Сьогодні, 24 лютого 2026 року, виповнюється рівно чотири роки з моменту повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну. Те, що в Кремлі явно планували як блискавичний бліцкриг, обернулося наймасштабнішим і найтривалішим збройним конфліктом у Європі з часів Другої світової. За своєю тривалістю ця війна вже перевершила сакральну для російського режиму «Велику вітчизняну». Фраза «можем повторить», якою роками лякали світ російські ура-патріоти, набула зловісного буквального сенсу — принаймні в хронологічному вимірі вже «повторили».
Чотири роки війни вмістили в себе безліч подій, кожна з яких варта окремого історичного дослідження: від героїчної оборони Києва до затяжних позиційних боїв на сході, від тріумфальних контрнаступів до важких поразок і кривавих патових ситуацій. Війна триває, її швидке завершення не прогнозує сьогодні жоден серйозний експерт, а лінія фронту продовжує повільно, але невпинно зміщуватися на захід.
Однак чотири роки — достатній термін для того, аби озирнутися назад і спробувати визначити ключові переломні моменти, коли перспектива миру була не абстрактною, а цілком реальною. Коли ж сторони могли зупинити кровопролиття, але з різних причин цього не зробили — читайте в матеріалі UA.News, присвяченому четвертій річниці повномасштабного вторгнення.
Перший момент: 24 лютого 2022 року
Перший і найдраматичніший переломний момент настав одразу ж у перші години вторгнення. Російський план спирався на класичну теорію «бліцкригу». Завдання полягало в тому, щоб раптово прорватися вперед з цілої низки напрямків, посіяти паніку, змусити вище політичне керівництво втекти з країни, а потім швидко поставити маріонетковий уряд. І в перші години цей сценарій вважався цілком реальним.
Російські війська наблизилися до Києва, по столиці пересувалися ворожі ДРГ. Тоді здавалося, що все могло закінчитися за лічені дні, адже історія знає приклади, коли швидкий блискавичний удар призводив до паніки, втечі уряду та краху політичного режиму. Однак цього не сталося. Саме 24 лютого 2022 року відбувся ключовий перелом, який визначив подальший перебіг війни: українське суспільство та влада продемонстрували готовність до спротиву. Російський план «взяти на понт» з тріском провалився.
Другий момент: березень-квітень 2022 року
Після провалу бліцкригу та відступу російських військ із північних областей України наприкінці березня 2022 року активізувався переговорний процес. До тих переговорів, які проходили спочатку на території Білорусі, а згодом у Туреччині, можна ставитися по-різному. Їхній зміст досі викликає запеклі дискусії. Однак факт залишається фактом: тоді і Київ, і Москва були досить серйозно налаштовані на оперативне досягнення домовленостей.
Для Москви стало очевидним, що швидкої перемоги не буде. Для Києва ключовим фактором було виснаження власних ресурсів: запаси озброєння швидко добігали кінця, а західна військова допомога ще тільки починала надходити й була далекою від подальших обсягів. За свідченнями багатьох експертів та учасників тих подій, проєкт «Стамбульського договору» був майже готовий. Здавалося, мир ось-ось настане. Але в останній момент усе зірвалося. Причини цього зриву досі є предметом суперечок. Так чи інакше, але шанси на швидкий кінець війни залишилися позаду.
Третій момент: осінь 2022 року
Третім ключовим переломним моментом війни став період вересня-листопада 2022 року. Блискавичний та дуже успішний контрнаступ ЗСУ на Харківщині став не тільки військовою, а й моральною поразкою окупанта. Російська оборона на цьому напрямку просто розсипалася: війська тікали, кидаючи техніку. А в листопаді було звільнено Херсон — єдиний обласний центр, який вдалося захопити росіянам із початку повномасштабного вторгнення.
РФ тоді перебувала в найгіршому стані за весь час війни. Путін вперше і поки що востаннє змушений був оголосити часткову мобілізацію, яка спричинила масовий виїзд чоловіків за кордон та велике суспільне напруження всередині РФ. Армія була деморалізована. Україна ж перебувала на піку своїх можливостей. Після звільнення Херсона Київ мав найсильнішу переговорну позицію за весь час війни — позицію реальної військової сили. Але спрацював ефект, який можна назвати «запамороченням від успіхів». І суспільство, і політичне керівництво перебували в ейфорії. Ідея переговорів сприймалася як зрада. Тож ставку було зроблено на продовження війни до повної перемоги, яка була, здавалося, зовсім близька.
