Вчора, 22 травня, українські ЗМІ вийшли з тривожними заголовками: Путін заявив про рішення створити «буферну зону» вздовж кордонів України. Хоча насправді лідер держави-агресорки сказав трохи по-іншому. Він зазначив, що «ця робота вже ведеться» збройними силами РФ, а рішення було ухвалене раніше.
Жодних інших деталей Путін не надав. Хоча згодом він конкретизував свою думку: за його словами, «буферна зона безпеки» буде створена для трьох російських прикордонних регіонів. Це Брянщина, Курщина та Білгородщина. Відповідно, під загрозою перебувають Чернігівська, Сумська та Харківська області України.
Президент РФ вже не вперше публічно розмірковує про необхідність створення такої зони. Подібні розмови почалися як мінімум з кінця 2022 року, актуалізувавшись у 2024-му, напередодні нового вторгнення росіян на Харківщину. Тож ідея, як ми бачимо, не нова.
Однак що це взагалі таке — «буферна зона»? Як вона в теорії має виглядати? Чи існують успішні історичні кейси створення таких просторів? Які українські території перебувають під загрозою? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Що таке буферна зона
Буферна, або ж демілітаризована зона — це загалом поняття одного порядку. Ці терміни часто використовуються як взаємозамінні та синонімічні. При цьому вони все ж мають кілька нюансів.
Буферна зона — це, як правило, нейтральна або обмежена територія, що відокремлює дві або більше території одна від одної з метою запобігання конфліктам або стримування військових дій.
Демілітаризована зона — це особливий тип буферної зони, на якій заборонено розміщення збройних сил, а також будь-які військові об'єкти та відповідна діяльність. Вона створюється для того, щоб запобігти прямим військовим сутичкам між сторонами, які перебувають у конфліктному чи постконфліктному стані.
Президент Росії неодноразово підіймав тему створення такої зони в Україні. Однак він щоразу називає це по-різному: то буферна зона, то демілітаризована. Схоже, російський диктатор і сам до кінця не розуміє відмінностей між цими двома термінами. Та згідно з його риторикою і діями, скоріше йдеться про створення саме буферної, «сірої» зони: обмеженої території, яка «відокремить» Україну від Росії, причому за рахунок саме українських земель.
Взагалі такі простори — це типовий продукт XX сторіччя, віку модерну, в категоріях якого живе і мислить Путін. Вся суть демілітаризованої чи буферної зони закладена вже у їхній назві.
Тобто це таке місце між двома ворогуючими сторонами, де відсутнє все, що було би пов'язане з війною: ні солдатів, ні техніки, ні укріплень, тощо. В російському ж варіанті на цих територіях, схоже, не має бути взагалі нічого: ані людей, ані населених пунктів. Вести війну якимось іншим чином РФ не вміє та навіть не намагається навчитися.
Історичні приклади створення «зон безпеки»
Історія людства останніх 100-150 років знає як успішні кейси створення демілітаризованих чи то буферних зон, так і повністю провальні. Мабуть, найбільш відомим успіхом стала Корейська демілітаризована зона, яка вже понад 70 років утримує дві тотально антагоністичні держави від самовбивчої війни.
Ширина цієї зони — всього лише 4 кілометри. Навіть у 1953 році, коли її створювали, це не вважалося якимось аж таким серйозним розведенням військ. А зараз, у час далекобійних систем і дронів, 4 кілометри взагалі є смішною та суто символічною відстанню. Однак обидві Кореї не воюють досі, тож виходить, що створення цієї зони спрацювало і стало запобіжником від конфлікту на довгі десятиліття.
Дзеркальний приклад, однак зі знаком «мінус» — демілітаризована зона між Південним і Північним В'єтнамом. Її створили по аналогії з корейським кейсом, однак фактично вона так і не запрацювала. Перш за все через те, що в'єтнамці не висловили бажання жити в двох розділених країнах, та й «тропу Хо Ши Міна» ніхто не заблокував. В результаті В'єтнам сьогодні — єдина держава, а от Корейський півострів залишається роз'єднаним.
Ще один досить успішний приклад створення «зони безпеки» — Синайський півострів. В 1967 році, коли Ізраїль переміг коаліцію арабських держав у Шестиденній війні, Єгипет втратив величезні території. Весь Синай окупували ізраїльтяни.
Згодом під тиском міжнародної спільноти півострів довелося повернути. Однак Єгипет отримав суворий договір по демілітаризації цієї території. Синай поділили на чотири зони і чітко прописали, скільки військ там можуть мати єгиптяни. Наприклад, в одній зоні дозволялося мати «аж» одну дивізію. А от у тій зоні, яка напряму межує з Ізраїлем — взагалі нічого, окрім легко озброєних військових патрулів. Найцікавіше, що ця угода працює дотепер, і Синайський півострів у військовому плані ніяк не загрожує Тель-Авіву.
А от з не менш, а то й більш відомою Рейнською зоною нічого путнього так і не вийшло. Коли Німеччина програла Першу світову, французи та інші переможці змусили її демілітаризувати весь Рейнський регіон. Ба більше: свого часу цю територію (найбільш промислово і ресурсно важливу для німців) взагалі намагалися відтяти від Німеччини, створивши там (не без допомоги французів) квазінезалежну «Рейнську республіку» — свого роду тогочасний аналог «ДНР».
