десь відбігти в цей час. Але коли ти бачиш якийсь згорілий будинок і в будці сидить собака й жде свого хазяїна, якого давним-давно немає вдома, це дуже сумна історія.
Я розумію людей, які когось залишили і не можуть вивезти. Дідусь у мене пів року був у Купʼянську в окупації. Ми не розуміли, де він, що з ним, чи живий він, здоровий. Зараз, коли звільняють місто чи село, вже, в принципі, щось придумати можна.
Лідія Єременко: Чи було щось у розповідях людей настільки особисте чи жахливе, що ти не захотів додавати у фільм?
Антон Дьяченко: Насправді, ми максимально в цьому плані відкриті і лишали все, що могли. Не залишали те, що не пропустить YouTube. В інших випадках, ми не фільтрували історії. Навіть залишали коментарі людей з іншими поглядами.
Лідія Єременко: Як відновлюється підприємництво в Харкові?
Антон Дьяченко: Щось десь відновлюється, десь люди просто адаптуються. Якщо брати той же Кіберклуб, я спілкувався з керівництвом. Один кинув все, не виплатив нікому нічого, поїхав. А Паша все доробив, просто адаптувався. Відкрив навіть шаурму. Для тих, хто в Харкові, справді тяжка ситуація. Хто там залишається, вимушений переходити на простіші речі, на які є запит.
Лідія Єременко: Що з твоєю квартирою в Харкові?
Антон Дьяченко: Є квартира, яку я знімав. В будинок прилетів снаряд, там дира в стіні. Але сама квартира ціла, хоч будівля і не функціонує. Я жив у приватному будинку. Навпроти мого будинку прилетів снаряд в сусідній будинок, той згорів.
Коли ти чуєш такі історії, думаєш: ну точно треба їхати, якщо прилетіло в будинок навпроти. Коли це історія про тебе, то ти думаєш: ну це ж не мій будинок. Ти завжди собі придумуєш, що це ж не ти постраждаєш.
Лідія Єременко: Чому ти не припинив знімати під час війни?
Антон Дьяченко: Я знімаю з самого дитинства. У мене вже є звичка. Я маю особистий «відео-щоденник». Тому, коли почалася війна, я не почав знімати, я просто продовжив це робити. Просто цей контент отримав іншу цінність.
З назвою у нас тяжко. Спочатку у нас було «50 історій українців». Бо ми вирішили, що саме стільки потрібно зняти, щоб показати все. Потім продовжили під назвою «Щоденник війни», більш зрозумілою.
Перша частина фільму – про мирних жителів. Про людей, які просто зіткнулися з війною, підприємців. Друга частина – повністю присвячена нашим захисникам. А третя – буде щось середнє. Вона буде присвячена тільки деокупованим територіям і життю там. У фільмі будуть і військові, і мирні жителі.
Лідія Єременко: Звідки прийшла ідея зняти фільм під стилістику відеогри?
Антон Дьяченко: У мене таке розуміння, що в нового покоління, яке не застало війну, розуміння її формувалося із фільмів, відеоігор. Особисто я теж грав у такі ігри. Коли сталася справжня війна, все це уявлення рухнуло. Як у мене все це асоціювалося, так я і передав. Є речі, які є абсолютно іншими, а є схожі.
Лідія Єременко: Яким ти бачиш Харків майбутнього?
Антон Дьяченко: Є свої плюси. Наприклад, район Північна Салтівка, який постраждав найбільше всього, є дуже депресивним, реальний «совок». Виходить, що «совок» нищить свій же «совок». Є ж репарації, і я думаю, що все буде чесно. Все відбудується. Навіть настрої людей змінилися, тепер всі вмотивовані «переробити». Щоб це зробити, треба бути не просто «вмотивованими», а «перевмотивованими».
Люди вже говорять, що «все відбудуємо, зробимо краще». По-іншому бути не може. Люди налаштовані все переробити і добудувати. Наприклад, мій друг Коля Удянський. У нього і бізнес в Харкові, і квартира – згоріли, завалені. Він говорить, що збудує ще краще.
Лідія Єременко: Як обирали музику до фільмів?