Четвертий момент: весна-літо 2023 року
Четвертий потенційний переломний момент настав напередодні українського контрнаступу 2023 року. Протягом зими та весни Україна накопичувала сили, формувала нові бригади, отримувала від Заходу важку техніку. Російське командування відверто побоювалося цього удару. На південному напрямку окупанти спорудили найпотужніші оборонні лінії з часів Другої світової: так звану «лінію Суровікіна» з мінних полів, бетонних пірамід і траншей.
Саме в цей період знову виникла можливість для дипломатичного торгу з позиції сили. Початок масштабного наступу ЗСУ і страх нових провалів могла стати вагомим аргументом для того, аби змусити Кремль піти на поступки. Тоді ж раптово для всіх у червні-2023 почався заколот Пригожина. Здавалося б, це «ідеальний шторм», і Кремль опинився на межі не тільки військової поразки, а навіть політичного краху режиму. Та, на превеликий жаль, контрнаступ врешті провалився, а Пригожин зупинився за декілька кроків від успіху, після чого за 2 місяці був убитий.
П'ятий момент: осінь 2023-зима 2024
Літній контрнаступ 2023 року не досяг поставлених цілей. Замість швидкого прориву до Азовського моря і Криму ЗСУ зав'язли в ешелонованій обороні ворога. Саме тоді, восени та взимку 2024-го, обидві сторони вчергове усвідомили очевидне: швидко завершити війну не вдасться нікому. Протистояння остаточно перейшло у фазу «війни на виснаження», де на перший план виходять не фронтові маневри, а промислова потужність, мобілізаційний ресурс, фінансова подушка, тощо.
За деякими даними, в той період активізувалися закриті дипломатичні треки — переговори через посередників про можливість замороження конфлікту. Ідея «корейського сценарію» обговорювалася в експертних колах доволі серйозно. Однак сторони не зійшлися в умовах. Україна відкидала територіальні поступки, а РФ не відмовлялася від своїх максималістських цілей щодо «денацифікації» та зміни влади в Києві.
Шостий момент: серпень 2024 року
У серпні 2024 року відбулася подія, яка кардинально змінила війну. ЗСУ перетнули державний кордон РФ і розпочали бойові дії на території Курської області. Вперше з 1940-х років частина території Росії опинилася під військовим контролем іноземної армії. Це був потужний військовий і пропагандистський удар по Кремлю.
Курська операція створила для України новий переговорний актив. З'явилося те, що можна запропонувати в обмін на власні території. Теоретично це відкривало шлях до обмінних угод або принаймні до створення «буферної зони» вже на російській території. Однак на практиці цей важіль врешті не спрацював. Росія не продемонструвала готовності до серйозних поступок в обмін на звільнення своєї території, натомість перекинула додаткові сили на курський напрямок, включаючи армію КНДР. Згодом ЗСУ залишили «курський виступ».
Сьомий момент: 2025 рік — до цього часу
Останній станом на сьогодні переломний момент має не військовий, а політичний характер. Повернення Дональда Трампа до Білого дому кардинально змінило всю риторику навколо війни. Новий-старий американський лідер ввів тему переговорів у мейнстрим світової політики. Його адміністрація тиснула на обидві сторони, змусивши їх врешті сісти за стіл переговорів.
Зараз, у лютому 2026 року, це вікно можливостей для миру ще залишається відчиненим, однак з кожним місяцем воно стає вужчим. Якщо дипломатичний прорив не станеться найближчим часом, кровопролиття може тривати ще роками — з усіма витікаючими з цього наслідками для демографії, енергетики, промисловості, бізнесу, тощо. І головне питання не в тому, чи були в минулому шанси на завершення війни, а в тому, коли прийде той вирішальний переломний момент, який нарешті призведе до миру. Відповіді на це питання сьогодні не знає ніхто.
Думки експертів
Політолог, директор Інституту світової політики Євген Магда впевнений: 24 лютого 2022 року Україна не просто почала шлях до перемоги в протистоянні з Росією, а довела всім, що спроможна битися, відстоювати свої інтереси, бути собою і зберегти свою державність.