В результаті після приходу Гітлера до влади глибоко національно ображений німецький народ повністю підтримав введення військ у Рейнську зону, яка одразу ж перестала бути демілітаризованою. А за чотири роки війська Вермахту вже парадно крокували захопленим Парижем.
Путінська «буферна зона»: загроза для українських територій
Як вже зазначалося вище, ідея з «зоною безпеки» за рахунок українських територій не є новою. Путін планує зробити частину прикордоння України такою собі «сірою зоною», розмістивши на кордонах російські війська. Тобто це вже точно не «демілітаризована зона», а саме буферна зона російського контролю.
Фактично, за цим евфемізмом ховається банальне бажання просунути кордони РФ на захід. Якщо зробити це навіть на 30 кілометрів вглиб України, то це принесе державі і громадянам великі проблеми. Бо в цю зону потраплять такі населені пункти, як, наприклад, мільйонний Харків. І що з цим робити — поки що незрозуміло, як не є зрозумілим і те, як взагалі це може виглядати у картині світу Путіна.
Та ж історія з містом Суми, яке перебуває акурат у 30 кілометрах від кордону з агресором. За путінською задумкою, 250-тисячний населений пункт також має потрапити в «зону безпеки» Кремля. Тобто в такому випадку, вірогідно, від міста просто нічого не залишиться, включно і з його мешканцями, майже всі з яких вимушені будуть виїхати.
В принципі, продовжувати наводити приклади далі немає сенсу. Вже на етапі розгляду ситуації довкола Сум і Харкова, які у випадку реалізації планів РФ перетворюються з важливих обласних центрів незрозуміло на що і неясно в якому статусі, демонструють повну нереалістичність даної ідеї.
Очевидно, що Київ ніколи добровільно на це не піде. Тож залишається покладати надію на Сили оборони, які не допустять такого сценарію. Врешті-решт, «зону безпеки» на Харківщині росіяни намагаються створити вже другий рік, але поки що вони досі топчуться на місці, «упершись» в майже зруйнований Вовчанськ.
Думки експертів
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік скептично дивиться на плани Путіна по створенню «буферної зони». Він вважає це елементом підняття ставок у переговорному процесі, а також можливим «заділом» на майбутні анексії.
«Поки що Росія не має достатньо сил, щоб реалізувати цей замисел у повному обсязі. Однак ідея озвучується як політико-психологічний сигнал одразу в декількох напрямках: як форма тиску на Україну та її союзників, як елемент внутрішнього російського дискурсу… і як заготовка для міжнародних перемовин, особливо із США. Що стосується статусу буферної зони, тут можливі два сценарії: анексія по моделі Херсонщини та Запоріжжя або ж формат «сірої зони», як у випадку з «ЛДНР», Абхазією, Осетією, Придністров'ям, тощо. Фактичний контроль Росії без юридичного визнання, аби зберегти простір для майбутніх політичних торгів. Загалом безкомпромісна риторика Кремля стала особливо явною після телефонних переговорів Путіна і Трампа. На фоні буксуючих переговорів і м'якої реакції Америки Росія починає відкрито підвищувати ставки, розширюючи як свої територіальні претензії, так і ідеологічне обґрунтування війни», — каже Руслан Бортнік.
Військовий експерт, капітан ВМС США у відставці Гарі Табах вважає, що ключова проблема України в тому, що вона воює не з Путіним, а з Трампом. Зараз все нібито виглядає так, що війна не проти Путіна, а проти Трампа. Ось що необхідно вирішити Україні.
«Питання буферної зони — це питання перемир'я. Це коли війська під час перемир'я просто розходяться. Переговори потрібні вам якраз для того, аби обговорити ці речі. Путін сподівається, що обидві сторони підуть на компроміс. Його країна теж на якісь компроміси піде. Але для цього потрібні переговори: щоб професійні дипломати сіли за стіл перемовин і почали домовлятися. А для цього потрібен посередник. Єдиний можливий посередник — це Дональд Трамп... Трамп на боці України. Це Україна виступає проти Трампа, до того ж образливими чином. І це сприймається болюче, повірте мені. І в Конгресі, і в Республіканській партії загалом. Трамп погодився бути медіатором у цій ситуації, він постійно щось пропонує. Чи ви погодитеся на це, чи ні — ваша справа. Але від цього залежатиме, чи буде питання вирішуватися миром, чи буде подальша війна. Можете воювати далі, якщо хочете», — сказав Гарі Табах.
Резюмуючи, можна констатувати: сама ідея демілітаризованої зони не є чимось принципово новим. Щобільше: вона подекуди дуже успішно використовувалася для завершення війн і конфліктів. Деякі з таких просторів існують на планеті досі, забезпечуючи тривалий мир протягом десятиліть.
Однак ключовий фактор, який визначає успіх — щире бажання обох сторін покінчити з важкою війною та безкінечним кровопролиттям. Тоді обговорюються конкретні проблемні «зони безпеки», в яких відбувається узгоджена та документально закріплена демілітаризація. Подібне вже траплялося під час спроб розведення військ на Донбасі ще до повномасштабної війни. І це дійсно могло би спрацювати.
Та якщо «буферна зона» хоче створюватися однією державою за рахунок іншої, а за фасадом «безпеки» ховається виключно бажання посунути власні кордони на захід — то це що завгодно, але не шлях до миру. Це просто ще одне прикриття для агресивних планів загарбницької колоніальної війни, не менше і не більше.
