Будапештський меморандум, офіційно «Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї», був підписаний 5 грудня 1994 року – у цей самий день рівно 30 років тому. Ця подія стала одним із ключових моментів у новітній історії України, яка на той момент лише кілька років як здобула незалежність у 1991 році після розпаду Радянського Союзу.
На момент здобуття незалежності Україна володіла третім за величиною ядерним арсеналом у світі, поступаючись лише США та Росії. І хоча Київ не мав кодів для запуску стратегічного озброєння, у спадок від СРСР на території України все одно залишилися близько 1 900 стратегічних ядерних боєголовок, 176 міжконтинентальних балістичних ракет і численні засоби їх доставки. Такий потенціал міг зробити Україну однією з провідних ядерних держав світу.
Що саме нам обіцяли країни-підписанти? Чому меморандум так і не запрацював у вирішальний момент? Які історичні уроки має винести Україна з цієї ситуації? Агентство UA.News розбиралося в питанні.
Зміст Будапештського меморандуму
Меморандум підписали представники України, США, Великої Британії та Російської Федерації. Саме ці країни здійснювали активний тиск на нашу державу, вимагаючи від неї якомога скоріше позбутися ядерної зброї.
Основні положення документа передбачали, що вищезгадані держави стануть гарантами української безпеки в майбутньому. Зокрема, вони обіцяли:
- Поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України.
- Утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України.
- Не застосовувати економічний тиск з метою підпорядкування України своїм інтересам.
- Звернутися до Ради Безпеки ООН з проханням надати допомогу Україні у разі агресії або загрози агресії з використанням ядерної зброї.
- Утримуватися від застосування ядерної зброї проти України.
- Консультуватися у разі виникнення ситуацій, які зачіпають ці зобов’язання.
Натомість Україна зобов’язувалася ліквідувати свій ядерний арсенал, приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава та передати боєголовки для знищення Російській Федерації. Власне, саме так вона зробила. Остання ядерна боєголовка була вивезена до країни-агресорки в червні 1996 року.
Тобто Київ на всі сто відсотків виконав положення меморандуму. Але, на жаль, це виявилося одностороннім процесом.
Політолог, керівник центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов вважає історію Будапештського меморандуму кейсом того, як величезний ядерний арсенал був обміняний на «віртуальні речі».
«Для інших країн це тепер наглядний приклад того, що краще мати ядерну зброю про всяк випадок, ніж її не мати. Власне, це один із факторів, який сьогодні руйнує дійсний світовий порядок… Зрозуміло, що в України не було фінансово-технічних можливостей для того, аби обслуговувати міжконтинентальні балістичні ракети, але варто було все-таки якось поторгуватися. Я думаю, Україні б варто було тоді поставити ребром питання щодо членства в НАТО чи чогось більш конкретного в сфері безпеки – наприклад, хоча би статус стратегічного союзника США поза НАТО, як Ізраїль», - вважає Золотарьов.
За словами експерта, Україна фактично власними руками знищила свій військовий потенціал. Політолог нагадує, що ми мали 800-тисячну армію. Це була дуже потужна збройна одиниця, причому непогано озброєна. Фактично така сила робила Україну новим геополітичним гравцем, як мінімум локального характеру. Але це не входило в плани ані США, ані РФ, через що Київ змусили відмовитися від значної частини озброєнь.
«Все було фактично профукано. І це, на жаль, урок для інших. Це наглядний урок, адже розумні завжди вчаться на чужих помилках», - впевнений Андрій Золотарьов.
Чому меморандум не забезпечив безпеку України
Незважаючи на урочисті та красиві обіцянки, надані в Будапешті, документ мав значні слабкості, які сповна проявили себе у 2014 році після анексії Криму Росією та розв’язання війни на Донбасі:
Головна проблема - неформальний статус документа. Будапештський меморандум є політичною, а не юридично обов’язковою угодою. Це означає, що він не передбачав механізмів примусу до виконання або покарання за його порушення. Немає жодних санкцій чи зобов’язуючих положень, які б зупинили агресора.
З цієї проблеми логічно витікає інша: відсутність гарантій виконання. Держави-гаранти, зокрема США та Велика Британія, обмежилися дипломатичними заявами та санкціями після агресії Росії. Вони не стали втручатися безпосередньо у бойові дії, щоб захистити Україну, оскільки цього не вимагав текст меморандуму.
Нарешті, один з підписантів меморандуму врешті опинився в положенні агресора. Росія, яка була одним із гарантів безпеки України, сама порушила усі дані зобов’язання, окупувавши Крим і підтримуючи збройні формування сепаратистів на Донбасі. Це засвідчило, що навіть участь у підписанні такого документа не є запобіжником від агресії.