«Не секрет, що перед 24 лютого 2022 року переважна більшість західних експертів, аналітиків та журналістів прогнозували поразку України і подальший розпад. Цього не сталося і вже не станеться. Ми на сьогоднішній момент все ще перебуваємо в стані визначення формули перемоги. Вона змінюється, змінюється в залежності від перебігу бойових дій, в залежності від втоми суспільства. Але я впевнений, що Україна вистоїть і Україна вже довела свою спроможність вистояти. День, коли відбудеться припинення вогню, не стане для нас Днем Перемоги, але наше завдання — до Дня Перемоги дожити. І, святкуючи, згадати кожного, хто віддав своє життя за Україну», — заявив Євген Магда.
Військовий ЗСУ, командир підрозділу розвідки Денис Ярославський називає три етапи, коли Україна була найбільш близька не просто до миру, а до перемоги над агресором. На жаль, всі ці три моменти не були повноцінно використані, акцентує спікер.
«Перший раз ми були близькі до перемоги восени 2022-го, під час Харківського контрнаступу. Ми звільнили всю Харківщину та вийшли напряму до кордонів Бєлгородської області. Росія цього не очікувала. Вона не відступала, вона просто втікала. Ми в 2022 році могли спокійно дійти до Бєлгорода і Воронежа, захопити їх і завершити війну. Але, на моє глибоке переконання, нам не дали цього зробити партнери, перелякавшись перспективи можливої ядерної війни. Але ми могли це зробити, це був найбільш ключовий момент.
Другий момент — зі слів генерала Залужного, якби при літньому контрнаступі-2023 вдалося б зробити все дещо інакше, то це був би другий шанс. Тоді ми могли нехай не відвоювати все, але вийти на виконання поставлених задач і почати торгуватися з РФ. Адже Москва торгується лише тоді, коли їй складно. А третій момент — це Курська операція. Ось тоді треба було максимально активізувати дипломатію та переговорну лінію. Відступаючи з-під Курську, при правильному позиціонуванні ми би могли торгуватися за Запоріжжя, хоча би за ЗАЕС», — вважає військовослужбовець.
Втім, Ярославський визнає, що позиція під час Курської операції вже була слабкішою за перші дві. Сьогодні ж, на думку офіцера, необхідно завершувати війну по лінії зіткнення — він вважає це найбільш реалістичним сценарієм.
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік зазначає: «маятник» війни та миру не стоїть на місці, і всі ці чотири роки він постійно качається в різні боки. В якісь моменти Україна була дуже далека від миру, а в якісь — дуже близька.
«Я б відзначив три ключові моменти, коли ми були найближче до миру. Перш за все це Стамбульські переговори навесні 2022 року, коли російські війська відійшли з-під Києва. І Україна, і Росія загалом були готові підписати угоду. Угода була парафована, погоджена в ключових параметрах, залишалося декілька не принципових протиріч. Але цей шанс тоді був втрачений. Другий момент — це кінець літа та осінь 2023 року. Після невдалого контрнаступу, коли Україна досягла піку своїх військових можливостей — за рік до цього звільнили Харківщину та Херсон, не було росіян на Сумщині, тощо. Це був максимальний військовий результат цієї війни для нас. І тоді, після провалу контрнаступу, ми знов були близькі до миру, йшли переговори, хоча й таємні. Але тоді зіграла переоцінка можливостей — і українських, і російських. І станом на сьогодні ми також близькі до миру — через глибоке виснаження сторін, які ще можуть воювати, але не бачать перспектив швидкої перемоги. Та тепер на перешкоді стоять політичні репутації, амбіції, іміджи лідерів воюючих країн, які можуть постраждати у зв'язку з компромісами, які необхідні для досягнення миру», — вважає Руслан Бортнік.
Експерт упевнений: Україна здобула перемогу ще в квітні 2022 року, коли внаслідок відступу росіян з-під Києва питання існування держави було зняте з порядку денного. Це була ключова перемога.
«Ця війна з квітня 2022 року перестала бути для України екзистенційною. Адже тепер йдеться про політичні баланси, про гарантії безпеки, про територіальний контроль — але вже не стоїть питання про зміну політичного режиму в Україні, зміну політичного курсу. Саме існування України сьогодні не на порядку денному, Україна існуватиме і це всі розуміють. Тож ми досягнули стратегічної перемоги ще тоді, але ця перемога у разі продовження війни ще тривалий час, на жаль, може бути втрачена», — резюмував Руслан Бортнік.