Антон Дьяченко: До того, як зробити ролик, всі вже бачать. Я веду TikTok і Instagram. Публікую там і монтую там. Деякі відео набирають мільйони переглядів, я лишаю з них музику. Це часто саундтреки з фільмів, ігор. Хотілося передати настрій, по цьому і підбирали з монтажером.
Лідія Єременко: Виходить, що ти не тільки ведучий, а і режисер проєкту, це твоя задумка, історія. Це твій щоденник?
Антон Дьяченко: Є ціла команда, яка це все робить, і вони всі талановиті. Але так, я більше вкладаюся в цей проєкт. От у нас є інтервʼю на каналі, я, буває, навіть не коментую їх перед випуском. Це довіра до команди. А щодо проєкту – в мене є місія автора передати ці історії, бачення.
Ці всі графіки, досягнення я сам прописував, щось підказував, від музики до графіки. Кругом по-трохи направляв. У нас вже є спільне бачення з командою. Всі теж займаються волонтерською діяльністю, проходять через речі, де ми були. Вони розуміють всю суть.
Лідія Єременко: Твоя команда підтримала тебе повністю, коли зрозуміла, що треба буде їздити в гарячі точки, знімати?
Антон Дьяченко: Так, сто відстотків. Одразу, в перший же день, коли ми зайнялися в Харкові волонтерською діяльністю. Всі включилися. Я ще думав, як це подати, яка зарплата. Але люди говорили, що це взагалі не проблема, давай робити.
Класно, що ми достукалися до людей. Коли заходжу і читаю коментарі, бачу це.
Відеоісторія, відеоконтент – це нова зброя сучасності. Є ж і інша сторона, де в людей в голові суцільна вата. Тому треба показувати правду.
Лідія Єременко: Розкажіть про новий офіс, роботу?
Антон Дьяченко: Основний офіс знаходиться в Харкові, але зараз пустує. Це офіс мого партнера. На початку повномасштабної війни ми зробити паузу в діяльності, ми просто допомагали Харкову. Згодом ми дуже адаптувалися. Наприклад, команда маркетингу повністю перейшла в крипто-маркетинг.
Ми зараз робимо крипто-інфлюенс-агенства. Уся команда плюс-мінус і була в крипті. Але про це ми не заявляли. Зараз почали брати проєкти тільки в цій сфері. Коли почалася війна, все різко включилося. У таких умовах ти просто не плануєш «потім», просто розумієш, що «потрібно».
Лідія Єременко: Що змінилося в бізнесі під час війни?
Антон Дьяченко: Якщо говорити вцілому про стратегію, ми її адаптували. Одна команда займається чітко інвестиціями. Друга команда сфокусувалася на навчальному продукті MoneySchool, де ми навчаємо крипто-грамотності, трейдингу. Також є команда, що займається обмінними операціями. Ми розділилися на команди, що мають чітко свої задачі. З 24 лютого перший місяць я взагалі не думав про якісь прибутки. Потім справи пішли вдало, команда зробила класні проєкти.
Якщо ти зберіг свій бізнес зараз, це вже круто. А є команди, які масштабувалися і зробили нові продукти. Українські бізнеси розвиваються. Я навіть мав брати інтервʼю у Володимира Носова. У нас були поряд офіси. Потім він захворів, потім я, потім війна. Але згодом ми плануємо зустрітися.
Лідія Єременко: Щодо WhiteBIT, ти записував інтервʼю з Альоною Шевцовою. У неї також є салон Leo Beauty Club. І це перший салон в Україні, де можна приймати оплату за послуги криптовалютою через WhiteBIT?
Антон Дьяченко: Так, це дуже класно. Вони зараз підключають різні проєкти, бізнеси. От ти задала питання, куди розвиватися українському крипто-бізнесу. Насправді, якщо дивитися на це без рожевих окулярів, криптовалювта ще шукає своє місце у цьому світі. Але тим не менше, динаміка, яка вже відбувається, багато про що говорить. Ці зміни, які відбуваються, говорять про те, що масс-адопшн вже діє.
Буквально, у нас недавно був ефір, де прийшов гість і каже, що їздить по Європі. Задався питанням зручності платити криптовалютою. Але він уже платить кругом тільки картою Binance. Мало хто знає, але Binance уже випустив таку карту. Думаю, що WhiteBIT скоро теж таке запустить. Криптовалюта конвертується по вигідному курсу, людина взагалі «не париться».