Міжнародний тиск на РФ не був достатнім. Попри засудження дій Росії, світова спільнота не застосувала достатніх заходів для відновлення суверенітету України. Санкції проти РФ виявилися недостатньо потужними, щоб змусити окупанта змінити свою політику.
Уроки Будапештського меморандуму: чому нас має навчити ця історія
- Політичні гарантії недостатні для забезпечення безпеки. Український досвід показує, що навіть документ, підписаний провідними державами світу, не може захистити від агресії, якщо він не має юридичної сили. Тож на майбутнє слід активно пропрацьовувати подібні міжнародні угоди, прописуючи їхню обов’язковість до виконання.
- Необхідність сильного військового потенціалу. Відмова від ядерної зброї залишила Україну без суттєвого стримувального чинника, що зробило її вразливою перед зовнішньою агресією. Дискусії про те, чи варто було віддавати це озброєння, чи ні, тривають досі. Але факт залишається фактом: третій за потужністю ядерний арсенал був втрачений, а Росія неодноразово порушила меморандум і з гаранта безпеки стала стороною-агресоркою.
- Потреба в реальних союзах. На відміну від країн НАТО, які отримують реальні гарантії безпеки через колективну оборону (стаття 5 Північноатлантичного договору), Україна залишилася поза такими альянсами. В цьому контексті нам у майбутньому потрібні реальні безпекові угоди, договори про спільну оборону, тощо.
- Міжнародне право не завжди працює. Історія Будапештського меморандуму демонструє, що механізми міжнародного права часто є безсилими перед амбіціями авторитарних держав. На жаль, це просто факт, який необхідно зрозуміти.
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік різко негативно оцінює підписання Будапештського меморандуму. На його думку, це ледь не головна помилка України за весь час її існування як незалежної держави.
«Будапештський меморандум – це буквально довідка з пологового будинку про родову травму української державності. Це фактично документ, який зафіксував безсилля та слабкість українських еліт на момент підписання. Адже меморандумом просто прикрили передачу Україною в Росію третього ядерного потенціалу в світі, вартість якого Леонід Кучма згодом оцінив у 250 мільярдів доларів… Це божевільні кошти. Навіть по тих часах, а сьогодні за ці гроші можна було би відбудувати всю Україну після війни», - каже Бортнік.
На його думку, Будапештський меморандум став стратегічною поразкою України, фактично документом про капітуляцію.
«Це капітуляція тодішніх еліт, які обміняли своє особисте визнання і легітимізацію на стратегічні можливості для країни. Вважаю, що тут свою роль зіграв не тільки якийсь умисел, але і наївність, невідповідність українського політичного керівництва потенціалу країни, тим можливостям країни, які вони отримали», - впевнений Бортнік.
Експерт також вважає, що саме невиконання меморандуму країнами-підписантами в майбутньому може відкрити можливість для України по відновленню свого ядерного статусу. Цього боїться як агресор, так і наші західні партнери. На думку Бортніка, в тому числі й через це нас продовжують підтримувати фінансово та воєнно.
Для того щоб уникнути повторення помилок Будапештського меморандуму, Україні варто орієнтуватися на наступні моделі гарантій безпеки:
- Колективна оборона (модель НАТО). Найефективнішою гарантією є членство в альянсі, де напад на одну країну розглядається як напад на всіх членів. Це забезпечує швидку реакцію та військову підтримку.
- Двосторонні безпекові угоди. Укладання прямих договорів із провідними державами світу, які передбачають військову допомогу у разі нападу, може стати дієвим механізмом. Прикладом є відносини США з Японією чи Південною Кореєю. Важливий факт: у таких угодах обов’язково має бути прописана саме колективна оборона у випадку збройної агресії.
- Посилення власних збройних сил. Без потужної армії неможливо забезпечити національну безпеку. Інвестиції в оборону, розвиток технологій і збільшення професійності збройних сил є першочерговими завданнями для держави.
- Розвиток регіональних союзів. Партнерство із сусідніми країнами, які мають спільні загрози, може стати ще одним елементом безпеки. Наприклад, формат «Люблінського трикутника» (Україна, Польща, Литва).
Будапештський меморандум став символом ілюзій та помилок у міжнародній політиці. Його підписання відображає прагнення України до миру, проте реальність виявилася значно складнішою та більш жорстокою до нас. Україна сплатила високу ціну за довіру до політичних гарантій, але цей досвід дає змогу сформувати більш реалістичний підхід до питань безпеки. Майбутнє України лежить у зміцненні власної обороноздатності та інтеграції в ефективні безпекові альянси, які зможуть гарантувати мир і стабільність у довгостроковій перспективі.
Микита Трачук